Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина

Тож було над чим поміркувати, хоч фігурки виглядали доволі старенькими. Два хлопчики сіли на верблюда і слона. Доня вирішила сісти спочатку на білого коня, який трохи нагадував Єдинорога. Каспар сів поруч неї на вороного. Задзвонили дзвіночки, заграла музика, і Доня ледь не звалилася зі свого коника, коли карусель рушила. Тому вона вирішила дивитися поперед себе. Карусель розкручувалася щораз більше. Якоїсь миті кінь відірвався від землі і злетів угору. Спочатку вона подумала, що так і має бути, але чомусь ні верблюд, ні слон не злетіли. Тільки Каспар крикнув:

— Тримайся міцніше! Це не моє чаклунство!

"Ну, от, починаються злі чаклуни!" — похолола Доня. Кінь заіржав, повернув до неї голову і вона побачила фіалкові очі й гострий золотий ріг. І хоч Єдиноріг не сказав жодного слова, її страх минувся.

Далеко внизу опинилось місто з його чудовими вежами і старовинними будинками, кам’яними левами, але їй не хотілось туди повертатися. Лише летіти невідомо куди.

І тут вона побачила Море, й одразу впізнала його, бо де ще може бути стільки блакитної води без краю. А потім виник берег із білою смугою піску, зеленими лісами. Ніхто не купався у тому Морі, хоч надворі стояло літо. Вони довго летіли над берегом, аж доки побачили серед скал недобудований корабель. Довкола нього метушилися майстри, вбрані якось чудернацько. Їхні тіла були вкриті шерстю. Корабель скидався на казковий і, хоч ще був недобудований, Доня зразу впізнала у ньому Корабель Звірів. Вона скрикнула, в очах потемніло, і несподівано дівчинка почала падати…

2

Отямилась на лавці в парку. Каспар занепокоєно тримав її за руку.

— А де Море? Де Єдиноріг? — розчаровано спитала Доня.

— Яке море? Ти перегрілася на сонщ и знепритомніла…

Доня подивилася Каспарові в очі:

— Неправда!

Каспар зітхнув:

— Я хотів як краще. Ти ж мусиш пояснити сама собі, що відбувалось з тобою а це неможливо.

— Нічого, спробую, — буркнула Доня. — Дорослі завжди дурять дітей. Ти — дорослий!

— Я не став дорослим, але багато пережив. І знаю, як тобі буде боляче, коли ти вирізнятимешся серед інших. Тебе проі женуть, як білу ворону. Ти не матимеш друзів…

— Звірі будуть моїми друзями. То що — моя подорож скінчилася?

— Ні, але…

— Ура! — зраділа Доня. — Тоді ходімо!

— Ти добре почуваєшся? Тобі довелося перейти з одного світу в інший, а потім повернутися.

— А ти?

— Мені легше. Я вже навчився.

Коли вони вийшли з парку, Доня здивовано спинилася:

— Але ж це не те місто!

Так, зовсім інші будинки були перед ними: без жодних прикрас, схожі один на одний. У такому й вона жила колись.

— Коли подорожуєш, — пояснив Каспар, — можеш опинитися де завгодно. Я, правда, волів би побути трохи в тому лісі. Певно, так потрібно.

— Чому Єдиноріг не залишив нас коло моря?

— Ще не час. Хтозна, скільки ще доведеться мандрувати. А може, ми вже завтра дістанемось до моря.

— Ти такий розумний, а цього не знаєш! — дорікнула Доня.

— Дорога серця інакша, ніж дорога розуму. Якби ми йшли вздовж річки на південь, то дісталися б до моря. Але то| було б не те море, розумієш?

— Я вже бачила Море. Воно не схожі на те, про яке мені розповідали діти. Воно — безлюдне.

— Ти дуже правильно висловилась: "безлюдне".

… У цьому місті було дуже багато птахів. Люди теж зустрічалися, але рідше! Чим собі птахи вподобали це місто, Доня не могла збагнути. Дерев було мало і всі якісь обскубані. Натомившись, вони присіли на лавці, дивились, як довкола них ходить зграя голубів. Вони вже витрусили всі кишені в пошуках крихт, але набридливі птахи й далі заглядали їм у руки.

— Слухайте, голуби! — не витримала Доня. — Ми бідні мандрівники і не маємо чим вас пригостити. Каспар може вам дещо прочитати.

Але Каспар задивився на хмарку в небі. Доня мусила змінити тему:

— Ми теж можемо літати, якщо захочемо. Хоча по вас не дуже видно, аби ви вміли літати. А ми літали дуже високо над полями й лісами…

— Як це? — спитав один голуб. — Хіба ви не люди?

— А що, як ми люди, то вже незугарні до літання?

— А навіщо воно вам? — спитав другий голуб, легенько дзьобнувши Доню в палець.

— Це важке питання… Коли літаєш, то чуєшся такою легкою і вільною. А ви, я бачу, можете й без крил обійтися.

— Диви, яка розумна! — загуділи голуби. — Нам потрібні крила, щоб рятуватись!

І тут же зграя голубів перетворилася на хмару й так залопотіла крильми, що Доню ледь не змело з лавки. Потім хмара знову перетворилась у зграю і оточила бабцю з кошиком. Бабця мала на голові смішний зелений капелюшок. Вона кидала голубам зерно, крихти, насіння.

— Ти знаєш, — сказав Каспар, — я що раз рідше згадую Книгу. Може, там, куди ми йдемо, вона непотрібна? Звірі покинуть нас…

— А коли ми їх попросимо залишитись!!

Каспар похитав головою.

— Ну, тоді вони ще можуть повернутися!

Хлопець стиснув Донину руку і вона зрозуміла, що це можливо.

Тим часом трапилося щось неймовірне! З гори упала сіть і накрила голубів. Знявся лемент. Бабця затулила очі руками. Доня миттю перетворилася на пташку: крила потрібні для того, щоб рятуватись. Вона злетіла догори.

— Стій, стій! — закричав Каспар.

Частині голубів вдалося врятуватись: бабця трохи підняла сіть. Тут її відтрутило двоє чоловіків у однаковій обшарпаній сірій одежі. Вони миттю вхопили сіть і поволокли її до фургона, що стояв за рогом.

Доні нічого не загрожувало. Вона підлетіла до даху й побачила чоловіка в зеленому светрі. Він стояв, розкинувши руки, і його так пообсідали голуби, що він аж зігнувся.

3

— Як же ви так необережно? — докоряв він голубам.

— Але ж стара Марта була в зеленому капелюшку! — загуділи голуби.

— Неймовірно! — вигукнув чоловік. — Вона ж мала, бути в червоному.

— Може, вона просто забула, — сказала Доня. — З бабусями це буває.

— О, у нас новенька! Звідки ти прилетіла?

— Здалеку. Через якийсь дурний капелюх мене могли упіймати, як голуба!

— Як голуба? — здивувався чоловік. — Хто ж ти така?

— Людина! — буркнула Доня, вмостившись на його черевику. — Якби дах був не такий слизький, я перетворилася б на дівчинку.

— Цікаво, — сказав чоловік. — А я чоловік-дерево, і в разі небезпеки кожен птах може знайти в мене притулок. Дуже прикро, що так сталося, любі друзі. Я тепер пильнуватиму сам. Нічого не кажіть старій Марті, бо вона помре з горя.

— А чому нас ловили? — спитала Доня. — Що ми їм зробили поганого?

— Бачиш, люди вважають, ніби тільки їхнє життя має якусь цінність. І що вбивати голубів — це не злочин. Вони полюбляють їхнє м’ясо.

— Боже, — заплакала Доня, — мене ж могли з'їсти!

— Заспокойся, — лагідно мовив чоловік. — Мені дуже прикро, що наше місто так негостинно тебе зустріло. Хочеш підемо до мене пити каву з молоком?

— Хочу, але я не сама, а з Каспаром.

— То це був той Каспар! — загуділи голуби. — А ми так неввічливо з ним повелися… Ми думали, що Каспар старий чоловік.

— Уперше чую про Каспара…

— Він — Срібний Лицар Звірів, а я — його Прекрасна Панна.

— Он як! Я б дуже хотів з ним познайомитись.

— Він має бути внизу.

Доня пурхнула на край даху. Каспар, блідий як стіна, стояв під деревом. Якраз від’їхала машина зі спійманими птахами.

— Ех, була б у мене рушниця! — вигукнула дівчинка.

— Тебе посадили б у в’язницю… — зітхнула маленька голубка. — Сама не знаєш, що кажеш.

— А я б утекла!

Чоловік-дерево дозволив птахам летіти. Потім з Донею на плечі поліз у віконце і за якийсь час вони опинились у маленькій кімнатці, стіни якої були обвішані малюнками птахів.

— Ну, що ж, голубко, час тобі перетворитись на дівчинку. Чи зачекаємо на твого лицаря?

— Можна й зараз.

Коли Доня це зробила, чоловік захоплено вигукнув:

— Як це тобі вдається? Я от не можу стати справжнім деревом.

— Ви ж дорослий. Вам треба ходити на роботу і заробляти гроші.

— Якби я був деревом, то не потребував би грошей.

— Якби ви були деревом, вас могли б зрубати.

— Ну, що ж, піду приведу Каспара.

І він пішов, привів Каспара, і вони сіли пити каву з молоком і їсти рогалики з маслом. А коли вже напились і наїлись, Чоловік-дерево сказав:

— Все-таки, як чудово літати!

— О, ми можемо й комашками стати!

— Неймовірно! Справжніми?

— Ага.

— У сусідньому будинку живе Чоловік-комаха. Але це виглядає дуже сумно.

— Чому?

І господар оповів їм історію чоловіка, що став комахою.

— Розумієте, цей чоловік має матір, дружину, дітей. Одного разу йому здалося, що він нікому не потрібний. Краще не мати нікого, не ходити на роботу, не читати книжок, не вести порожніх розмов… Таке бажання може виникнути у будь-кого, хто дуже втомився, але не кожного призводить до таких наслідків. І ось він став уві сні величезним чорним жуком, і так ним і залишився. Мати приносить йому їсти, а дружина з дітьми виїхала геть.

— Яке безглуздя! — вигукнув Каспар. — Ми стаємо птахами, щоб подолати відстань, пізнати світ, і ніколи не перестаємо бути собою. У природі кожна істота має своє місце.

— А що, коли душа того чоловіка завжди була душею комахи?

— Навіщо він лякає своїх рідних?

— Він дуже страждає від цього. А мій вчинок, Каспаре, теж видається тобі безглуздим? Мені це подобається.

— Ви захищаєте птахів. Але ліпше було б їх умовити покинути це місто, де їх переб’ють, як мандрівних голубів.

— Як це? — спитала Доня.

— Колись у Америці жили мільярди мандрівних голубів, а зараз не залишилось жодного. Ні, таки нема сенсу стояти на даху!

— Мені подобається. Та я нічого путнього й не вмію робити…

— А малювати? — підстрибнула Доня.

— Тобі подобається?

— Дуже!

— Візьміть собі на згадку.

Доня вибрала синичку, а Каспар журавля. Вони були як живі.

— Хочете ще кави? Я маю цукерки.

Коли господар приніс цукерки, Доня геть розчулилась. Вийняла з кишені фотокартку:

— А це моя сестра Ізабелла.

— Гарненька, похвалив чоловік. — А ви схожі!

— Правда?

Каспар штурхнув її ногою під столом. |

— Так.

— Я більше не буду підстригати волосся! А знаєте, де я її знайшла?

— Де?

— На смітнику!

Золоторогий олень

Важко носити у себе на голові сонце. Коли він з'являється сірого світанку на кручі, здається, що сонце уже зійшло. Але звук мисливського рогу змушує його кидатись у молочний туман, перепливати через холодні води і ховатися на острові. Вічний утікач, володар корони, опиняється в пастці, винюханий безжальними псами. Ніж глибоко входить в серце. Кров стікає на траву, вкриту тремтливою росою.

Брате мій, Оленю, щоб не довелося тобі стати жертвою людської жадоби, щоб не стала корона твоїм прокляттям, рушай темної ночі через ліси, переплів вай великі ріки, а малі — перелітай, щоб швидше дістатись туди, де ти недосяжний.