Робінзон Крузо - Даніель Дефо

першої необхідності. Всі ці п’ятдесят пак, кожна вагою сто фунтів, лежали напоготові, чекаючи, коли повернеться корабель з Лісабона. Підприємство моє зростало, але що більше я багатів, то більше з’являлось у моїй голові нездійсненних задумів, тобто, тих, які часто-густо руйнують найкращих ділків. Коли б я задовольнився тим, що мав, то, мабуть, дочекався б життєвих радощів, про які так переконливо казав батько, називаючи їх постійними супутниками тихого, скромного існування. Але мені судилась інша доля: як і раніше, я сам був винний в усіх моїх нещастях. І ніби навмисне для того, щоб збільшити мою провину і навіяти ще тяжчі думи про мою долю, віддаватись котрим я мав досить часу в моєму сумному майбутньому, всі мої невдачі були виключно наслідком моєї непоборної пристрасті до мандрівок, хоч переді мною відкривалася найяскравіша картина корисного й щасливого життя, коли б я тільки продовжував розпочате, скориставшись усіма благами, якими так щедро обдаровували мене природа та провидіння, і виконував свій обов’язок.

Як і тоді, коли тікав від батьків, я й тепер не був вдоволений. Я відмовився від можливого достатку, а може, й багатства, що мала б дати нова плантація, тільки через те, що мене охопило нерозсудливе й нестримне бажання збагатіти швидше, ніж дозволяли обставини. Отже, я кинувся у таку безодню нещасть, у яку, мабуть, не попадала жодна людина і з якої навряд чи можна було вийти живому та здоровому.

Тепер докладно розкажу, що сталося далі. Проживши в Бразилії майже чотири роки і значно збільшивши вартість своєї плантації, я, цілком зрозуміло, не тільки вивчив іспанську мову, а й познайомився та заприятелював з моїми сусідами - плантаторами, а також з купцями із Сан-Сальвадора, 30 найближчого до, нас порту. Зустрічаючись із ними, я часто розповідав про дві мої подорожі до узбережжя Гвінеї, про торгівлю з тубільцями й про те, як легко там за дрібничку - за якесь намисто, іграшки, ножі, ножиці, сокири, дзеркальця тощо - придбати не тільки золотий пісок, зерно і слонову кістку, але й велику кількість негрів-невільників для роботи в Бразилії. 31

Мої оповідання вони слухали дуже уважно, особливо коли йшлося про купівлю негрів. За тих часів работоргівля була дуже обмежена й потребувала так званого «асьєнто», 32 тобто дозволу від іспанського або португальського короля; тому негри-невільники траплялися рідко і коштували силу грошей.

Якось зібралося велике товариство - я, кілька моїх знайомих плантаторів і купців,- і ми жваво бесідували на цю тему. Наступного ранку троє з моїх співбесідників з’явилися до мене й заявили, що, добре обміркувавши усе сказане мною напередодні, вони прийшли зробити мені таємну пропозицію. Взявши з мене слово, що наша розмова залишиться між нами, вони сказали, що мають на думці послати до Гвінеї корабель; що вони, як і я, мають плантації й нічого не потребують так, як робочих рук; що торгувати певільниками надто непевна справа, і що вони не зможуть відкрито продавати негрів, повернувшись до Бразилії, а тому думають зробити тільки один рейс, потай привезти негрів і розподілити їх між собою для роботи на плантаціях. Питання полягало лише в тому, чи я згоджуся піти до них на корабель судновим прикажчиком, тобто узяти на себе закупівлю негрів у Гвінеї. Вони запропонували мені однакову з іншими кількість негрів, причому мені не треба було нічого вкладати в цю справу.

Це була, слід визнати, чудова пропозиція, коли б її зробили людині, що не має власної плантації, яку треба доглядати, в яку вкладено багато грошей і яка з часом обіцяла стати дуже прибутковою. Але для мене, власника такої плантації, кому слід було тільки ще років три-чоти-ри продовжувати розпочате, одержавши з Англії решту своїх грошей,- разом з цим невеличким додатком мій капітал становив би тисячі чотири фунтів стерлінгів і зростав би й далі,- для мене навіть думати про таку подорож було нечуваним безглуздям.

Однак мені судилося бути винуватцем власної загибелі. Як і тоді, коли я не мав сили подолати своїх бродяжницьких нахилів і не послухався добрих порад батька, так і тепер я не міг опиратись зробленій мені пропозиції. Коротше кажучи, я відповів плантаторам, що охоче поїду, коли на час моєї відсутності вони візьмуться доглядати моє майно і розпорядяться з ним за моїми вказівками, якщо я не повернуся. Вони урочисто пообіцяли мені все це виконати, скріпивши пашу угоду письмовим зобов’язанням. Я ж склав формальний заповіт на випадок моєї смерті: єною плантацію та рухоме майно я відписав португальському капітанові, який врятував моє життя, але зробив застереження, щоб половину мого капіталу він відіслав до Англії.

Одно слово, я вжив усіх заходів, щоб зберегти своє рухоме майно й підтримати порядок на плантації. Коли б я виявив хоч частку такої мудрої обачності щодо себе, коли б я так само тверезо судив про те, що повинен і чого не повинен робити, то, певне, не кинув би цього вдало розпочатого діла, не знехтував би такими великими надіями на успіх і не пустився б у море з його повсякчасними небезпеками, не кажучи вже про те, що в мене були особливі підстави сподіватись усякого лиха від майбутньої подорожі.

Але мене квапили, і я сліпо скорився велінням своєї фантазії, а не голосу розуму. Отже, корабель було споряджено, навантажено відповідними товарами, і все влаштовано за взаємною угодою учасників експедиції. Лихої години, 1 вересня 1659 року, я ступив на корабель. Саме того дня, як і вісім років тому, коли я втік від батька та матері в Гулль,- того дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею.

Наше судно мало щось із сто двадцять тонн місткості: на ньому було шість гармат і чотирнадцять чоловік екіпажу, не рахуючи капітана, юнги та мене. Важкого вантажу у нас не було, і весь він складався з різних дрібних виробів, які звичайно вживають для торгівлі з неграми: із намиста, шматочків скла, черепашок, дзеркалець, ножів, ножиць, сокир тощо.

Того самого дня, коли я ступив на корабель, ми знялися з якоря й попливли на північ вздовж побережжя Бразилії, розраховуючи повернути до африканського берега, коли досягнемо десятого або дванадцятого градуса північної широти: такий був тоді звичайний курс кораблів. Весь час, поки ми держались наших берегів,