Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина

Тепер їх уже ніхто не збере докупи…

— Бачиш, Каспаре, якби Чорна Блискавка лишилася в клітці, не було б нас кому врятувати.

— Ти не дуже скромна, — дорікнув Каспар.

— Пусте, — махнула лапою пантера, — це правда, що завдяки вам я на волі. Як мені хочеться пити! Я побіжу. Зустрінемось коло Моря. Воно вже недалечко.

— Гадаю, і нам пора, — сказав Каспар. — Підемо за нею.

— То Море так близько? Знаєш, я навіть не заплакала!

— Ти молодець! І ми дали б собі раду, навіть якби не нагодилася Чорна Блискавка.

— Але добре, що ми її випустили! Вона така щаслива…

2

Вітер обривав пожовкле листя з дерев і воно летіло туди, куди він наказував. Втрачаючи листя, ліс порожнішав і ставав прозорішим. За тією прозорістю ховалася зелена стіна сосен. Гриби з примхливо вигнутими шапочками і на тонких ніжках стояли купками на пеньках, наче пасажири корабля, що зібрався тонути.

— Але ж це осінь! — обурилася Доня.

— Сам не знаю, що це таке, — знизав плечима Каспар. — Йшли — і раптом потрапили в осінь. Але ж ми подорожуємо не за картою… Останні дні були для нас невеселі, як осінь.

— Я люблю осінь, — сказала Доня, — але чому вона так швидко настала?

— Може, ми ще повернемось в літо.

Втішивши себе, діти пішли стежкою.

Вона привела їх до соснового лісу й вони опинилися в сірій сутені, повній висхлих гілок і опалої хвої, бо тільки зверху сосни були зелені, а внизу поміж мертвих сучків плуталось павутиння.

І не було кого спитати, бо восени птахи відлітають у теплі краї. Але й цей ліс минув: почалися дрібні безлисті дерева, а далі вони помітили синюватий дим від багаття й почули запах печеної картоплі. Стежка вела просто до багаття, тож гріх було відмовитись від такої оказії.

Вогонь горів у затишному місці, з трьох боків оточеному кущами терну й шипшини, на яких поспіли ягоди.

— Добрий день! — привітався Каспар.

— Вітаємо! — відповів… кіт Фелікс, трохи змарнілий, але такий же ввічливий, як там, у Зимовому домі.

Доня ладна була кинутися до нього, але Фелікс був не сам. Коло вогню сиділа бабуся, замотана сивою хусткою. І ще троє псів у реп’яхах, чорне цуценя і дві кішки тигрястої масті.

— Доброго здоров’ячка! — приязно мовила Бабуся. — Просимо до вогню.

Діти подякували й сіли на цурпалку дерева.

— Може, вам дров назбирати? — спохопився Каспар. — Вогонь пригасає…

— Цей вогонь загасне тоді, коли ми йому скажемо. Не турбуйтесь, юначе, а поки печеться картопля, розкажіть, коли ваша ласка, звідки йдете.

— З літа, — відповів Каспар. — Ще вчора було літо, а нині вже осінь…

— Це мої колишні друзі, — сумно мовив Фелікс, — Каспар і Філія. Ще не так давно ми сиділи коло каміна в Зимовому домі, а потім зла доля в образі Алегорії розлучила нас.

— Так, ти розповідав про це, Матросе, — кивнула Бабуся.

— Він же не Матрос, а Фелікс! — здивувалась Доня.

— Хіба я не маю право вибирати собі ім’я? Я вже давно не щасливий. Тож вирішив стати матросом на Кораблі, який відпливе разом з моїми друзями, — і він показав на псів-котів, що уважно прислухалися до розмови.

— А я буду юнгою! — дзявкнуло чорне цуценя й підставило голову Бабусі, щоб та почухала.

— Негоже зрікатися свого імені… Краще вже зовися Матрос Фелікс.

— Я поміркую над твоєю пропозицією, Каспаре.

Виглядало так, ніби вони втрапили до чужого товариства. Доня розгубилась. Каспар крутив у руках суху бадилину, аж доки вона розсипалась. Врешті Бабуся над ними змилувалась:

— Вітер західний. Коли б дощу не було. А йти ще далеченько.

— Певно ж, є у вас хатка, — обережно Я озвалася Доня.

— Нема. Ми — безхатні.

— Ми теж… Ходимо, ходимо за тим Єдинорогом і ніяк не зустрінемо…

— Скоро побачите, — втішила Бабуся. — А як побачите, то скінчаться ваші мандри.

— Про це в Книзі написано, — кивнула Доня.

— А як ви стали безхатні, Бабусю? Даруйте за нескромне питання, — поцікавився Каспар.

І Бабуся розповіла. Коли б вона взялася пригадувати усе своє попереднє життя, їх застала б ніч, бо бабуся була дуже старенька. А так вона досить швидко розповіла.

Історія безхатньої Бабусі

Жила вона в маленькій хатці, як кожна бабуся, тільки хатка ця була на четвертому поверсі. Як бачила десь покинуте напризволяще цуценя чи котеня, то брала до себе. Дуже швидко там стало тісно і пенсії не вистачало на харчі. Але якось перебивалися. Сусідам тим часом дуже не подобалося Бабусине сімейство. Вони вважали мало не злочином, що бідні тварини живуть на четвертому поверсі. Вони наказали, щоб Бабуся порозганяла котів-псів, залишивши собі одного, якщо вже не може без них. На те вона відповіла, що, якби кожен узяв до себе котика чи собачку, то проблема зникла б. Дехто з добрих людей узяв до себе котів-псів, а шестеро лишилося з нею. І Бабуся мусила покинути хату. Так вони собі мандрували, аж доки зустріли Матроса.

Ото і вся розповідь. Чого їй бракувало, міг сказати тільки Фелікс.

— А де Альфред? Залишився в Зимовому домі?

— Я не належу до тих, хто залишає друзів напризволяще! — пихато відповів Фелікс, і коти-пси осудливо зиркнули на Доню.

Бідне дівча почервоніло, а Бабуся лагідно усміхнулась:

— Альфред у мене в футлярі з-під окулярів.

Пошпортавшись у кишені камізельки, вона витягла звідти зелену коробочку.

— О, кого я бачу! — зрадів Альфред.

— Я дуже рада. А хто залишився у Зимовому домі?

— Ніхто! — так само радісно вигукнув павук. Ми перетворили його на дерево, щоб там, бува, не оселились якісь заброди.

— І ви не думаєте туди повертатися?

— Я ж самітний. За мною ніхто не заплаче, якщо я попливу на Кораблі.

Тут поспіла картопля, і дівчинка почала її роздавати, обпікаючи собі руки. Вона вирішила не сердитися на Фелікса, бо за такої мандрівки гарний настрій міг зберегти лише Альфред, що відбував її у футлярі для окулярів, вистеленому м’якеньким оксамитом.

3

Котам-псам було, власне, байдуже до Корабля. Їм, безхатнім, мріялось про теплу місцину, де є що їсти. Тільки Бабуся опікувалась ними. Каспар вів стареньку під руку і вони стиха про щось розмовляли.

Доня час від часу брала на руки цуценя, але воно було дуже непосидюче і раз у раз намагалося лизнути її у ніс. Вони вже так довго йшли, що могли незабаром прийти в зиму. Останній раз ночували в скирті соломи, де було багато мишей. Коти-пси гарненько під’їли і дехто навіть погодився, що тут можна жити. Але Матрос Фелікс зневажливо кинув:

— Ця скирта для людей, а не для котів!

І коти-пси збентежено принишкли. Потім Фелікс, вмостившись у Бабусі на колінах, зітхнув:

— Коли я нарешті зустріну хоч одного інтелігентного кота!

— Вони ж не винні, котусю… Я ж підібрала їх на вулиці. Зате вони щирі й завжди кажуть те, що думають. А освіта прийде з часом, хай тільки з’являться сприятливі обставини.

Щось із Феліксом було не те. Він уникав не тільки Каспара, а й Доні. Може, сердився, що покинув Зимовий дім. Дуже прикро бачити роздратованого кота.

Натомившись, вони знову сіли відпочити. Доня слухала, як цвіркочуть коники у сухій траві, де цвіли рожеві кущики вересу. Коти-пси спали, цуценя гавкало на ящірок. Бабуся церувала панчоху. Каспар дивився невидющими очима на ліс, що синів попереду, і думками був уже там. Доня витягла з кишені картку і подивилася на Ізабеллу, але та дивилася кудись повз неї. Доня відчула, що ніхто її не бачить, мовби вона не існує. Вона глянула на свої позбивані ноги й подряпані руки, не вірячи, що вони належать їй. Вийняла лісовий горішок, розкусила і подивилась, кому б його дати.

"Оце вже, напевно, і є самотність, коли нема з ким поділитися", — подумала дівчинка. Піднесла до рота зернятко і перед очима зблиснула срібляста змійка.

Доня спитала:

— Хочеш горішка? — і простягла горішок змійці. І раптом відчула гострий біль у серці. Трава потемніла, а верес став чорним.

4

— Що зі мною було? — спитала Доня. Вона лежала на зеленій траві, такій густій і м’якій, мов килим.

Бабуся посміхнулась до неї усіма зморшками:

— Тебе вкусила змія.

— То я вмерла?

— Боже, збав! — сплеснула руками Бабуся. — На те ми й чарівники, щоб рятувати від смерті.

— Вибач, — сказав Каспар, — що не встеріг тебе.

— Пізно вибачення просити, але теж попрошу, — буркнув Фелікс.

— Нічого зі мною не сталося, правда? Мені просто заболіло серце…

Її зараз більше цікавило, як вона опинилася на березі тихої річечки, за якою стояв дубовий ліс, такий могутній, аж дух забивало.

— Ми майже прийшли, — сказав Каспар, але якось не дуже радісно.

— Нарешті! А як я тут опинилася?

— Каспар ніс тебе на руках, — пояснила Бабуся. — Тепер лишилося перейти річку.

Фелікс з відразою глянув на воду і раптом вигукнув:

— Ого, яка риба!

У прозорій воді повагом пливла велика Золота Риба. В роті вона тримала білу троянду.

— То наша риба! — зраділа Доня. — Вона живе!

Риба не обізвалася, хіба кілька разів крутнула хвостом. Вона поспішала, несучи чарівну троянду Каспара.

— Чудова риба, — сказала Бабуся, — А яка поважна! То що? Будемо переходити? Котиків і цуценят треба взяти на руки.

— Я візьму цуценя! — сказала Доня.

— Чекайте! — вигукнув Каспар. — Не треба поспішати. Перейти річку — то дуже важливий акт. Ми можемо розчаруватись.

— Що має бути, того не минути! — і Бабуся почала скидати сукняні чоботи.

Доня теж роззулася. Коти-пси злякано мружилися на березі.

— Ходи до мене, котусю! — сказав Каспар і згріб Фелікса в обійми. — Може, вдасться тебе не втопити…

Каспар узяв ще й Міку. Бабуся — Лізу. А Доня — цуценя Графа. Дорослі пси Марс, Герцик і Тарзан почалапали за ними.

Бабуся перша ввійшла у воду й вигукнула:

— Яка краса! Зовсім тепла вода!

Тур

Володарю степів, під яким дрижить земля, срібнорогий брате мій, Туре, лаштуйся в дорогу. Ти сам, але душа твоя вмістила душі всіх, загиблих ще в прадавні часи, турів. Востаннє крикни так, щоб пролилася злива.

Хто найсильніший і найхоробріший, той гине найперше. Мушка сховається під листочком, мишка — у нірці, жабка — у мулі, але Тур не сховається у траві. Мисливці знищать його братів, його дружину, його дітей, а самого — розіпнуть і врядять учту з вином, на славу свого ідола, вимастивши йому вуста гарячою кров'ю. Хіба може бути володарем той, хто не в спромозі захистити власний рід?

Смуток ганьби покрив твоє чоло, брате Туре, низько-низько похилив ти голову, з очей закапали сльози. Попрощайся зі степом, якого вже немає, попрощайся зі світом, який не для тебе, інше сонце випестить для тебе траву.