Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод
Гарна реприза. Я думаю, тепер вас вiзьмуть.
Тереза смiялася, але очi в неї були сумнi. Стороженко помiтив це.
— Що з вами, Терезо?
— Нiчого,— спокiйно вiдповiла вона.
— Що з вами, скажiть? — Стороженко пiдiйшов до неї майже впритул i поклав їй руки на плечi.— Ви ж знаєте, мене не можна обманути...
Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима i мовчала. Що сталося?
I враз вона опустила голову i притулилася щокою до його грудей. — Я... я боюсь, П'єр... — Що? Чого?
— Сьогоднi я вперше виступаю на трапецiї над ареною з дикими звiрами. Без сiтки. — Ну?! Нащо?! Для чого?! — Анем сказав... Павлин вимагає... — Не слухайте! Не треба! Вiдмовтеся! Прошу вас.
— Не можу. Ви ж знаєте. Не можу... Взагалi-то я ж нiчого не боюсь, ви ж знаєте... Я не боюсь висоти, я не боюсь хижакiв... Я нiчого не боюсь, П'ер... Але... але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Пiсля того як мене малу покусала вiвчарка. Я їм не вiрю. А в Естмана; крiм левiв, тигрiв, ведмедiв, ще й доги. Треба ж... — Я пiду до Анема. Я поговорю з ним... Я...
— Це безумство. Вiн же нiколи не вiзьме вас пiсля цього. — Дарма. Я все одно пiду. Я не допущу. Я...
— Я забороняю вам! — В очах її була невблаганнiсть.— Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П'ер, якщо я не виступлю сьогоднi, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. — Знаю...— зiтхнув вiн, здаючись. Вони говорили, зовсiм забувши про Чака, наче його й не було в кiмнатi. Чак стояв бiля дверей, не наважуючись нi сiсти, нi вийти з кiмнати. "Для чого цей клоун брав його з собою? — подумав я.— Вiн же спокiйно мiг обiйтися в своїй репризi й без асистента. Щоб пронiс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто..."
I я згадав раптом руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, згадав, як я хотiв колись пiти до неї, але не наважився сам i пiдбив дружкiв своїх, Василя й Андрiйка, i як я не знав, куди очi ховати вiд солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафiйкою хлопцi, а вона смiється-заливається й зиркає на мене веселим оком... I дорослi, виходить, як дiти...
— Будьте сьогоднi в цирку, П'єр, — сказала вона.— Тодi я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави... А тепер iдiть! Зараз прийде сюди Анем. Iдiть, благаю вас! Я не хочу, щоб вiн вас вигнав. Менi треба, щоб ви були сьогоднi в цирку. Чуєте? Треба! Iдiть!
— Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! — вiн перехрестив її, потiм поцiлував руку i, тiльки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечi й повiв з кiмнатки.
Тiльки-но встигли ми вийти, як у кiнцi коридора почувся рiзкий, гавкаючий голос:
— Щоб через п'ять хвилин було! Ясно? Не буде — вижену!
— Анем! — Стороженко схопив Чака i, притиснувши його до себе, сховався за виступ стiни.
Добре, що менi не треба було ховатися, бо сховатися вже було б нiде.
Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловiк з круглим, подзьобаним вiспою обличчям.
Без стуку, хазяйським рухом рвонув вiн дверi мадемуазель Терези i, хряснувши ними, зник.
— Нiчого не поробиш,— зiтхнув Стороженко,— доведеться потерпiти... Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, пiдеш додому? — нiжно погладив вiн Чака по головi.
— А... можна менi залишитись? — благально звiв очi на нього Чак.
— Дивись... Як можеш — лишайся. Тодi ходiмо,— i вiн повiв Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комiрчинi з заiратованим вiконцем, де у безладдi валялося рiзне поламане циркове причандалля.
— Доведеться отут перебути. Сюди вже нiхто не зазирне. Вмощуйся на оцiй трiйцi зручнiше. Чекати доведеться довгенько.
Вони сiли на поламанiй трiйцi, як її назвав Стороженко (це така пiдставка, подушка для iкарiйцiв, тобто циркачiв, якi, лежачи на спинi, ногами пiдкидають i ловлять своїх партнерiв). — Скажiть,— тихо спитав Чак,чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?
— Ех! — зiтхнув Стороженко.— Чому-чому? Є тут у нас один "покровитель", який цирком захоплюється. Павлин Iудович Голозубенецький. Бiржовий дiлок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрiбен, не мистецтво циркове, а "сильнi" почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельнi номери замовляє. За це платить грошi. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви... Вiн з тих людей, якi вiдчувають насолоду, дивлячись на чужi муки й страждання, з тих, якi, спотикаючись, бiжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, якi, роззявивши роти, стоять бiля самiсiнької шибеницi пiд час страти... Два в нас у Києвi Iудовичi. Один начальник Київського вiйськового округу генерал вiд артилерiї Микола Iудович Iванов, другий — оцей — генерал вiд спекуляцiї Павлин Iудович Голозубенецький. I цей, другий, страшнiший за першого...
Стороженко ще щось говорив Чаковi, щось розповiдав... Вони досить довго сидiли у комiрчинi. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи тi розмови здалися менi не такими вже й значними порiвняно з тим, що мало вiдбутися, бо я їх якось не запам'ятав. Я квапив час, i вiн минав для мене швидко.
I от уже Стороженко пiдвiвся:
— Ходiмо. Скоро початок. На гальорку пiдемо, там на нас нiхто не зверне уваги.
I знову вiн повiв Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз i нарештi вивiв на сходи, що вели на гальорку.
Цирк сяяв вогнями.
На гальорцi товпилися простi люди, робiтники у косоворотках, ситцевих сорочках, дiвчата-служницi у квiтчастих хусточках, нижнi чини, тобто солдати.
А внизу "чиста публiка" виблискувала дiамантами на ошатних сукнях, золотими iудзиками на вiцмундирах, еполетами й орденами.
— Дивись, он вiн, у губернаторськiй ложi,— здавленим голосом промовив Стороженко.
— Хто? — не одразу збагнув Чак.
— Павлин Голозубенецький...
Прямо проти форгангу, тобто виходу артистiв на арену, було двi ложi. Праворуч, як менi пояснив потiм Чак, генерал-губернаторська, лiворуч губернаторська.
Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторськiй, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложi павукастi, з тонкими пальцями руки, сидiв кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.
Маленькi, глибоко й близько посадженi олов'яно-бiлi очi, в яких зовсiм не видно було зiниць.
Верхня губа закоротка i не прикривала переднiх зубiв, що робило його схожим на ховрашка.
Огидний, страшний тип.
Я спецiально пiдлетiв ближче, щоб добре роздивитися його.
I повернувся назад на гальорку.
Заграв оркестр. Iз-за форгангу вибiгли дванадцять унiформiстiв у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у двi шеренги обабiч виходу.
Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з бiлою манишкою i прокричав гучним голосом початок вистави
Знову заграв оркестр. I почалося.
Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох вiддалень, з двома антрактами.
Виступали i наїзницi сестри Лобе, i комiк-звуконаслiдувач Вестман, i "лiтаючi люди" Альберто ("п'ять персон", як оголосив пшрех), i "американський автомат — моментальна фотографiя" брати Манц, i японський жонглер Тасуноске, i група дресированих коней Кiссо (яких ми бачили зранку на репетицiї), i танцюрист Миша Пергаменцев, i комiчна пантомiма "Директор кафешантану", i музична кобила Тiгретто, яку виводила мадемуазель Мадiган, i багато iншого.
Паузи мiж номерами заповнював Рудий Август — клоун у яскраво-червонiй перуцi, з великим носом картоплею i густо намазаними крейдою щоками, жалюгiдний (його весь час били по головi) i зовсiм не смiшний. Та от нарештi третє вiддiлення.
— Знаменитий приборкувач Естман з групою хижакiв!
Арену з усiх бокiв оточили залiзними iратами. I вибiгли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсi хвостами, ведмедi спиналися на заднi лапи й люто щирились, а здоровеннецькi, як телята, плямистi доги лiниво походжали мiж ними.
Приборкувач у чорному фраку й цилiндрi, з револьвером у руцi раз у раз вигукував: "Монт!" — i лев або тигр стрибав на тумбу, потiм: "Наниз!" — i вони зiстрибували з тумби,..
Та от в оркестрi дрiбно-дрiбно забарабанив барабан. З-за форгангу, освiтлений прожектором, вийшов шпрех i в напруженiй тишi зловiсним голосом вигукнув:
— Смертельний номер! Уперше в свiтi! Еквiлiбр на штейн-трапецiї без сiтки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!..
Форганг гойднувся, i, вiтально пiднявши догори руку, вийшла сяюча, усмiхнена Тереза. У жовтому з блискiтками трико, вона була сонячна й прекрасна.
Один з унiформiстiв пiдбiг до звисаючої з-пiд купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижнiй щабель, i Тереза пiд бадьорi звуки маршу легко полiзла вгору.
I от вона вже пiд самiсiньким куполом, на трапецiї.
Приборкувач Естман пiшов з арени. Там лишилися тiльки звiрi, рикаючi, неспокiйнi.
Оркестр на пiвнотi урвав мелодiю, замовк.
В цирку запанувала тиша.
Тереза розгойдувалася на трапецiї. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову i розвела руки.
Стоячи на головi, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапецiї пiд куполом цирку.
Стороженко, блiдий, зцiпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею.
"Ху-у..." — перевiв я подих, коли вона нарештi сiла на трапецiї, вiтально пiднявши догори руку.
Зал вибухнув оплесками.
"Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свiй страх".
Унiформiсти, швидко перебираючи вiрьовку, пiднiмали пiд купол до трапецiї стiлець, звичайний дерев'яний стiлець на гнутих нiжках.
Тереза взяла стiлець, поставила його двома заднiми нiжками на трапецiю i сiла на нього.
Усмiхаючись, вона сидiла на стiльцi, що стояв лише заднiми нiжками на хисткiй трапецiї, i спокiйно розгойдувалася, паче на звичайнiсiнькiй гойдалцi.
I раптом...
— А-а! — не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросiв, на яких трималася трапецiя, лопнув, i Тереза полетiла вниз, на арену.
— А-а-а!
Я не зрозумiв, як це сталося, але вона впала якраз мiж двох ведмедiв, якi стояли впритул один до одного. I тiльки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалiчена, вона ще змогла пiдвести голову й усмiхнутися.
Вiдчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готовi до стрибка.
Ще мить i...
Цирк завмер.
I тут патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорцi поруч з нами, щось голосно крикнув.
I чи то вiд того крику, чи хто його зна чому всi звiрi раптом кинулися геть з арени через iратчастий коридор.
За мить на аренi лишилася тiльки Тереза, яка лежала горiлиць, розкинувши руки.
Я глянув у ложу на Голозубенецького.
