Діти капітана Гранта - Жуль Верн

- Правда в тому, сер,- відповів Джон Манглс,- що потонути ми не можемо. Хоч хвиля й здатна розбити наше судно, та це вже інша справа, ми матимемо час ужити потрібних заходів.

- Зараз - годин дванадцять?

- Так, сер, треба чекати дня.

- А чи не можна спустити човна?

- За такої хвилі й потемки це неможливо. До того ж хтозна, в якому місці тут можна пристати до берега.

- Гаразд, Джоне, залишимося тут до ранку.

Тим часом Вілл Галлей наче божевільний гасав палубою брига. Його матроси, прийшовши до пам’яті, вибили днище в барила з горілкою й заходились пиячити. Джон передбачав - це пияцтво невдовзі призведе до небезпечних вихваток. Годі було сподіватися, що капітан спроможеться їх зупинити. Цей жалюгідний нікчема рвав на собі волосся й ламав у розпачі руки. Він бідкався тільки про свій вантаж, котрий не був застрахований.

- Я зруйнувався! Я загинув! - лементував він, кидаючись від одного борту до другого.

Джон Манглс і не думав його розраджувати. Він запропонував своїм товаришам озброїтися, й всі приготувалися чинити опір матросам, які безперестанку хилили бренді, супроводячи це заняття жахливою брудною лайкою.

- Першого з цих негідників, що наважиться підійти до рубки, я вб’ю, мов собаку,- спокійно мовив майор.

Матроси, побачивши, безперечно, що пасажири примусять їх поважати себе, після кількох несміливих спроб пограбувати кудись зникли. Джон Манглс не цікавився більше цими п’яницями й нетерпляче чекав ранку.

Бриг стояв абсолютно нерухомо. Море помалу затихало. Вітер ущух. Отже, судно могло ще триматися на воді кілька годин. Зі сходом сонця Джон сподівався роздивитись берег. Коли до нього можна буде пристати, то ялик, єдиний засіб пересування, що його вони мали, перевезе туди пасажирів і команду. Доведеться зробити кілька рейсів, бо ялик може взяти тільки чотирьох чоловік. А шлюпку, на жаль, давно вже знесло хвилею в море.

Обмірковуючи небезпечне становище, в якому вони опинились, Джон Манглс, зіпершись на люк, дослухався до шуму прибою. Він силкувався прозирнути густий морок, запитуючи себе, чи далеко до цієї землі, такої жаданої й водночас такої загрозливої. Підводні скелі трапляються часом за кілька льє від берега. Чи ж витримає кволий човник такий тривалий перехід?

Поки Джон міркував отак, благаючи в темного неба якнайскоріше ранішніх променів, пасажирки, звірившись на його запевнення, спали на своїх койках. Нерухомість брига дарувала їм кілька годин відпочинку. Гленарван і його супутники, не чуючи вже галасу п’яної в дим команди, й собі поснули, і в годину ночі глибока тиша запанувала на «Макарі», що й сам спочивав на своєму піщаному ложі.

Близько четвертої години небо на сході стало яснішати. Вінця хмарок злегка позначилися в блідих проблисках світанку. Джон вийшов на палубу. Серпанок вологого туману вповивав обрій. Якісь тремтливі непевні обриси окреслювались в ранкових випарах, але на чималій висоті. Легкі хвильки пробігали по воді, й океан зливався з густими непорушними хмарами.

Джон чекав. Дедалі світлішало, крайнебо займалось пурпуровими барвами. Над широким океанським простором потроху танула завіса туману. З води поволі виступали чорні скелі. Потім над кучерявою піною прибою визначилась широка смужка, і яскраве, немов проміння маяка, світло, відкинуте ще схованим за обрієм кружалом сонця, запалало над гостроверхою вершиною гори. Там була земля, щонайбільше за дев’ять миль.

- Земля! - закричав Джон Манглс.

Цей крик збудив його товаришів, вони вибігли на палубу й мовчки дивились на берег, який вже чітко вимальовувався на обрії. Гостинний чи ворожий, він мусив дати їм притулок.

- Де Вілл Галлей? - спитав Гленарван.

- Я не знаю, сер,- відповів Джон Манглс.

- А матроси?

- Зникли десь, як і він.

- І, безперечно, п’яні, як і він,- докинув Мак-Наббс.

- Треба їх знайти,- сказав Гленарван,- адже не можна покинути їх на судні.

Мюльреді й Вільсон зійшли вниз у кубрик і за дві хвилини повернулися. Там було порожньо. Тоді вони оглянули долішню палубу й все судно аж до самісінького трюму, але Вілл Галлей та його матроси мов за водою пішли.

- Як! Нікого? - здивувався Гленарван.

- Чи не попадали вони, бува, в море? - висловив припущення Паганель.

- Може й так,- озвався Джон Манглс, дуже занепокоєний цим зникненням.- До човна,- кинув він по тому, поспішаючи на корму.

Вільсон і Мюльреді метнулися за ним, аби спустити ялика на воду. Але ялика не було - він так само щез.

Розділ V
МАТРОСИ МИМОВОЛІ

Вілл Галлей і його команда, скориставшись з того, що ніч була темна, а пасажири поснули, втекли з брига на єдиному човні, який ще на ньому зберігся. Щодо цього не могло бути й найменшого сумніву. Капітан, зобов’язаний залишати судно останнім, покинув його перший.

- Ці мерзотники втекли,- сказав Джон Манглс.- Ну що ж, тим ліпше для нас. Тепер ми позбулися прикрих сцен.

- І я так гадаю, Джоне,- відповів Гленарван.- До того ж на нашому судні є капітан і сміливі, хоч і не дуже вправні матроси, ваші товариші. Командуйте, ми готові вас слухати!

Майор, Паганель, Роберт, Вільсон, Мюльреді, навіть Олбінет зустріли Гленарванові слова оплесками і, вишикувавшись на палубі, чекали розпоряджень Джона Манглса.

- Що треба робити? - спитав Гленарван.

Молодий капітан подививсь на море, на поламані щогли і, по хвилі роздуму, мовив:

- У нас є два способи, сер, вийти з цієї скрути: підняти судно й вийти в море або ж добратися до берега на плоту, котрий побудувати неважко.

- Якщо бриг можна зняти з рифів,- сказав Гленарван,- знімемо його. Це найкращий вихід, чи ж не так?

- Згоден з вами, сер, бо, навіть діставшись до землі, що ми робитимемо без жодних засобів пересування?

- На берег краще не висідати,- докинув Паганель.- Новозеландцям довіряти не можна.

- Тим більше,- сказав Джон,- що ми дуже відхилились від нашого курсу. Через недбалість Галлея нас відкинуло на південь, це очевидно. О дванадцятій годині я зроблю виміри, і коли ми справді опинились південніше Окленда, то спробую дійти до нього на «Макарі» попід берегом.

- Але ж бриг має пошкодження,- зауважила