Сині етюди - Микола Хвильовий
Леся подивилась на Валентина. Він лежав, розкинувши руки, і його ноги вилізли з-під ковдри. Леся подивилася на, Валентинові ноги і, побачивши, що Валентинові ноги брудні і що на них траурні, давно не різані нігті, одвернулась.
«Ах ти Валю, Валю! - подумала вона.- Як я буду чогось прекрасного сподіватися від тебе, коли ти сам собі навіть ніг не помиєш?»
І пригадала Леся солодкі чоловікові слова, що він їх говорив, коли вони їхали кілька років тому до цього провінціяльного містечка, і, пригадавши, ще раз порівняла їх з дійсністю. Хіба Валентин, скажім, не обіцяв допомогти їй вступити до компартії? Хіба він не запевняв, що вона ніколи не відірветься від громадської роботи? Хіба він не малював їй їхнє родинне життя як життя «нового побуту»? А вийшло так, що вона замість широкої громадської роботи дістала пелюшки, горщики тощо. А вийшло так, що замість родинного життя, «нового побуту» вона дістала безконечні дрібненькі сварки і, можна сказати, цілковиту родинну кабалу, бо, не маючи служки - а служки вона не мала не тільки тому, що їй бракувало коштів, а і тому, що Валентин «був рішуче проти служки» в «його домі» - бо, не маючи служки і маючи двох маленьких дітей, Леся не може збігати навіть до кінематографа.
«Ах ти Валю, Валю!» - знову з болем подумала Леся. Кохаючи Валентина, Леся все ж бачила, що Валентин вдвічі безпорадніший і навіть нещасніший за неї, вона вже бачила, нарешті, що він може тільки стояти їй на перешкоді. Коли в ній ще живе дух неспокою, то в нім він давно вже вмер. Коли вона здатна хоч якось виховувати дітвору, то він тепер здібний тільки плодити. Належачи до тих молодих людей післяреволюційного часу, яких покликано було творити новий побут, Леся органічно не могла стати ні покірною міщанкою, ні людиною, що в ній любов до чоловіка ніяк і нічим не корегується. Свою любов до Валентина Леся корегувала, і тому не дивно, що в останні півтора року вона стала відчувати цю любов, як мало не нещастя, як, у всякому разі, добровільне рабство. Прокинулась Нелічка і заплакала. Леся підійшла до ліжка.
- Не плач, моя дитинко,- тихо казала вона і пригорнула Нелічку до своїх грудей.
За кілька хвилин дівчинка вже знову спала. Промінь срібного місяця впав на каштанове волосся Нелічки, і Лесі здавалося, що це волосся, ці кучері - як хвилі бистролетних днів. Леся скинула з себе верхній одяг і залишилася в одній сорочці. Щоки їй горіли і вона раз у раз прикладувала до них свої долоні, її мало не дівочі груди тривожно підіймалися, і здавалося, що вона збирається на перші неповторні зальоти.
Раптом прокинувся вітер і понісся по вулицях. Прокинувся і Валентин. Побачивши свою дружину, він сказав:
- Ти ще, Лесічко, не спиш?
- Як бачиш, Валю! - сказала Леся і додала: - Голова розболілась.
- А може, ти...- солодко позіхнувши й простягаючи до дружини руки, почав був Валентин.- Може, ти...
- Ні, Валю! Будь ласка, звільни мене на сьогодні,- поспішно підхопила Леся.
Але репортер був уже біля дружини і м'яв її в своїх обіймах.
II
Вітер лютував цілу ніч. На ранок він зовсім стих - залишились тільки маленькі вітерці. Коли Леся прокинулась, ці вітерці жартували в полотнищах білизни, розвішаної на мотузку через увесь двір. Кричали вранішні півні. По покрівлі сарая бігали сусідові голуби і приємно буркотали.
Напившись чаю, Бродський побіг до редактора, що в нього ночував ревізор. Відтіля він повернувся, коли вже праля прийшла і коли Леся давала відповідні накази. Залишалося забрати закуски і йти до пароплава, що мусів одійти за якісь півгодини. Так і зробили.
На дамбі зустріли Сірка і ревізора. Валентин познайомив Лесю з харківцем.
- Топченко! - сказав ревізор, дотискаючи Лесину руку.
Це був високий мужчина з досить-таки сірим обличчям і некрасивими очима. І чи тому, що Бродський і Сірко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухів, якими мало не рисувався Топченко, чоловік і редактор все-таки зразу здалися Лесі до болю нікчемними і безпорадними.
Підходячи до пристані, ревізор неохайно положив свою руку на плече Валентина і, обережно відсторонивши його від Лесі, взяв Лесю під руку. Ревнивому Бродському це, звичайно, не сподобалося, але він нічого не сказав і тільки, як раніш, посміхнувся до ревізора і тільки, як раніш, щеголяв нікому не зрозумілими дотепами.
А втім, Валентинові взагалі сьогодні не щастило, це Леся одразу ж помітила. Він весь час намагався бути розв'язним, дотепним і зовсім не провінціялом, але і його в'юнка чорненька і остаточно не мужня фігура і його банальні дотепи і, нарешті, його мало приховане бажання «показати себе» перед ревізором - все це красномовно підкреслювало, що він провінціял, що він все-таки ніяк не може зрівнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сірко. Завжди мовчазний і задумливий, він і тепер більше мовчав і тепер більше дивився собі під ноги сірими задумливими очима. Тільки зрідка, коли ревізор подавав йому якесь запитання, він раптом, ні з того ні з сього, здригавсь і тим показував, що і він відчував себе з ревізором не зовсім добре.
- Невже вам досі не осточортів ваш городок? - сказав Топченко, звертаючись до Лесі.
- Ще б пак! - підхопив Бродський, розмахуючи руками, і додав, фамільярно беручи під руку ревізора.- Ке веле ву? нічого не зробиш! Ви, щасливці, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тільки як висуванці.
Топченко насмішкувато подивився на Валентина і раптом кинув:
- Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесі.
- До Лесі? - заметушився Бродський.- Будь ласка! Лесічко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!
- Товаришка Леся, мабуть, і не думає мовчати! - кинув ревізор і знову іронічно подивився на Бродського.- Це ж ви їй не даєте говорити.
- Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесічко, чого ж ти мовчиш? Валентин, відчуваючи себе не зовсім добре, почервонів. Він уже справді встиг приревнувати Лесю до ревізора і думав, що ревізор зрозумів його.
- Так! - нарешті промовила Леся.- Мені дуже обридла провінція. Ви вгадали.
- Чому ж ви до Харкова
