Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина
Де можеш гордо носити свої роги, де ніхто ні на кого не полює, де ти станеш поруч з братом Єдинорогові і братом Диким лісовим Конем на неосяжному пасовиську.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Дощові розмови. — Страх у ванній. — Каспар і Доня випускають мертву рибу у мертву річку. — Ожилі птахи.
1
Доні й раніше було сумно, але не так, як у цьому місті, де безперестанку падав дощ. Дівчинка прокидалася від холоду й хотіла плакати, бо воліла спати в теплому ліжечку, щоб тато з мамою були поруч. Дощ їх затримував, бо хіба далеко залетиш, коли кругом вода і холодно… Під плюскіт дощу Доня витягала фотокартку й дивилася на ту дівчинку, Ізабеллу. Волосся в неї ще не дуже підросло. Доня чула, що волосся краще ростиме, коли його мити дощовою водою, але Каспар заборонив це робити. Дощова вода нині отруєна.
— Їй-богу, повернусь у той час, коли не було ні радіації, ні хімії, ні смітників. Блукатиму між зелених полів і дихатиму чистим повітрям…
— Вертайся! — розсердилась Доня, — Покинь мене таку нещасну!
— Доню, — взяв Каспар її за руку, — я зовсім не збираюся тебе покидати. Але й узяти тебе з собою у той чудовий світі не можу.
— Чому?
— Для цього треба народитися вдруге! Звичайна людина не може подорожувати в часі. Поки що. Кожен ітиме власним шляхом. А що ти робитимеш потім?
— Піду до школи.
— Якби я ходив свого часу до школи, ми не сиділи б отут з тобою.
— Як це?
— Мене ніхто до цього не змушував, а в тебе є обов’язки, і з кожним, роком їх ставатиме все більше, особливо, коли в тебе з’являться діти. Бути такою вільною, як я, ти ніколи не зможеш. Але щасливішою обов’язково.
— Боже, як тут темно… — зітхнула Доня.
— Ми можемо трохи прогулятися. Я знаю одне місце, де є кава з молоком і булочки.
2
Вони спустилися ліфтом на вулицю. Дощ трохи стих, але було дуже мокро. їх наздогнав хлопчик у синій курточці.
— Чекайте! — гукнув він.
Хлопчик той, певно, ще не ходив до школи.
— Чекайте!
— Ми чекаємо, — відказав Каспар.
— Мами й тата нема вдома, а мені страшно. Ходіть до мене!
— А чого тобі страшно?
— Каспаре, — докірливо глянула на нього Доня, — він же сказав, що мами й тата немає вдома. Треба піти й прогнати страх.
— Я знаю, де він сховався! У ванній! Я й світло позасвічував, і телевізор увімкнув… Нічого не допомагає!
Якщо просять — треба йти. Правда, Доня подумала, що прийдуть хлопчикові батьки і виженуть їх разом зі страхом. Дорослі не люблять чужих дітей у себе в квартирі.
Вони сіли в ліфт, знову піднялись угору і зайшли до хлопчикової квартири. Доня про всяк випадок роззулася, щоб не лишати слідів.
— Ось тут у нас кухня.
Кухня була біла як сніг, а на холодильнику горлало радіо.
— Вимкни радіо, бо поглухнемо, — наказала Доня, а тоді спитала: —Тобі страшно на кухні?
— Мені всюди страшно.
— А балкон у вас є?
Вони утрьох стали на балконі й подивились униз.
— Тобі не страшно жити так високо? — спитав Каспар.
— Та ні.
— Може, коли повернуться твої батьки, страх зникне?
— Ні, не зникне.
— То ляжеш коло мами, — порадила Доня. — Я завжди так роблю, коли мені звечора страшно.
— Мама не любить, щоб я їй заважав.
— Погана в тебе мама!
— А в тебе краща? — розсердився малий.
— Краща! Ти хоч знаєш, як виглядає твій страх?
— Угу. В нього страшні очі.
— Он воно що. А руки-ноги в нього є?
— Нема.
— А волосся чи роги?
— Нема.
— А він великий?
— Ні.
— Слухай, — засміялася Доня, — може, він нічого, крім очей, не має? А що він їсть?
— Він не їсть, а п’є воду. Пив…
— Господи! — вигукнув Каспар. — Це ти про рибу?
— Ні, про страх. Риба у ванній, а страх — усюди.
— Звідки в тебе риба? — здивувалася Доня.
— Мама купила. Я одну випросив, щоб у нас жила.
— Ану, покажи!
Риба лежала у каламутній воді догори животом.
— Вона спить, а ти боїшся, — збрехала Доня. — Я теж хочу спати, але Каспар обіцяв пригостити мене кавою з булочками. Доки риба у воді, вона живе.
— Так, — сказав Каспар, — риба не може без води. Але тут їй зле. Щоб вона не заснула назовсім, треба випустити її в річку. Вода понесе рибу аж до Моря. Але вже пізно, то ми випустимо її самі.
Хлопчик скривився:
— Я теж хочу!
— Ти ще малий, — погладила його по голові Доня. — Прийдеш завтра на річку. А наступного разу, як мама принесе живу рибу, хапай її — й неси до річки, добре?
— Ага.
— Дай нам велику банку, — сказав Каспар.
Хлопчик кинувся на кухню.
— Ти гарно придумала.
Доня пішла до кімнати, сіла за стіл, намалювала на аркуші рибу, а під нею написала таке:
"Діти! Кожна риба мусить жити, там де їй подобається, а не там, де ви хочете!"
Потім вийшла на балкон і кинула з нього аркушик. Він повільно опускався, але враз подув вітер і послання швидко помчало між будинками.
3
Дорогою до річки їм стрівся дідусь з палицею.
— Куди це ви йдете, діти?
— Хочемо випустити рибу в річку, — відповіла Доня.
— У цій річці риба не живе вже багато років.
— Нашій рибі все одно. Вона мертва. А хіба бувають річки, у яких не водиться риба?
— Бувають, діточки, бувають…
— Найкраще, — . сказав Каспар, — коли ми цю рибу поховаємо в землі. А то хлопець прийде завтра й побачить. Негарно якось…
— Негарно — закопувати рибу в землю. Давай покладемо її в човен!
— Цікаво, де ти його знайдеш?
— Зробимо з коробки. Дивися, тут смітник.
Низьке небо нависало над ними. Важко було казати, що це — ранок чи вечір.
На дно дерев’яної коробки Доня настелила лопухів, а Каспар зручно вмостив туди рибу.
— Ну, ось і все, — зітхнула дівчинка.
— Ні, не все.
Каспар витяг з-за пазухи свою нев’янучі білу троянду і поклав коло риби. Потім пустив корабель на воду.
"Тобі не шкода твоєї чарівної троянди?" — хотіла спитати Доня, але спинилася. Натомість сказала:
— Тепер вони обидві попливуть до Моря!
Каспар посміхнувся:
— Так.
Можна було вертатися, але дівчинка зважилась:
— Давай, не будемо вертатись у це місто!
Вони знайшли іржавий міст через річку, по якому ніхто не ходив. Зліва було місто, справа пагорби, порослі жовтуватою травою. Усе це було таке непривабливе, що й не хотілося на нього дивитись.
— Доню, давай влаштуємо свято!
— Яке?
— Випустимо наших птахів на волю.
— Хіба у нас є птахи?
— А на малюнках!
Каспар вийняв листочок, який подарував йому Чоловік-дерево. Доня знайшла свій. Синичка дивилася на неї, ладна ось-ось злетіти. Дівчинка перевела погляд на Каспара. Той легенько дмухнув на журавля і птах злетів, черкнувши хлопця крилом по носі. Доня аж заплескала в долоні: журавель був справжній. Вона й собі дмухнула на синичку — і та ожила. Сіла спочатку Доні на плече, а тоді полетіла до пагорбів. Каспарів журавель зробив три кола над ними і, протяжно закричавши, зник удалині.
— Кажуть, що душа в людини, як пташка, і її треба відпускати на волю, — сказав Каспар.
Житній вовк
Колись давно сіяли багато жита і пекли з нього хліб, який звався Життя. І багато Житніх Вовків пробігало поля з краю в край, охороняючи їх від чужинців. Чорні птахи мовчки кружляли над стиглим колоссям, але не сміли спуститись на землю.
Уночі Житній Вовк розмовляв з місяцем, і шерсть його ставала срібною. І вдень, і вночі панувала тиша, щоб зерно не просиналось з колосків. А коли надходили жнива, Житній Вовк полишав поле і засинав у ярку, вкрившись опалим листям.
О брате мій, Житній Вовче, з очима, як смарагд, з вушками, гострими, як мечі, з язиком рожевим, як пелюстка шипшини, тобі не знайти нині житнього поля і серед тисячі полів, лиш місяць над вбогою землею… Устань і біжи на небесні лани, де нема ні зими, ні осені, лиш вічне літо.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Доня й Каспар стають бранцями бандитів-мисливців. — Несподіваний порятунок від Чорної Блискавки. — Зустріч з котом Феліксом і павуком Альфредом. — Історія Безхатньої Бабусі.— Доню кусає Змія. — Річка, яку потрібно перейти.
1
День тривав, хоч мала бути вже ніч. Вони й без годинника відчували, що з часом щось трапилось. Каспар кілька разів занепокоєно глянув на сонце, яке несподівано з’явилося на небі, й було якесь бліде, немічне. Діти знайшли покинуту залізничну колію з іржавими рейками, поміж яких росла трава, і трохи нею пройшли, щоб не плутати між горбочками, де ноги раз у раз провалювались у щурячі та мишачі нори. Нарешті вони втомилися й сіли просто на рейках, дещо розгублені, засмучені пригодою з мертвою рибою. Доня прихилилась до Каспарового плеча й задрімала. Неначе провалилась у яму. Зненацька її щось струсонуло. Вона закліпала й побачила, що над ними стоять троє чоловіків у шкіряних куртках з безвиразними обличчями.
— Хто такі?
Діти мовчали. Тоді один шарпнув Доню, інший — Каспара, заламавши їм руки за спину.
— Ми самі знаємо! — вищирив зуби третій. — Вибирайте! Або посадимо вас обох у темне підземелля, або ведіть нас до Моря. У нас там є невеличке дільце…
Доня злякалася за Каспара, бо для нього підземелля було найстрашнішим місцем у світі.
— Ми — діти… — пробелькотіла вона.
— Діти не швендяють пустирями! Давай, кажи швидше, якщо не хочеш, щоб тебе з’їли щури!
Каспар мовчки пручався, за що дістав ляпаса й звалився на землю.
— Що, зв’яжемо щенят?
Доня вкусила свого нападника за руку. Вона не сумнівалась, що це бандити. Зараз їх почнуть катувати, а потім, коли вони; опритомніють, може, вдасться якось одурити цих бандитів. За свій вчинок Доня теж дістала ляпаса і під ніс їй підсунули ножа, схожого на той, яким вдома ріжуть хліб.
— Не бійся, Доню, — озвався Каспар, — це ті самі типи, що ловили голубів. Це — не злі чарівники.
— Я знаю. У них і ніж кухонний.
— Поговори мені, поговори! Я нервовий, можу й ножем штрикнути!
— Кінчай з ними! У мішки — і в машину. Ця шпана швидко розколеться. Хочете поспіти на Корабель?
— Нічого ми вам не скажемо.
— Нічого, підтакнула Доня. — Ви не знайдете Моря, бо у вас нема серця…
— Чого-чого?
— Серця, кретини! — Чорна Блискавка показала ряд страшних зубів. Хвостом вона била об боки, що означало великий гнів.
— Мамо! — закричали бандити й кинулись навтікача.
— Привіт! — сказала пантера. — Я зараз повернусь…
І, виблискуючи чорним гнучким тілом, зникла за пагорбами. Каспар встав, а Доня сіла на землю.
— Ти дуже злякалась?
— Я ще не встигла злякатись.
Чорна Блискавка повернулася, важко дихаючи.
— Ти врятувала нам життя, — сказав Каспар.
— Бачите, перш, ніж летіти за океан, я хотіла побачити трохи світу.
— Тобі добре ведеться?
— Чудово! Тільки клітка сниться… Я постійно хочу бігати, стрибати, та й не годиться повертатися додому охлялою.
— А що ти з ними зробила? — спитала Доня.
— Звісно, що! Розірвала!
— О Боже!
— Там якісь гвинтики, пружинки, дротики — тьху! Оці троє промишляли тим, що ловили всяку звірину: голубів, котів, собак.