Українська література » Класика » Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина

Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина

Читаємо онлайн Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина

Де можеш гордо носити свої роги, де ніхто ні на кого не полює, де ти станеш поруч з братом Єдинорогові і братом Диким лісовим Конем на неосяжному пасовиську.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Дощові розмови. — Страх у ванній. — Каспар і Доня випускають мертву рибу у мертву річку. — Ожилі птахи.

1

Доні й раніше було сумно, але не так, як у цьому місті, де безперестанку падав дощ. Дівчинка прокидалася від холоду й хотіла плакати, бо воліла спати в теплому ліжечку, щоб тато з мамою були поруч. Дощ їх затримував, бо хіба далеко залетиш, коли кругом вода і холодно… Під плюскіт дощу Доня витягала фотокартку й дивилася на ту дівчинку, Ізабеллу. Волосся в неї ще не дуже підросло. Доня чула, що волосся краще ростиме, коли його мити дощовою водою, але Каспар заборонив це робити. Дощова вода нині отруєна.

— Їй-богу, повернусь у той час, коли не було ні радіації, ні хімії, ні смітників. Блукатиму між зелених полів і дихатиму чистим повітрям…

— Вертайся! — розсердилась Доня, — Покинь мене таку нещасну!

— Доню, — взяв Каспар її за руку, — я зовсім не збираюся тебе покидати. Але й узяти тебе з собою у той чудовий світі не можу.

— Чому?

— Для цього треба народитися вдруге! Звичайна людина не може подорожувати в часі. Поки що. Кожен ітиме власним шляхом. А що ти робитимеш потім?

— Піду до школи.

— Якби я ходив свого часу до школи, ми не сиділи б отут з тобою.

— Як це?

— Мене ніхто до цього не змушував, а в тебе є обов’язки, і з кожним, роком їх ставатиме все більше, особливо, коли в тебе з’являться діти. Бути такою вільною, як я, ти ніколи не зможеш. Але щасливішою обов’язково.

— Боже, як тут темно… — зітхнула Доня.

— Ми можемо трохи прогулятися. Я знаю одне місце, де є кава з молоком і булочки.

2

Вони спустилися ліфтом на вулицю. Дощ трохи стих, але було дуже мокро. їх наздогнав хлопчик у синій курточці.

— Чекайте! — гукнув він.

Хлопчик той, певно, ще не ходив до школи.

— Чекайте!

— Ми чекаємо, — відказав Каспар.

— Мами й тата нема вдома, а мені страшно. Ходіть до мене!

— А чого тобі страшно?

— Каспаре, — докірливо глянула на нього Доня, — він же сказав, що мами й тата немає вдома. Треба піти й прогнати страх.

— Я знаю, де він сховався! У ванній! Я й світло позасвічував, і телевізор увімкнув… Нічого не допомагає!

Якщо просять — треба йти. Правда, Доня подумала, що прийдуть хлопчикові батьки і виженуть їх разом зі страхом. Дорослі не люблять чужих дітей у себе в квартирі.

Вони сіли в ліфт, знову піднялись угору і зайшли до хлопчикової квартири. Доня про всяк випадок роззулася, щоб не лишати слідів.

— Ось тут у нас кухня.

Кухня була біла як сніг, а на холодильнику горлало радіо.

— Вимкни радіо, бо поглухнемо, — наказала Доня, а тоді спитала: —Тобі страшно на кухні?

— Мені всюди страшно.

— А балкон у вас є?

Вони утрьох стали на балконі й подивились униз.

— Тобі не страшно жити так високо? — спитав Каспар.

— Та ні.

— Може, коли повернуться твої батьки, страх зникне?

— Ні, не зникне.

— То ляжеш коло мами, — порадила Доня. — Я завжди так роблю, коли мені звечора страшно.

— Мама не любить, щоб я їй заважав.

— Погана в тебе мама!

— А в тебе краща? — розсердився малий.

— Краща! Ти хоч знаєш, як виглядає твій страх?

— Угу. В нього страшні очі.

— Он воно що. А руки-ноги в нього є?

— Нема.

— А волосся чи роги?

— Нема.

— А він великий?

— Ні.

— Слухай, — засміялася Доня, — може, він нічого, крім очей, не має? А що він їсть?

— Він не їсть, а п’є воду. Пив…

— Господи! — вигукнув Каспар. — Це ти про рибу?

— Ні, про страх. Риба у ванній, а страх — усюди.

— Звідки в тебе риба? — здивувалася Доня.

— Мама купила. Я одну випросив, щоб у нас жила.

— Ану, покажи!

Риба лежала у каламутній воді догори животом.

— Вона спить, а ти боїшся, — збрехала Доня. — Я теж хочу спати, але Каспар обіцяв пригостити мене кавою з булочками. Доки риба у воді, вона живе.

— Так, — сказав Каспар, — риба не може без води. Але тут їй зле. Щоб вона не заснула назовсім, треба випустити її в річку. Вода понесе рибу аж до Моря. Але вже пізно, то ми випустимо її самі.

Хлопчик скривився:

— Я теж хочу!

— Ти ще малий, — погладила його по голові Доня. — Прийдеш завтра на річку. А наступного разу, як мама принесе живу рибу, хапай її — й неси до річки, добре?

— Ага.

— Дай нам велику банку, — сказав Каспар.

Хлопчик кинувся на кухню.

— Ти гарно придумала.

Доня пішла до кімнати, сіла за стіл, намалювала на аркуші рибу, а під нею написала таке:

"Діти! Кожна риба мусить жити, там де їй подобається, а не там, де ви хочете!"

Потім вийшла на балкон і кинула з нього аркушик. Він повільно опускався, але враз подув вітер і послання швидко помчало між будинками.

3

Дорогою до річки їм стрівся дідусь з палицею.

— Куди це ви йдете, діти?

— Хочемо випустити рибу в річку, — відповіла Доня.

— У цій річці риба не живе вже багато років.

— Нашій рибі все одно. Вона мертва. А хіба бувають річки, у яких не водиться риба?

— Бувають, діточки, бувають…

— Найкраще, — . сказав Каспар, — коли ми цю рибу поховаємо в землі. А то хлопець прийде завтра й побачить. Негарно якось…

— Негарно — закопувати рибу в землю. Давай покладемо її в човен!

— Цікаво, де ти його знайдеш?

— Зробимо з коробки. Дивися, тут смітник.

Низьке небо нависало над ними. Важко було казати, що це — ранок чи вечір.

На дно дерев’яної коробки Доня настелила лопухів, а Каспар зручно вмостив туди рибу.

— Ну, ось і все, — зітхнула дівчинка.

— Ні, не все.

Каспар витяг з-за пазухи свою нев’янучі білу троянду і поклав коло риби. Потім пустив корабель на воду.

"Тобі не шкода твоєї чарівної троянди?" — хотіла спитати Доня, але спинилася. Натомість сказала:

— Тепер вони обидві попливуть до Моря!

Каспар посміхнувся:

— Так.

Можна було вертатися, але дівчинка зважилась:

— Давай, не будемо вертатись у це місто!

Вони знайшли іржавий міст через річку, по якому ніхто не ходив. Зліва було місто, справа пагорби, порослі жовтуватою травою. Усе це було таке непривабливе, що й не хотілося на нього дивитись.

— Доню, давай влаштуємо свято!

— Яке?

— Випустимо наших птахів на волю.

— Хіба у нас є птахи?

— А на малюнках!

Каспар вийняв листочок, який подарував йому Чоловік-дерево. Доня знайшла свій. Синичка дивилася на неї, ладна ось-ось злетіти. Дівчинка перевела погляд на Каспара. Той легенько дмухнув на журавля і птах злетів, черкнувши хлопця крилом по носі. Доня аж заплескала в долоні: журавель був справжній. Вона й собі дмухнула на синичку — і та ожила. Сіла спочатку Доні на плече, а тоді полетіла до пагорбів. Каспарів журавель зробив три кола над ними і, протяжно закричавши, зник удалині.

— Кажуть, що душа в людини, як пташка, і її треба відпускати на волю, — сказав Каспар.

Житній вовк

Колись давно сіяли багато жита і пекли з нього хліб, який звався Життя. І багато Житніх Вовків пробігало поля з краю в край, охороняючи їх від чужинців. Чорні птахи мовчки кружляли над стиглим колоссям, але не сміли спуститись на землю.

Уночі Житній Вовк розмовляв з місяцем, і шерсть його ставала срібною. І вдень, і вночі панувала тиша, щоб зерно не просиналось з колосків. А коли надходили жнива, Житній Вовк полишав поле і засинав у ярку, вкрившись опалим листям.

О брате мій, Житній Вовче, з очима, як смарагд, з вушками, гострими, як мечі, з язиком рожевим, як пелюстка шипшини, тобі не знайти нині житнього поля і серед тисячі полів, лиш місяць над вбогою землею… Устань і біжи на небесні лани, де нема ні зими, ні осені, лиш вічне літо.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Доня й Каспар стають бранцями бандитів-мисливців. — Несподіваний порятунок від Чорної Блискавки. — Зустріч з котом Феліксом і павуком Альфредом. — Історія Безхатньої Бабусі.— Доню кусає Змія. — Річка, яку потрібно перейти.

1

День тривав, хоч мала бути вже ніч. Вони й без годинника відчували, що з часом щось трапилось. Каспар кілька разів занепокоєно глянув на сонце, яке несподівано з’явилося на небі, й було якесь бліде, немічне. Діти знайшли покинуту залізничну колію з іржавими рейками, поміж яких росла трава, і трохи нею пройшли, щоб не плутати між горбочками, де ноги раз у раз провалювались у щурячі та мишачі нори. Нарешті вони втомилися й сіли просто на рейках, дещо розгублені, засмучені пригодою з мертвою рибою. Доня прихилилась до Каспарового плеча й задрімала. Неначе провалилась у яму. Зненацька її щось струсонуло. Вона закліпала й побачила, що над ними стоять троє чоловіків у шкіряних куртках з безвиразними обличчями.

— Хто такі?

Діти мовчали. Тоді один шарпнув Доню, інший — Каспара, заламавши їм руки за спину.

— Ми самі знаємо! — вищирив зуби третій. — Вибирайте! Або посадимо вас обох у темне підземелля, або ведіть нас до Моря. У нас там є невеличке дільце…

Доня злякалася за Каспара, бо для нього підземелля було найстрашнішим місцем у світі.

— Ми — діти… — пробелькотіла вона.

— Діти не швендяють пустирями! Давай, кажи швидше, якщо не хочеш, щоб тебе з’їли щури!

Каспар мовчки пручався, за що дістав ляпаса й звалився на землю.

— Що, зв’яжемо щенят?

Доня вкусила свого нападника за руку. Вона не сумнівалась, що це бандити. Зараз їх почнуть катувати, а потім, коли вони; опритомніють, може, вдасться якось одурити цих бандитів. За свій вчинок Доня теж дістала ляпаса і під ніс їй підсунули ножа, схожого на той, яким вдома ріжуть хліб.

— Не бійся, Доню, — озвався Каспар, — це ті самі типи, що ловили голубів. Це — не злі чарівники.

— Я знаю. У них і ніж кухонний.

— Поговори мені, поговори! Я нервовий, можу й ножем штрикнути!

— Кінчай з ними! У мішки — і в машину. Ця шпана швидко розколеться. Хочете поспіти на Корабель?

— Нічого ми вам не скажемо.

— Нічого, підтакнула Доня. — Ви не знайдете Моря, бо у вас нема серця…

— Чого-чого?

— Серця, кретини! — Чорна Блискавка показала ряд страшних зубів. Хвостом вона била об боки, що означало великий гнів.

— Мамо! — закричали бандити й кинулись навтікача.

— Привіт! — сказала пантера. — Я зараз повернусь…

І, виблискуючи чорним гнучким тілом, зникла за пагорбами. Каспар встав, а Доня сіла на землю.

— Ти дуже злякалась?

— Я ще не встигла злякатись.

Чорна Блискавка повернулася, важко дихаючи.

— Ти врятувала нам життя, — сказав Каспар.

— Бачите, перш, ніж летіти за океан, я хотіла побачити трохи світу.

— Тобі добре ведеться?

— Чудово! Тільки клітка сниться… Я постійно хочу бігати, стрибати, та й не годиться повертатися додому охлялою.

— А що ти з ними зробила? — спитала Доня.

— Звісно, що! Розірвала!

— О Боже!

— Там якісь гвинтики, пружинки, дротики — тьху! Оці троє промишляли тим, що ловили всяку звірину: голубів, котів, собак.

Відгуки про книгу Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: