Semper tiro - Франко І. Я.

першу-ліпшу дошку?

 

Зви се діалектом, зви жаргоном

Тую дошку, ту букову ложку,

А вона лунає відгомоном

В міліонах серць живих, Антошку!

 

Хай та мова вбога в славнім роді,

Хай московська, польська, чеська краща -

Поки служить Матері в пригоді,

То вона культурі не пропаща.

 

Хоч в сусіда там пиха багацька

У порфирі сяє та атласі -

На чуже багатство ми не ласі,

Ласа лиш твоя душа жебрацька.

 

Бідні ми, як коні на припоні,

Збагатить нас труд на рідній ниві:

В діалекті чи хоч би в жаргоні

Будемо багаті і щасливі.

 

Діалект, а ми його надишем

Міццю духу і огнем любови

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови.

 

IX. «Вийшла в поле руська сила…»

 

Лисицы брешуть на черленыѧ щиты.

 

 

Вийшла в поле руська сила,

Корогвами поле вкрила;

Корогви, як мак, леліють,

А мечі, як іскри, тліють,-

Не так тліють, іскри крешуть,

А лисиці в полі брешуть.

 

Вийшла в поле руська сила

Не щоб брата задусила,

Не щоб слабших грабувати,

А щоб орди відбивати,

Що живим труну нам тешуть,-

А лисиці в полі брешуть.

 

Не чужого ми бажаєм,

Та й своє не зневажаєм,

Та й не пень ми дерев’яний,

Щоб терпіти стид і рани,

Поки нас граблями чешуть,-

А лисиці в полі брешуть.

 

Брешуть на щити червоні,

Як брехали во дні оні,

Як щитами руські сили

Степ весь перегородили,

Мов степовая пожежа

Степ увесь перемережа

З краю в край з одного маху!

 

Завдали ж лисицям жаху

Ті щити! І досі сниться

Їм та руськая вольниця,

Те гулящеє юнацтво,

Те козацтво, гайдамацтво,

 

Що не знало волі впину,

Що боролось до загину;

І пройшло, як море крові,

Як пожежа по степові,

По історії Вкраїни…

 

Навіть згадки, навіть тіні

Тих великих мар донині

Страшно виплодам яскині,

І огню зубами крешуть,

На щити червоні брешуть.

 

X. «На ріці вавілонській…»

 

На рѣкахъ вавилонскихъ,

тамо сѣдохомъ и плакахомъ.

 

 

На ріці вавілонській - і я там сидів,

На розбитий орган у розпуці глядів.

 

І ругався мені вавілонців собор:

«Заспівай нам що-будь! Про Сіон! Про Табор!»

 

«Про Сіон? Про Табор? Їм вже честі нема.

На Таборі - пустель! На Сіоні - тюрма!

 

Лиш одну хіба пісню я вмію стару:

Я рабом уродивсь та рабом і умру!

 

Я на світ народився під свист батогів

Із невольника батька в землі ворогів.

 

Я хилиться привик від дитинячих літ

І всміхаться до тих, що катують мій рід.

 

Мій учитель був пес, що на лапки стає

І що лиже ту руку, яка його б’є.

 

І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ліван,

Та душа в мні похила, повзка, мов бур’ян.

 

І хоч часом, мов грім, гримне слово моє,

То се бляшаний грім, що нікого не вб’є.

 

І хоч душу манить часом волі приваб,

Але кров моя - раб! Але мозок мій - раб!

 

Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,

Але в нервах ношу все невольницький страх

 

Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну

І свобідно в лице нікому не зирну.

 

Перед блазнем усяким корюся, брешу,

Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.

 

Хоч труджусь день і ніч, не доїм, не досплю,

А все чую, немов я на панськім роблю.

 

І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:

Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

 

Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,

Мов чуже для когось, мушу я сторожить.

 

З ким в житті не зійдусь, все підляжу йому;

Так чи сяк вибирать - все найтяжче візьму!

 

І хоч часом в душі підіймається бунт,

Щоб із пут отрястись, стати твердо на грунт,-

 

Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,

Се лиш злоба низька і сердитість рабська.

 

Вавілонські жінки, відвернувшись, ідіть

І на мене здивовано так не глядіть!

 

Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,

Не пришилось би раба привести вам на світ.

 

Вавілонські дівчата, минайте мене,

Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

 

Щоби вам не судилась найтяжча судьба,

Найстрашніша клятьба - полюбити раба!»

 

XI. «Вже ж твоя святая воля…»

 

Человѣки и скоты спасеши, господи!

(Псалом 35)

 

 

Вже ж твоя святая воля,

Коли хочеш - потурай.

Можеш навіть без розбору

Всіх людей пустити в рай.

 

Всі ми грішні, всіх життя нас

По калюжах провело,

А такого, щоб без плями,

Зроду-віку й не було.

 

А всі ті гріхи, провини,

Що за них нас, скільки чуть,

Страшать пеклом моралісти

І вже в сім житті печуть,-

 

Щоб тебе се ображало,

Отче, се невчасний жарт!

Проти твойого величчя

Се і плюнути не варт.

 

Та й скотину, якщо воля,

Всю бери на райський лан.

Адже там твої любимці -

Шоробор і Лев’ятан.

 

А котрі поміж святими

«Нищі духом», можуть стать

І кормити