Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод
Очi його горiли захватом, вiн усмiхався.
Наступної митi Стороженко, а за ним i Чак уже бiгли сходами вниз. Цирк збуджено вирував.
Коли ми, петляючи коридорами, збiгли нарештi вниз, Терези на аренi не було. Одна з секцiй iратчастої загорожi була знята, i унiформiсти вже занесли Терезу за форганг.
Стороженко кинувся туди.
Тереза лежала на пiдлозi з заплющеними очима, непритомна, але жива груди її здiймалися вiд переривчастого дихання.
Навколо неї юрмилися люди: i артисти, i з публiки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з унiформiстiв спiвчутливо поклав йому руку на плече.
— Вже викликали карету "швидкої допомоги". Кiлька переламiв. Але...
В цей час позаду якийсь юнак з публiки у студентському кашкетi голосно сказав:
— Трос був пiдпиляний. Я сам бачив. Вiн звисає якраз над мiсцем, де я сидiв.
Стороженко рiзко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками i пiдняв над землею.
— Задушу! Вбивця!
Подзьобане вiспувате обличчя Анема вмить налилося кров'ю, очi вирячились.
— Не я... Не я...— прохрипiв вiн.— Август...
Вiд натовпу метнулася червона перука — Рудий Август кинувся навтiки.
Стороженко випустив з рук Анема, який м'яко ляпнувся на пiдлогу, i кинувся за Рудим Августом. Чак побiг за ним.
— Не треба!.. Не треба!.. Не треба! — бiжачи за Стороженком, благальне повторював Чак.— Ви ж себе погубите!.. Не треба!..
Але Стороженко не слухав його.
Рудому Августу вдалося вiдiрватися вiд переслiдування (Стороженко через покалiчену ногу не мiг швидко бiгати). Август десь зник.
— Не треба! Прошу вас! Не треба! — продовжував благати Чак.
Але Стороженко аж тремтiв вiд лютi.
Вiн кидався то в один, то в другий бiк, рвучко розчиняв якiсь,дверi, зазирав у рiзнi одному йому вiдомi закутки. I нарештi...
— А-а-а!
Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август... Рудий Август зiщулився, забившись у куток тiєї самої комiрчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Вiн пiднiс догори руки i впав навколiшки.
— Нi! Нi... Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. I вiн... щоб помститися... Пообiцяв за великi грошi... Павлину.. справжнiй смертельний номер...
-I ти?! За грошi?!..
-Нi!.. Нi! То вiн! Усе вiн!.. Я ж маленька людина...
-Брешеш!..— люто зашипiв Стороженко,замахуючись.
— Ай! — смикнувся Август, увiбравши голову в плечi.— Не вбивай! Не вбивай мене! Я... я тобi загадку зараз, секрет один вiдкрию. Великий секрет! Вiк менi дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! — Вiн швидко перехрестився. — Уб'єш мене — разом зi мною секрет загине. Секрет, який усiх клоунiв свiту може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Вiн знову перехрестився. Пiднята рука Стороженка завмерла.
— Тiльки... тiльки хай вiн вийде,— кивнув Август на Чака.— Лише тобi, тобi одному...
Стороженко глянув на Чака i, наче вибачаючись, кивнув.
Чак вийшов.
Я за звичкою сiпонувся було слiдом за ним i раптом — ой! — згадав: це ж менi треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам вiн тодi почути не змiг.
Я лишився.
— Слухай! Слухай!, — гарячково зашепотiв Рудий Август, пiдповзаючи на колiнах до Стороженка.— Ти тiльки поклянися, що й мене не забудеш, подiлишся. Я ж теж нещасний. Мене публiка не любить, не приймає. Я... Нi-нi, я нiчого, просто... Так от! Живе на Куренiвцi дiд. Старий Хихиня. Вiн знає таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Правда! Правда! Тiльки вiн не хоче менi говорити. I я от збираю грошi, думаю, може, за грошi... А тобi вiн i так скаже. Тебе всi люблять. А мене...— вiн шморгнув носом,— мене...
— Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тiльки про грошi й думаєш. За грошi ладен убити,— зневажливо кинув Стороженко i опустив руку.— Живи, нiкчемо! Не буду об тебе руки марати... I секрета менi твого не треба. Не вiрю я у те весел-зiлля, у смiх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревенi! Немає в свiтi нiякої смiх-трави. Нiякого весел-зiлля. Зате пiдлостi людської, жорстокостi, заздрощiв, злостi — хоч греблю гати.— Стороженко повернувся й вийшов. Я слiдом за ним.
У коридорi, прихилившись до стiни, стояв Чак.
— Ходiм, сипку,— нiжно обняв Стороженко Чака за плечi й махнув рукою.Ну його!
I стомлено, безсило, наче пiсля важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної митi стрiпнувся i заспiшив коридором та сходами вниз.
Карета "швидкої допомоги" вже приїхала, i ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санiтарiв виносили на ношах з цирку Терезу.
Карета була з червоним хрестом, запряжена кiньми.
Стороженко дивився на Терезу i нiчого не помiчав. Не помiтив вiн i як пiдiйшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисi, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.
— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.
— Оцей! — пробасив швейцар.
— Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка пiд руку.— Ходiм!
— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, пiдхоплюючи Стороженка пiд другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:
— Я тобi покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!
— За що? Та вiн же нiкого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак.— Вiн же...
Раптом, як з-пiд землi, виринула бiля Чака миршава постать лисого чоловiка в пенсне.
— Гiмназист! Ви чому пiсля восьмої вечора у публiчному мiсцi? Ану! — I класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злiсть узяла, що я про все на свiтi забув.
— Та ви що! — закричав я.— Фараони клятi! Душогуби! Сатрапи царськi!.. Ану пустiть!
Дивлюсь — завмерли, вирячилися всi навколо: i швейцар, i городник, i Анем, i публiка.
— Боже мiй! Звiдки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевiльне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.
— Держiть! Держiть! — залунало звiдусiль.
— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловiть вiтра в полi! — кричу я. Та раптом вiдчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комiр.
— Пустiть! — кричу.— Ви що! Не чiпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимi не жив нiколи! Пустiть!
Та мене, як у кошмарному снi, стискають усе дужче й дужче. Менi вже й дихати нiчим.
I тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося i...
РОЗДIЛ VII
Невже я бiльше не побачу його? Вiдкриття: у Тусi очi, як у Терези!
"Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!" А може, вона все-таки є,
смiх-трава?! Зустрiч бiля меморiалу..
Ой!..— Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поруч iз старим Чаком.
— Га? Що? — розгублено клiпнув я.— Щось я не так зробив?
— Та нi,— усмiхнувся старий.— Усе так. Але бiльше там робити сьогоднi було зовсiм нiчого.
Стороженка тодi забрали в участок. А мене класний наглядач одвiв додому, записав прiзвище i передав у гiмназiю. Були неприємностi...— Вiн замовк i вичiкувально подивився на мене.
Ах, так! Я ж мушу розповiсти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженковi у комiрчинi. I я розповiв.
— Весел-зiлля... Смiх-трава... Гм...— задумливо промовив старий.
— Ех! От би взнати секрет того весел-зiлля!.. От би!..— запально вигукнув я.
I уявилося менi раптом: хлопцi хочуть з мене поглузувати, посмiятися, а я регочу їм просто у вiчi, регочу, заливаюсь. I хлопцi отетерiло перезираються, розгублено замовкають. I вже не вони, а я з них смiюся. Бо знаю секрет смiх-трави. Ех!
Чак подивився на мене спiвчутливо — наче прочитав мої думки.
— А ви Стороженка що — не питали тодi? — мусив же я щось сказати.
— Не питав. Бо не змiг спитати. Не бачив я його тодi бiльше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив i до Йосипа, i до Федора Iвановича. Але вони теж нiчого не знали, нiчого не могли менi сказати. Пiзнiше вже ходили чутки, нiбито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезi. Виходить, каструлю хтось iз людей цирку йому передав. Вiн її тодi в комiрчинi сховав. А потiм слiди його загубилися. Одного тiльки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплавi серед поранених червоноармiйцiв. Це вже пiд час громадянської вiйни, у двадцятому роцi. Але чутки були непевнi. Тереза тодi видужала, навiть не стала калiкою. Але в цирк не повернулася. Виступати пiд куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачi.— Чак зiтхнув i задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечiнь.
— А ви?.. Як склалося потiм ваше життя? — обережно запитав я.
— Як склалося? — старий усмiхнувся.— Довго розповiдати... Пiсля того захворiв я цирком. Почав посилено тренуватися, бiгати в цирк. Тiльки не в той, на Миколаївськiй, Крутикова "Гiппо-палас", а в цирк Труццi, що мiстився на Троїцькiй площi, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У "Гiппо-палас", сам розумiєш, менi було нiчого й потикатися. Управляючий цирком Анем i навiть швейцар добре мене запам'ятали. Бiгав я, бiгав i одного прекрасного дня кинув гiмназiю, втiк з дому i з трупою Франкардi гайнув мандрувати по свiту. I акробатом був, i повiтряним гiмнастом, i наїзником... А потiм клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потiм знову цирк. Згодом, як постарiв, перейшов в унiформiсти. У нас всi так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, "працювати номер", переходять в унiформу, в iнспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навiть, аби тiльки не йти з цирку. А це вже рокiв десять на пенсiї. Важко стало,— старий зiтхнув.— Ну, гаразд! Спасибi тобi! — Вiн нiжно притис мене до себе, пiдвiвся.— Засидiлись ми сьогоднi трохи. Вибачай.
— Та що ви, що ви...
— Ще раз спасибi тобi, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Вiн ще раз пригорнув мене, обняв.
— А... а... Голозубенецького ви не бачили бiльше? Що з ним сталося потiм?
— Голозубенецький у громадянську в бандi Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокiстю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києвi. Доля пiдготувала йому самому "смертельний номер". Тiкаючи вiд щорсiвцiв, забрався вiн на дах дванадцятиповерхового будинку Гiнзбурга, найвищого в Києвi тодi (на його мiсцi готель "Москва"), зiрвався i...
— А Рудий Август? I Анем?
— Рудий Август через кiлька днiв десь несподiвано зник. Нiхто не знав, де вiн подiвся.
