На Козацьких островах - Рутківський Володимир

Бо можете прокинутися з арканом на шиї.

— Та оце тільки-но вчора й перебралися, — заспо-коїв його Вирвизуб. — А ти зараз куди зібрався?

— Та оце, мабуть, заберу Барвінка, а тоді почну шукати того Тишкевича. Після всього хотів би погомоніти з ним наодинці.

— То так пішки й підеш?

— А ти що — коней даси?

— Чом би й ні? Мені для тебе, Пилипку, нічого не шкода. А я, між іншим, чому не застав того бузувіра? Бо був на Келембетовому острові. Тому, що навпроти Ворскли. Пограбували, розумієш, там мого земляка, Казика Грека. Поранили і шкурки забрали. І молодого Верховодку теж обібрано, і голову йому стято. Тож їздив розбиратися, хто там так жартує.

— Розібрався?

— Атож. Схоже на роботу тих, хто тебе зараз отак знеславлює.

— Тим паче хотів би з ними зустрітися, — сказав Швайка, пересідлуючи коня. — Може, вони десь неподалік крутяться.

— Ге, неподалік! Їхнього й сліду вже немає. Розумієш, коли я довідався про них, то разом з хлопцями рвонув слідом і майже наздогнав. Та один з них подався у степ, до Іслам-бека. Мабуть, то Тишкевич був. А інший мов у воду канув…

ПРИГОДИ ДУРНОЇ СИЛИ

Проте Демко Дурна Сила і не мислив собі канути у воду. Ні, він спочивав неподалік від воронівського Сторожового дуба, на поваленій межи очеретів вільсі. Звідсіля було не так далеко видно, як зі Сторожового дуба, та все ж Демко бачив і закрут лісової дороги, що в’юнилася на Воронівку, і присульський луг, і частинку Вовкулацького кута. Власне, на острішші цього кута він і спочивав.

Демко чекав повернення пана Тишкевича.

Зрештою, йому кортілося махнути на все рукою і гайнути в село до діда. Проте він дав слово Тишкевичу, що чекатиме його саме тут, на умовленому місці.

А Тишкевич сказав таке:

— Не можна тобі, Демку, з’являтися у Канівцях без мене. Схоплять і кинуть в холодну як боржника. А тут, — він поплескав по саквах, — дещо є. І для пана Кобильського, і для нас з тобою.

Тож Демко лежав на стовбурі вільхи і знічев’я згадував усе, що трапилося з ними за останні дні.

Після того, як Тишкевич закупив коней у татарських пастухів, вони майже без пригод дісталися до дніпровських плавнів.

Щоправда, неподалік від плавнів натрапили на татарський загін. Проте Тишкевич показав старшому охоронний знак, про щось з ним перемовився, і татари відпустили їх.

Було це за два дні до того, як вони дісталися до Дніпра. І першою людиною, яку вони розшукали в плавнях, був русявий балакучий хлопець, не на багато старший від Демка. Хоча спочатку балакучості він не проявляв. Навпаки, тримався насторожено і довго не хотів з ними розмовляти. Лише тоді, коли ображений його настороженістю Тишкевич сів на коня і на прощання сказав русявому, аби той остерігався татарського вивідника Швайки, — той, зрештою, повірив, що до нього завітали люди, яким його доля не байдужа.

— Ти диви! — вигукнув він. — А мені ж було сказано: бережися недобрих людей! Мовляв, у цих місцях багато всілякої наволочі блукає.

— Хто казав?

— Та Швайка, хто ж іще! Вони разом з Вирвизубом проїжджали тут тижнів зо два тому. Дивилися, хто ще, крім мене, промишляє у цих плавнях.

— Навіщо їм це потрібно? — здивувався Тишкевич.

— Ну як же! Щоб, значить, за першим знаком зібратися разом і йти на татарів… Ич, який! Сам каже: бережися — і сам же татарський вивідник!

Тишкевич поторсав кінчик горбатого носа й сказав:

— Шкода, що нас тут тоді не було. Ми б його вивели на чисту воду. Ну гаразд… То як тобі в плавнях — не сумно самому?

— Таке скажете! — заторохтів русявий. — Тут нашого брата, ого, скільки! Он бачите криву вербу за очеретами? То біля неї Тимко Лемішка з Немирова промишляє, рибу ловить та в’ялить. Каже, що в них, у Немирові, риба цінніша за хутро. Проте й бобрами, звісно, не гребує. А за Лемішкою литвин Грек козакує. Цього тільки хутро цікавить та шкірки. А далі вже й не знаю, хто. Подейкують, що там навіть турки є. І татар вони ненавидять не менше, ніж ми. А по ту руку, — русявий повів угору по Дніпру, — Остап Сорока з Кропивної, тоді Григір Очеретянка з Пискуном і Митро Завірюха з Ірклієва. А далі вже козакують хлопці Вирвизуба.

А його самого звали Яньком Верховодкою. І ще Янько повідав, що йому дуже щастить на бобра.

— Оце трохи ще наполюю, та й подамся назад, до тата з мамою, — сказав Янько. — У нас сім’я велика, їм важко усіх прогодувати.

— І багато вже вполював? — байдуже поцікавився Тишкевич, длубаючись тріскою в зубах.

— Та є дещо, — задоволено відказав Верховодка, — і хутро є, і риба.

Спати вони залишилися у Верховодки.

Зранку Тишкевич провів Янька до його плоскодонки, бо Верховодка сказав, що збирається рибалити.

Довго їх не було. Нарешті повернувся Тишкевич, збуджений і веселий.

— Тепер хутра наші, — сказав він Демкові. — Ну й торгувалися ж ми з цим клятим Яньком! Трохи до бійки не дійшло.

І він подався до куреня, де, як Демко запримітив ще звечора, лежала в’язка бобрових шкірок.

— А сам Янько де? — запитав Дурна Сила. — Чому він не повернувся?

— Зайнятий, — неуважно відповів Тишкевич. Він саме заходився рахувати шкірки. — Там теє… осетр добрячий потрапив на гачка… Дванадцять, тринадцять… Не будемо ж ми чекати його до пізньої ночі! П’ятнадцять, шістнадцять… Усе правильно.

В’язанку Тишкевич запхнув у сакви, що були приторочені до третього коня, і вони подалися далі. Шкода, що Демко не попрощався з Верховодкою. Дуже йому сподобався цей говіркий і привітний хлопець. От з таким би разом покозакувати!

А от до Грека Тишкевич Демка не взяв. Зупинив край верболозу і наказав:

— Чекай краще тут. А то в тебе, друже, обличчя якесь таке. Як подивиться хтось, то або не пускає, або за свій товар удвічі дорожче править…

Залишив Тишкевич йому коней, а сам подався у плавні розшукувати Грека. А Демко приліг край ковбані і заходився розглядати своє обличчя. Звичайне обличчя. І ніс, як у людей, і очей двійко, і вуха на місці… Дивно, чому про нього Тишкевич таке каже!

Повернувся Тишкевич з в’язанкою чи не більшою за ту, що купив у Верховодки. Проте чомусь був розлютований і раз по раз з його вуст злітало слово "дурень". Чи то себе так називав, чи когось іншого. На Демкові розпитування нічого не відповів, лише сплюнув на землю. Тоді розвернув коня і подався уздовж плавнів. Але не вниз по Дніпру, як було збирався, а вгору. Демко на радощах і не розпитував, чому він так вчинив. Бо вгору — то значно ближче до рідної Воронівки.

Щоправда, коли проминали місця, де промишляв Верховодка, Демко притримав свого коня і запитав:

— Може, заїдемо попрощаємося? А заодно й дізнаємось, чи піймав він того осетра.

— Немає нам інших клопотів, — буркнув Тишкевич.

Ні, щось вельми неприємне таки трапилося тоді, коли він подався у гостини до Грека…

Трохи згодом Тишкевич зазирнув до Сороки. Проте який той Сорока, Демко теж не бачив, бо зачаївся з конями та хутром у вибалку. Так звелів Тишкевич. Він вважав, що вони вже забагаті для того, аби хтось не накинув на їхні сакви лихим оком. Роздобув Тишкевич у Сороки всього сім шкурок.

Коли наблизилися до тих місць, де, за словами Верховодки, промишляв сам Вирвизуб зі своїми товаришами, Тишкевич довго вагався, провідувати їх чи ні. Врешті махнув рукою у бік далекої діброви і звелів Демкові:

— Заховай там коней і чекай на мене. А коли до ранку не повернуся, то негайно прямуй до Воронівки. Знаєш повалену вільху біля Сторожового дуба?

— Це та, що трохи ближче до Портяної? — запитав Демко. — Там ще й зітлілий місток є.

— От-от, — сказав Тишкевич. — Там принишкни і чекай, доки не повернуся.

— А діда провідати можна? — поцікавився Демко. — Там же кілька кроків усього.

Тишкевич люто глипнув на Дурну Силу:

— Роби, що кажу! Ні кроку без мене, зрозуміло? — І вже спокійніше додав: — Повір, Демку, не можна тобі йти до села без мене. Бо почує пан Кобильський, скільки везеш хутра, і почнеться таке! Тут і сліпому видно, що за якийсь тиждень стільки не вполюєш. А де, запитає, взяв? Може, за гроші купив?

— Та ні, — засоромився Демко. — Які там у мене гроші?

— Тоді, значить, когось пограбував. От. А зі мною все буде гаразд.

— Буду на вас чекати, — поклявся Демко. — З місця не зрушу, доки ви не повернетесь.

— Дивися ж,— мовив Тишкевич. — Ти слово дав.

Він вйокнув на свого коня і поволеньки, роззираючись довкола, подався у гості до Вирвизубового товариства. Демко дивився йому вслід і дивувався, чому Тишкевич так скрадається. Ніби злодій якийсь. Врешті він дотумкав, що Вирвизуб зі Швайкою заодно! От Тишкевич і стережеться, хоче тихенько передати комусь із хлопців, аби не довіряли своїм отаманам.

Ніч минула спокійно. Хіба що під ранок Демкові крізь сон почувся якийсь тупіт далеко в степу. Але Тишкевич так і не повернувся. Тож коли визирнуло сонце, Демко приторочив сакви до сідел і подався у бік Воронівки.

Їхав скрадаючись, як нещодавно його хазяїн. Не тому, що когось боявся. Біля Воронівки Демко нікого не боявся. До того ж, дорогою підібрав замашну палицю. Проте Тишкевич наказав обходити зайву небезпеку, бо ж не сам їде, а товар везе. І в тому товарі його, Демкова, частка.

За три дні на обрії забовваніли кручі його рідної Воронівки. Демко навіть не завважив, як перебрався через глибоку і стрімку Сулу — все пас очима старі лишаїсті мури на Городищі, смужку лісу, що ніби з’їхав осипом углиб боліт, Сторожовий дуб, на якому в дитинстві облазив усі гілки… Дивився і зітхав: так близько до домівки, до діда — а мусить зачаїтися в кущах. Але нічого — незабаром його наздожене Тишкевич, і тоді Демко бодай на кілька днів стане вільним воронівським птахом.

А тим часом Демко зручно влаштувався на похиленому вільховому стовбурі і зацікавлено зиркав то в бік Сули, то на небо, де ширяв орел, то на дорогу, що в’юнилася до його рідного села.

І по цій дорозі, здається, хтось ішов. І не хтось, а його, Демка, власний дід. Згорблений, від землі очей не відводить. І на костур спирається. А раніше не опирався.

Демків дід ішов просто у болото. Туди, де за очеретами і трясовиною заховався жахний Вовкулацький кут.

Усі настанови миттю вилетіли з Демкової голови. Вивіркою злетів він з дерева, кинувся до діда. А що між ними була заросла рогозою ковбаня, то Дурна Сила звернув праворуч, до перешийка, що відділяв ковбаню від болота. І вже збирався було гукнути дідові, щоб зачекав на нього.

Проте так і не гукнув.