Українська література » Класика » Мор - Шевчук Валерій

Мор - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Мор - Шевчук Валерій

— А наш обов’язок довести, що ми — світло потужніше й правдивіше за латинське. Тому й заводяться школи.

Я не став устрявати в суперечку. Школи в нас були давно. Дионизій чудово знає, про що йдеться: всі хочуть наблизити наші школи до латинських. Але хай те, що різнить нас із цим чоловіком, піде на суд божий. Мене принаджувало спільне в нас. Тому я вирішив не йти більше манівцями, а висловити, що хотів, просто, зрозуміло і навпрямки.

— А коли я, — голос мій мимоволі набрав сили, — запропоную свій вихід? Коли я згоджуся без спілки з братствами виконати все, що заповідав патріарх Єремія, на власні кошти? Чи одержу я патріарше благословення?

Зависла тиша. Дионизій був загнаний у тісний кут. Дивився на мене через вогонь свічки пильно і вивчаючи. Я витримав його погляд. Крутіям важко розмовляти з людьми прямої волі, через те я позирав на патріаршого посланця не без тріумфу. Він, очевидно, відчув це, бо відхилився у темінь, і звідти пролунали його багатозначні слова.

— Патріарх не може цього благословити, — повільно мовив він, — і то з багатьох причин. Не буду їх викладати, ви маєте зрозуміти мене без більших викладок та дізнань. Але можу запевнити, що він про те знатиме...

Мені й справді не треба було зайвих слів. Я зрозумів цього хитруна і задоволено звівся. Дионизій звівся також, розмовою були задоволені ми обидва.

3

Того разу ми засиділись у шинку і вже готувалися розійтися — крім своїх, не було тут ані душі. Врешті, про наш шинок пішла недобра слава — п’яниці, волоцюги, пройдисвіти й інша нечисть воліли нас обходити. Було це мені неприємно — надходила потреба вигадувати нові засоби для ловитви темної риби, котра так мало дбає про бога і сумління. Однак сьогодні я мав чітке про-чуття, щось нашіптувало мені затриматися довше й затримати своїх людей. Сестра моя, як завжди, стриміла у вікні для приманки — бути облудною їй ставало щоразу важче, бо, слухаючи наші розмови, вона переймалася вірою більше, ніж їй належало, і мені доводилося докладати зусиль щоб розтлумачити цій нерозумній голівці, що це воля божа і треба їй упокорюватися. Зрештою, я й сам починав потроху розчаровуватися: людці, які потрапляли в наші сіті, були дрібні, як і гріхи їхні: відьмацтво більш гадане, ніж справжнє, непоштиві слова проти церкви й попів — злочини це, без сумніву, тяжкі, але за ними не стоїть чогось такого, що збуджувало б мене й підносило б до високочинності. Мені праглося здибати злочинця виборнішого, від чого яскравіше проявилася б моя воля служити богові — душа моя прагла вивиситися до недосяжного.

— Вибачте мій гріх, панотче, — раптом долинув до мене солодко-закличний голос моєї сестри.

Ця завчена тирада пробудила мене. Я стрепенувся і відчув, що кров заграла в моїх жилах.

— Хто там? — запитав.

— Якогось ченця чорт несе, вибач мені, господи, — відказала сестра, і ми з нею відразу ж кинулися до дверей.

Чернець бабравсь у сінях, певне, зачинив ухідні двері, а на сходи піти не здогадувався. "Ну, ну, сміливіше!", — підігнав його я.

З темені виступила незвичайна проява. Розтріпане мокре волосся стриміло навсібіч, ряса була порвана, і крізь неї проглядало голе тіло, очі палали, а губи палахкотіли так червоно, що аж прискали. З чуприни в нього стриміла куряча кістка з помиїв, які вилила на нього сестра.

— Ласкаво просимо, панотче, до господи, — сказав я із тремтінням у голосі, смиренно йдучи йому назустріч. — Оці люди, яких бачите, — вчені мужі, які давно на вас чекають...

І мені спала до голови чудова думка. Схилився у низькому поклоні й покірливо прорік:

— Чи не дозволите, пане, омити вам ноги?

— Мені ноги? — здивовано перепитав чернець, підіймаючи затверділу й покриту невимивним брудом ступню. — Але ж, пане, що вам до того?

За столом хтось із моїх людей пирснув, але я повів туди оком, і всі знову набрали поважності. Я знову схилився у смиренному поклоні і так само сумирно сказав:.

— Всі ми, ваша милосте, виховуємо у собі святу, боголюбиму покірливість.

Я поклав долоні на плечі пришельцю і всадив його на лаву. Він, здається, був трохи ошелешений. Це не заважало йому, однак, пасти оком мою сестру.

Я зирнув на його ноги й відчув непереборну огиду — чогось бруднішого й занедбалішого в житті не зустрічав. Але цей жарт вигадав сам, тож мусив омивати ту бридоту, відчуваючи, що мене таки знудить. Зрештою поступився місцем одному із своїх людей — хай і вони виконають святу повинність. Мої люди вміли вестися в подібних ситуаціях, були поважні й серйозні — омивали мандрівника щиро й урочисто. Зрештою це, здається, сподобалося й нашому гостю, він великодушно і, як мені видалося, не без насміху нас благословив.

Сестра готувала на стіл вечерю, і я запросив нашого гостя до скромної учти. Мої люди вже оговталися, двоє навіть підхопили ченця під руки й так обережно повели до столу, ніби був він принаймні єпископ. Я не зміг стримати при цьому усмішки, а сестра пирснула, хоч я зробив їй застережний знак бровами — полошити даремно прибульця не треба було.

Ми повсідалися за стіл, я і мої "вчені мужі", хоч більшість із них ледве уміла написати власне ймення, почали точити таку-сяку балачку, обмінюючись чемними примовками. Я тим часом устиг роздивитися того, кого принесла нам сьогодні доля. Було в ньому щось особливе. Не тямив що, але знав напевне — вороже мені. Хто б він не був, подумалося під ту хвилю, але з моїх рук не вирветься. Але я його сполошив. Здається, надто пильно дивився, бо в його очах спалахнула тривога...

Навколо зависла тиша. Я зрозумів, що дочасно відкрився перед прибульцем, тому увійшов у благочестиву молитву, щоб попрохати в бога вибачення за гріх мій. Я попросив у того, хто всіма нами володіє, аби дав мені до рук оцю жертву. Подякував тому, в кого в руках нитки долі нашої, що вислухав моє бажання і прислав мені зі світу цю дивну рибу.

Чернець тим часом увійшов у балачку з сестрою і грайливо почав залицятися до неї. Мова його була фігурна і придибашна, штучно піднесена, а кінцівки речень звучали співзвучно. Не знаю чому, це мене починало дратувати, а може, не тільки мене — всі ми мимоволі насторожилися, а що повернулися у його бік, чернець знову сполошився і почав кидати оком по мешканню, певне, приміряючись до втечі.

— Гадав, — обізвався я якомога урочистіше, — перш, ніж віддатися богомерзькому ділу і насищати мерзенну плоть, ми б очистилися застольною духовною бесідою.

— Але це буде жахне, бо тут чудово пахне! — фігурно сказав чернець, втягуючи носом повітря: пахло і справді незле.

Він почав правити ще якісь фігурні теревені, і в мене від того патякання біля ока почав посмикуватися живчик. Зрештою, виявився не такий уже несміливий, бо і без нашої, господарів, волі, присунув до себе мису, самовільно взяв шматок м’яса й почав так наминати, що нам аж заздрісне стало. При тому він щедро попивав мед, якого не взяв би в рота жоден із нас, — був той настояний на любасному зіллі. Отак ївши і пивши, він сипав фігурними словесами про світ і про те, як він його розуміє. Я слухав, наставивши вухо, бо це вже було цікаво. Ми всі намагалися не пропустити в цих розумуваннях жодного слова, сподіваючись вловити щось гріховне й недозволене. Наші сподіванки справдилися цілком — не довелося довго й чекати, бо відразу він заперечив святість ченців-угодників, котрі спасаються, бачте, відсторонившись од світу. "Чудово", — подумав я, багатозначно позираючи на своїх людей, вони також пильно прислухалися, але я не був певний, чи добре вони розуміють оту чудернацьку мову. Були, як і я, ніби сито, крізь яке просівається полова слів: непотрібне відсівається, а кукіль і недогідні речі, варті огуди, лишаються на сітці. Чернець тим часом просторікував, зовсім втративши обережність; здається, так подіяла на нього їжа, а може, й питво. При цьому він позирав не так на нас, своїх співрозмовників, як на мою сестру, котра, з усього видно, таки впала в його гріховницьке око.

Я підморгнув своєму найближчому помічнику Йосипові Каль-ковському, єдиному серед нас справді ученому, щоб той ще більше підігрів ченця до богомерзького патякання. Чернець тим часом набивав собі пельку; певне, був голодний, бо кидав їжу у себе, як у прірву. Його обличчя стало вмиротворене, навіть куряча кістка, якої він і досі не завважив у волоссі, не різала так наші очі.

Дивився на цього ситого й задоволеного чоловіка, і мимохіть подумалося мені, що ворожнеча, якою запалюються люди, й справді йде від нашого первородного прокляття. Не було б його, ми мирно ходили б в отарах на лоні природи нашої, харчувалися б травою і не ладнали б один супроти одного підступів. Диявол не кошлатив би наших душ, і не треба було б тоді святої і завзятої війни за чистоту віри й сумління. Не було б на світі з’їдливого змагання, бо земля наша простора, і як усім стає місця на ній, коли відходимо у небуття, так стане місця й меншому нашому числу, котре існує.

Але цей мій миродавчий настрій тривав недовго. Бо я побачив, що пришелець їсть пожадно все-таки м’ясо, і що його благодушшя — ситість хижака. Я примружився і, здається, побачив на плечі в нашого гостя малого й чорненького з хвостом — притулив той до його вуха роздуті губи і щось шепотів.

Йосип Кальковський цього разу повівся не найкраще. Замість того, щоб підтримати богохульську розмову, він удався в богословський диспут, від чого швидко всім нам стало нудно — сита нашої, так би мовити, завзятливості не знаходили тут поживи, чернець виявився навіть дотепніший і вправніший за Йосипа — очевидно, немало вчився по школах. Я моргнув Кальковському, щоб кінчав цю балачку.

В цей час чернець пригладив волосся й натрапив на курячу кістку. Дехто з нас знову пирснув, бо він витріщився на ту кістку, ніби це й справді була якась дивовижа. Відтак звівся і попросив у сестри дозволу помитися. Я дав очима сестрі згоду, бо й це грало нам на руку, і вона повела його в мивницю. Чернець подався за нею з такою готовністю, навіть спритом, що ми мимоволі перезирнулися.

— А що, панове, — сказав я, коли за ними зачинилися двері. — Здається, втрапив до нас у руки добрий птах.

Ми засміялися і взялися до їжі, бо за той час, поки їв чернець, ніхто з нас і не доторкнувся до неї. Тепер би і він міг би помилуватися з нас — ми пильно наминали й жартували, залишаючи без ужитку тільки той злоякісний мед — так обідають добрі мисливці після шалених гонів.

Відгуки про книгу Мор - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: