Робінзон Крузо - Даніель Дефо

- Гаразд, іди,- погодився я.

Хлопець стрибнув у воду ї поплив, тримаючи в одній руці рушницю. Підійшовши впритул до лева, він добив його одним пострілом, приставивши дуло рушниці звірові до вуха.

Здобич була гарна, але не їстівна, і я дуже жалкував, що ми змарнували три заряди. Але Ксурі сказав, що хоче дечим поживитися від убитого лева, і, коли ми повернулись на баркас, попросив у мене сокиру.

- Нащо? - спитав я.

- Відрубати йому голова,- відповів Ксурі.

Проте відрубати голови Ксурі не зміг, а відрубав лише лапу й приніс її з собою. Лапа була величезна.

Мені спало на думку, що шкура лева може нам знадобитись, і я вирішив оббілувати хижака, якщо зможу. Ми з Ксурі підійшли до лева, але я не знав, як підступитися до діла. Ксурі був куди спритніший за мене. Ця робота забрала в нас цілий день, але нарешті шкура була знята. Ми розтягли її на даху каюти; за два дні сонце просушило її, і згодом вона правила мені за постіль.

Після цієї зупинки ми ще днів десять чи дванадцять прямували на південь, заощаджуючи наші припаси, що помітно зменшувались, і сходили на берег лише по прісну воду. Я мав намір дійти до гирла Гамбії 25 чи Сенегалу, тобто якомога ближче до Зеленого Мису, де сподівався зустріти якесь європейське судно: я знав, що інакше не зможу визначити правильного курсу, і мені доведеться або блукати, розшукуючи острови, або загинути тут серед негрів. Мені було відомо, що всі європейські судна, куди б вони не пливли - до берегів Гвінеї, до Бразилії чи Ост-Індії,- проминають Зелений Мис або острови під тією ж назвою. Одно слово, моя доля й саме життя залежали від того, чи я зустріну якийсь корабель.

Протягом десяти днів я прагнув лише до цієї єдиної мети; поступово я спостеріг, що узбережжя заселене: в двох чи трьох місцях, пропливаючи мимо, ми бачили людей, що стояли на березі 26 й дивились на нас. Ми також помітили, що вони були чорні й зовсім голі. Одного разу я хотів був зійти до них на берег, але Ксурі, мій мудрий порадник, сказав: «Не йди, не йди!» Проте я став триматися ближче до берега, щоб можна було заговорити з ними. Вони довго бігли берегом слідом за баркасом. Я помітив, що вони були беззбройні, крім одного, який мав у руці довгу, тонку палицю. Ксурі сказав, що це спис і що дикуни кидають списи дуже далеко і надзвичайно влучно, тому я близько не підпливав і пробував порозумітися з ними на мигах, пояснюючи, що нам потрібна їжа. Вони почали показувати, щоб я зупинив баркас, і тоді вони принесуть м’яса. Тільки-но я спустив вітрило і ліг у дрейф, як двоє тубільців побігли кудись і менше як за півгодини принесли два шматки в’яленого м’яса й трохи якогось зерна, що росте в їхній місцевості. Ми не знали, що це було за м’ясо і яке зерно, але згодилися все це прийняти. Та тут виникло нове питання - як забрати до себе ці речі. Я боявся висідати на берег до дикунів, а вони так само боялись нас. Нарешті вони знайшли вихід, безпечний для нас і для них: поклали харчі на землю і, відійшовши якомога далі, стояли там, поки ми перенесли все на баркас, а тоді знову вернулись на те саме місце.

Ми жестами подякували їм, бо не мали чим заплатити. Але тут-таки випала нагода зробити їм велику послугу. Не встигли ми відійти від берега, як з гір вибігли два величезні звірі і, женучись, як нам здавалось, один за одним, кинулись до берега. Може, то самець переслідував самку, чи вони просто грались, а чи гризлись - ми не могли розібрати, як не могли б і сказати, чи таке часто трапляється в тих краях, чи то був надзвичайний випадок.

Мабуть, останнє припущення вірогідніше, бо, по-перше, хижаки рідко показуються вдень, а по-друге, ми помітили, що люди на березі, а надто жінки, страшенно перелякалися. Тільки той чоловік, що тримав спис або дротик, залишився на місці, решта ж пустилися навтіки. Проте звірі мчали до моря, не звертаючи на негрів уваги. Вони кинулись у воду й почали плавати, ніби прибігли сюди розважатись. Нарешті один підплив до баркаса досить близько, але я був напоготові, швидко зарядив рушницю й наказав Ксурі зарядити дві інші. Ледве підплив він на рушничний постріл, як я вистрілив і влучив йому в самісіньку голову. Звір одразу пішов під воду, але незабаром виринув і поплив до берега, то занурюючись, то знову з’являючись на поверхні. Очевидно, він боровся зі смертю, захлинаючись водою і стікаючи кров’ю від завданої йому смертельної рани і пустився духу саме перед тим, як вибратись на берег.

Не можна передати, як здивувалися бідолашні тубільці, почувши гуркіт і побачивши вогонь рушничного пострілу; декотрі мало не вмерли з переляку й попадали на землю, наче мертві. Але побачивши, що звір потонув, а я роблю знаки підійти ближче, вони підбадьорились і ввійшли у воду, щоб витягти звіра. Я знайшов його по плямах крові на воді і, зашморгнувши його вірьовкою, перекинув один кінець неграм, а ті витягли здобич на берег. Виявилося, що це леопард рідкісної породи з плямистою шкурою надзвичайної краси. Негри вражено здіймали руки, не розуміючи, чим я забив його.

Другий хижак, переляканий звуком та спалахом пострілу, вихопився на берег і втік у гори, звідки обидва вони з’явилися; здаля я не міг розгледіти, який то звір. Помітивши, що неграм кортить поласувати м’ясом убитого леопарда, я вирішив зробити так, ніби вони дістали його від мене в подарунок. Я показав знаками, що віддаю його, і вони були дуже вдячні. Вони негайно взялися до роботи і без ножів, орудуючи тільки загостреними шматочками дерева, оббілували мертвого звіра так швидко й спритно, як ми не зробили б цього й ножем. Негри запропонували м’яса й мені, проте я відмовився, показуючи, що дарую його їм, і знаками попросив собі тільки шкуру, яку вони залюбки віддали. Крім того, вони принесли мені новий, ще більший запас провізії, і я взяв її, хоч і не знав, що то була за їжа.