Мор - Шевчук Валерій
— Я не знаю, чому мене одні бояться, а інші ні. Я не можу подивитися на себе збоку, бо не трапилося мені жодного дзеркала. Але я й не хочу дивитися на себе, я тільки прошу, господи, будь милостивий до гріхів моїх, прости беззаконства мої; коли те, що я чиню, — беззаконство, зглянься, святий, і зціли неміч мою заради імені свого!
Сльози бризнули йому з очей й полилися щедро і нестримно. І крізь ті сльози він знову побачив все, що трапилося йому сьогодні по дорозі, всі оті жахні видива, знову й знову гостро заболіло йому в грудях, і застогнав він з безсилля, б’ючись лобом об каміння.
— Великий біль цього світу болить мене! — викрикнув гостро він. — Нехай буде до нього ласка твоя, боже. Звільни і їх, і мене од лихоносності нашої, прости, коли ми невинно винуваті, а щоб не були ми такі, скеруй нашу ходу!
Його голос провис у порожнечі, кавкнула луна, ковтнувши звук. Не міг доказати молитви — плакав. Сльози щедро омивали його попечене обличчя, риючи на ньому гіркі рівчаки і засіюючи його дочасними зморшками. Був увесь у цьому пориві, в цій чудній молитві потемнілим, закуреним образам, котрі байдуже на нього дивилися. Просив у них того, чого не могли вони йому дати, просив співчуття собі і світові, просив, щоб з’єдналася з його порожнім єством благісна душа. Образи дивилися на нього, як дивляться на людину сутінки, віщуючи прийдешню ніч з її спокоєм та прохолодою, з її снами й химерами. Вдарив лобом об твердий камінь, і кров мішалася з потом та слізьми — текли по його обличчю багряні струмки.
— Не хочу я нести лиха світові, який і без мене надто уже стражденний, а хочу простого людського заспокоєння. Хочу, щоб не пекло мені в грудях і щоб не мучили мене безсонні ночі. Я не знаю, яка сила зробила мене таким, але я вірю, що тут була воля твоя. Я скорився, тож не карай мене за те, що мушу іти по цій дорозі.
Було тихо. Крізь вікна падав відблиск вечірньої заграви. Червоний вогонь спалював шиби, і стіни з мальованими святими криваво запалахкотіли...
Того, кого він сподівався, побачив відразу. Вони зустрілися на пустельній вулиці: посланий йому долею був попереду, а странній позаду. Спершу чоловік не бачив страннього: йшов, похитуючись, ніби п’яний, і странньому легко вдалося його наздогнати. Врешті той, кого він сподівався, обернувся. Здається, вони пізнали один одного, отож і задивилися, на хвилю завмерши. Чоловік наклав на груди хреста, а коли це не допомогло — странній все ще вдивлявся в нього, трохи вражений і трохи розгублений, — стрепенувся і раптом закричав прохально й жахно. Замахав руками, ніби відганяв мару, а коли странній зробив до нього перший крок і простяг руку — метнувся навтьоки.
Вони бігли порожньою, зовсім мертвою вулицею, мчали з запалом, чоловік злякано озирався, але странній од нього не відставав. Миготіли стіни будинків, каміння бруку, вікна, небо, карнизи. Бігли так, ніби тут вирішувалося — жити світові чи ні. В обох мліли ноги, але жоден не зменшував стріму: перепалене повітря з прихеком вирвалося з їхніх грудей.
Чоловік спіткнувся й упав, але у відчаї підхопився і застрибав, наче поранений заєць. Озирнувся, показавши маску перекривленого обличчя, і знову викинув із себе крик.
Вулиця здавалася безмежною, безмежним було й їхнє завзяття у цій виснажливій гонитві, і странньому раптом захотілося, щоб той, кого послала йому доля, від нього втік. Бо йому вже здавалося, що відчай того, кого переслідує, — його відчай, а маска болю й відчаю — його лице.
Чоловік упав. Отак раптово, ніби підсічений косою: странній навіть почув гострий посвист лискучого леза. Навіть побачив біду костомашну тінь, що хитнулася раптом перед його очима, а за мить здиміла безслідно. Він перечепився через розпростерте тіло й покотився на землю кумельгом.
Скочив на ноги й уздрів, що той, кого послала йому доля, безсило шкребе пальцями брук. Він схопив його за одежу й перекинув на спину. Голова безсило вдарилася об брук, і странній побачив те, що сподівався. Це було конання: гас і каламутнів погляд, корчилося тіло, а пальці все ще намагалися за щось ухопитися. Тоді странній відчув, що очі йому покриває туманна плівка, що він уже погано починає бачити, що йому раптом стало жаль і себе, і того, хто опинився перед ним в усій своїй оголеності. Він рвонув сорочку на грудях конаючого, і той, кого послала йому доля, почав переливатись у нього, як перламутрова вода. А коли це здійснилося, коли вже увіч переконався, що відчай того, кого він переслідував, — вже його, звів обличчя до вечірнього сонця, яке раптом залило всю вулицю тріпотливим мертвим світлом. Так, странній був вражений тим, що відбулося, може, тому він заплакав зовсім так, як плакав нещодавно в порожній, покинутій людьми церкві.
____________
1
Моє ставлення до світу виїмкове.
З дитинства не терпів оспалості, якою хворіє навколишній світ. А це-бо так! Люди живуть одновимірно й байдужно, і я не можу спокійно на те дивитися. Хочеться брати доброго батога й пробуджувати.
Тепер, коли маю біля себе гурт прибічників та однодумців, можу повтішатися й таким чином — то мав би бути особливий батіг. Я звик так мислити, навчаючись у єзуїтів, бо наш наставник любив казати: "Люди — худоба, вона лише тоді стає корисна богові, коли їй дати вожака, а отару оточити лютими сторожовими псами". Я люблю повторювати цю розумну думку, хай образ собак на чиєсь тонке вухо і не пригідне порівняння — те мене не діймає. Вечорами, коли буваю втомлений од цілоденних клопотів, люблю розгорнути свою книжицю й записати в неї про чергову нашу перемогу над вилазнями сатани у божий світ. Тепер готуюся вчинити те саме, хоч сьогоднішні влови невеликі: мої люди захопили на відьмацтві Явдошку Зиму і передали її для винесення смертного вироку до міського суду.
Зараз вечір. Ми сидимо в корчмі, яку уладнали для ловитви випадкових птахів: бузувірів чи мандрівників, котрі спілкуються із дияволом. Цей шинок вигадав я і тішуся з того; не одна пташка попекла на цьому вогні крильця і не даремно я займаю в нашій таємній спілці таке поважне становище.
— Нема кориснішого, — уже не вперше кажу я своїм спільникам, а цю науку варто повторювати, — як ловити перш за все віровідступників. У латинян це ліпше уладнано, як у нас. Ми надто доброзичливі до порушників віри — аріян, социнів, кальвінів і самих латинян. Не ми тиснемо на них, а вони на нас. Наша місія наймізерніша — оборона!..
Дивлюся на своїх спільників з-під приспущених повік. Мені любо в такому товаристві. Ці люди одностайно визнали мою вищість, і я знаю, як упокорити їх. Мають невеличкий розум, але велику заповзятливість. Окрім того, всі ми поклялися страшною клятвою бути вірними нашій таємній злуці — те, що я чиню, не освячено ієрархічними чи світськими законами. Такий рішенець, однак, прийшов до мене після чудодійної розмови з богом. Це дало мені глибоке впевнення, що належу до особливих обранців, кому всміхається найвища божа благодать...
День тоді був похмурий, і я мчав верхи дорогою, бувши нарошним єпископським посланцем. Мене ніхто не супроводжував, бо й місія моя була особлива: мав завезти листа луцькому владиці, не дуже звертаючи до себе сторонні очі. Сонце виливалося з-за хмар і грало на мокрій од недавнього дощу землі. Я майже доїхав до самого міста і певний був, що мандрівка моя минула без лихих пригод. Через це дозволив собі перепочити й подихати медвяним післядощовим повітрям. Спонукало до того ще одне: побачив я неподалік дороги чудову білу грушню. Вона цвіла, ніби свята, — ніжне прядиво огорнуло її тонке віття, призеленене покровом ще клейких листочків. Я не вельми чутливий до натуральних окрас, але тут було на що подивитися. Окрім того, як я вже казав, пройшов перед цим малий дощ, а земля під грушнею залишилася суха.
Я зіскочив із коня, пустивши його самопас, а сам приліг, вдихаючи на повні груди тонкий і солодкий аромат. Дивне почуття я пережив наступної хвилі. Здалося мені, що розчиняюся поміж зелені: волосся зростається з небом, як гілляччя, ноги входять у землю і розростаються корінням. І росту я в світі, ніби дерево. Я перехрестився, щоб остерегтись: чи не диявольське це наслання, але чари не зникли; більше того, мелодійно задзвонили далекі дзвони — а це для мене завше солодка музика, — і я почув божественно високий спів.
Дорогою простувало троє: один тяг на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок із ляльками. Я помахав їм на привітання, бо мав на душі лагідний і пригідний настрій. Але вони сприйняли це за знак зупинитися й одночасно повернули в мій бік свої страхородні обличчя: очевидно, понапинали на обличчя машкари. Я перехрестився, як годиться, тобто так, як заповідав нам святий Іоанн, і чемно вклонився подорожнім, адже бог і наша віра велять ставитися з пошаною до наймізерніших — серед них часом може заховатися і якась немала свята персона.
Пришельці вже стояли, розвернуті до мене, і розтуляли та затуляли роти. Я напружив слух, боячись згубити хоч би одне слово, адже тут могло діятися і щось непожиточне мені; однак, певне, за гріхи мої, не удостоївся почути, про що вони там гомонять. Але щоб не видаватися нечестивим, упав серед дороги на коліна й попросив дозволу омити ноги цим блаженним, хоч поблизу води й не було.
Після того до мене вже дійшов голос. Звучав крицево, негнучко. По вертепі саморушно бігали ляльки, і я ледве розпізнавав їх. Мені раптом здалося, що вони розігрують щось із мого власного життя, але наступної хвилі доміркувався, що коли б так, то були тут речі мене осмішуючі. Через це я й подумав, що йдеться тут не про таку комашку, як я, а про вище й символічне. Зрештою, й пісню вони співали нечітко, і я аж упрів, намагаючись розібрати слова. Однак нічого особливого вони не співали; здається, колядку, хоч і дивно було: колядують у травні, і я не намагався шукати в тому сокровенного смислу: не завжди це легко чинити. Окрім того, не нам пізнавати недовідому божу волю, тож я не став судити тих чудних колядників, а тільки розуміюче закивав головою — хвалили вони бога, а чого більше! Я навіть почав підспівувати, бо цю колядку знав з дитинства, і хоч утрапляв не зовсім у лад, нам співалося незле. В очах застрибали сонячні блискоти, і, здалося, чути стало звідкілясь голосний стукіт копит, наче промчав дорогою табун коней.
