Привид мертвого дому - Шевчук Валерій
Там немає ані роботи, ні родини, ані клопотів, ні зневаги до мене, ні претензій, а головне — ненависті. Мене справді останнім часом це турбувало: все більше й більше почала опановувати якась дурна ненависть до всього.
"Нерозумна цікавість туди вабить, — подумав я. — Не піду!"
Але був уже за дротом. Вже йшов по ледь утоптаній стежці і, хоч кпив із себе і чогось жахався, зупинитися не міг…
На першу хату наштовхнувся випадково. Дивилася підсліпуватими очима напівзамазаних вікон. Стріха була розшарпана — на мене дихнуло пустицею.
Повільно ввійшов у двір, хвіртка при цьому зарипіла боляче і неприємно гостро. Скрізь стояла тиша. Кроки зашаруділи доріжкою, пісок лунко тріщав під підошвами, а двері різонули душу пронизливим вищанням. Увійшов у сіни, двері хлепко за мною причинилися. Звук сінешніх дверей так само був іржавий — з хати війнуло цвіллю, здається, дихнули на мене перелякано невидимі істоти. Піч розвалилася, і звідти через хату шугонула зграйка сірих пацюків. Я здригнувся: великі й потворні були ті пацюки. На стінах залишилися тіні від фотокарток, у кутку — поламаний стіл, і на ньому хтось написав крейдою: "Ваня". Там, де стояло ліжко, в долівці виднілися темні ямки.
Я кашлянув, але звука забило назад у горло. Мені стало незвідь-чому зимно — десь у такій хаті народилися і виросли мої діди й баби.
Відігнав од себе ці думки і, рвонувши двері, вискочив надвір. Туман майже розтав, але вогка сірість не пропала. Стояла надзвичайна тиша, радше, не тиша, а порожнеча.
"Ні, не порожнеча, — подумав я, підходячи до другої хати, — пустка!"
Ця хата була, як і перша, і хвіртка зарипіла так само. Я нерішуче зупинився. До мене підбігла стара волохата кішка, жадібно занявчала й подивилася ясним зеленим поглядом, в якому вже світилася тривога дикого звіра. Я присів і простяг руку. Кішка повагалася, але підставила брудну, облізлу голову — погладив її між вух. Кішка замуркотіла, а я розгублено пошукав у кишенях. Налапав порох від печива, яке любив гризти, й висипав кішці. Кішка пожадливо хапала зчерствілі крихти.
Я вийшов на вулицю. Вона вже заросла шпоришем, і кроки глухо в ньому губились.
Втома пойняла мене. Сів на прогнилій лавочці біля третьої хати. Німо й нерушно стирчав поблизу колодязний журавель. Не витримав спокуси зазирнути. Чорно темніло блискуче око землі, пахло перегнилим деревом і пліснявою. Зсунув ліктем камінця, що лежав на зрубі — той глухо й булько хлюпнув у прірву.
Переступив через сірого перелаза (дивно, ще зберігся тут перелаз), подвір’я міцно втоптане, від перелазу тяглася стежка зі стесаної ногами цегли. Двері з петель знято — хтось бережливий чи хазяйновитий приставив їх до стіни. Тут також стояла та ж тиша-порожнеча, і я ступнув у сіни. Але сінешні двері забито цвяхами, навіть побачив, як молоток зіскакував із голівки цвяха і бив об перетрухле дерево — світліли круглі ранки.
Вийшов і здригнувся. Проти мене стояв великий чорний пес. Собака дивився дивними, ніби сліпими, очима й матиляв хвостом. Я торкнувся його загрив’я — собака напружився, але не відступив. Очі його зоріли притьмарено й дивно.
Знову пошукав у кишенях — собака насторожено звів морду. Але в кишенях було порожньо, і я вибачливо всміхнувся. Погляд мій упав на хлівця, біля нього стояла собача буда і порожня поруділа мисочка.
Туман висів тільки біля води. Тут же повітря вже спрозоріло — і стало видно ціле село. На видноколі загорілася тендітна хмарка і раптом бризкнула першими променями ясного золота. Собака пішов за мною, але дійшов тільки до тину і скакнув на нього передніми лапами. Я озирнувся і знову вразився з його очей: каламутні й зовсім не блискучі. Мені здалося, що той пес був таки сліпий.
Водяна плоскінь губилась у голубуватому світанку, розливши ртутного кольору воду, пісок звідси виглядав червонувато.
"Червона пустеля", — подумав я.
Вже з’явилося сонце, висіло на крайнебі великим розпеченим колом, жовтий ореол сяйва ніби кипів навколо нього. Згоряли й близькі хмарини, перетворюючись у сивий, також червонястий попіл.
Я увійшов у ще одне подвір’я — хвіртка тут хрипнула без іржавого вискоту. Запахло молоком, кислуватим потом корови та обжитим житлом. Із хліва вийшла стара жінка, зирнула на мене холоднуватим поглядом, але не сказала нічого.
— Доброго ранку! — привітався я. — Може, дасте напитися?
Жінка мовчки пішла в хату. Винесла води в залізній з оббитою емаллю кварті. Я справді був спраглий після тієї вчорашньої дикунської трапези. Приклався й відчув металевий віддих води і кварти.
— Живете тут? — спитав я, віддихуючи. — Не страшно?
— Я не сама, а із старим, — сказала жінка байдужно.
— Чи це не Петя ваш чоловік?
— Нє, не Петя, — сказала жінка, забираючи кварту. — Петя живе там, через лісок — то все недобрі люди… Чи ви тоже з них?
— Я сам по собі.
— А я подумала, що ви тоже з тих кадашніх урок.
— Не боїтеся їх?
— Вони нас не чіпають. Нас тут нєсколько сімей. Гнали нас одсюда, а ми вернулися. Вже нам бояться нема чого…
Зирнув на жінку і здригнувся: очі в неї були десь такі, як у того собаки, — ніби й вона була сліпа. Але сліпа вона не була, і я навіть зрозумів, що тут діє: сірість — це утома байдужих.
Вийшов на вулицю й зупинився. Вглибині так само стелилася зачарована, ртутна і землисто-брунатна вода. Поруч журавель криниці показував кудись туди, у небо, де спалювалися хмари, а в цілих шибках мертвих хат заломлювалося проміння, ніби вони починали горіти зсередини. Сонце засліпило мені очі, затуманена млявість ранку зникла, здавалося б, назавжди. Над світом розгорталася розкішна синява неба, і залишки туману розтоплювалися, оголюючи залитий чистим сяйвом молодий краєвид.
Лісок віддаля нагадував зруйновану фортецю, і я заплющився, бо в душі моїй раптом залунала
Пісня піску
Вітер ніс від річки пісок і бомбардував ним старі стіни забутої фортеці. Дув у продухи, і це нагадувало звуки давніх сурм… Мені уявлялася ніч. До фортеці прилітали кажани, цілі їхні полчиська нападали на неї, ніби хотіли її знищити. Сухо шелестіли крила, немов сипався пісок — і ніч була повна того звуку. Однотонний і приглушений, він жив, наче хрипки велетенських грудей ночі. Наче пересипала вона той пісок з однієї руки в іншу — від того з’являлися хмарки золотистої куряви. Вітер гнав пісок до фортеці і засипав очі кажанам. Фортеця під таку хвилю не мала оборонців, хіба заляканого самітного зайця, котрий випадково забрів сюди і тремтів у кутку. Він чув у цій ночі скрегіт зброї, далекі вигуки і стогони. Над фортецею хмарами кружляли кажани — вони прилітали сюди вмирати. Очі їхні ставали скляні, а тіла поступово кам’яніли. І вони грудками падали на безживні стіни, засипаючи їх, наче той-таки пісок… Чувся однотонний і приглушений стогін — пісок царював. Одна тільки трава не піддавалася йому. Вона росла під мурами й на мурах, зелена й вільна, вона міцно вплітала коріння у камінь, і їй не був страшний ні пісок, ні кажани. В її стеблах гуляв сік, і вона знала, що нап’ється його, скільки треба, коли не із землі, то із каменю та піску.
Я розплющився: що це я — сплю чи марю? Й куди це мене занесло? Там мої друзі, з якими провів дикунську ніч, чи не хопилися вони мене? Та це була неправда, що я турбувався про своїх друзів, власне, співбенкетників, так само й неправда, що хтось у цьому світі міг мене похопитися: хто переступив межу зони, починає належати до тих, кого ніхто похопитися не може.
Знову зчавив душу маленький страх, а може, й великий, а може, й жах. Ні, це не жах, а швидше — сірий спокій, адже нечасто людина відчуває сірий спокій, не часто в ній поселяється така велика і всеоб’ємна тиша, як той-таки жах у серці. І я йшов далі по стежці, власне не я йшов, а вела мене вона, стежка, — маленький ескалатор, до якого був приліплений стопами.
Вдихнув на повні груди запаху лісу. Ліс — як ліс, і нічого в ньому від закиненої фортеці не було, та й не могло бути, бо зруйнована, закинена фортеця — я сам. А може, все-таки повернутись?
Але повертатися було пізно. Назустріч ішла жінка з важким, спитим обличчям, босі ноги її якось неохоче піднімалися над стежкою. Руку їй відтягував якийсь кошик, а на голові стримів напіврозвалений солом’яний бриль.
— Доброго дня, — сказав я, дивлячись на неї і всміхаючись, наскільки міг.
— Драстє, — обізвалася вона.
— Мене послав до вас Петя…
Обличчя в жінки раптом засвітилось.
— А, Петя? — радісно мовила вона. — Так ти к нам?..
— Не знаю, — сказав я — мене вразили очі й цієї жінки.
— Ето харашо, — мовила жінка. — В нас Валя без мужіка осталась. Будет тібє, і ти к нєй привикнєш…
— А чому я до неї маю звикати?
— Ну, відіш! Значала тібє будєт как-то ні так, — мовила жінка, не дивлячись на мене. — Но ето времєнно. Скоро тібє станєт харашо…
— А що значить: "станєт харашо"? — спитав я, намагаючись вловити погляд незрячих очей жінки.
— Ну, замічатільно, — сказала вона. — Як усєм нам.
Вона пішла, а я раптом відчув, що у лісі стоїть така тиша, від якої закладало вуха, — мурашки поповзли мені по спині. Але я вже собі не належав, ішов, власне, не йшов, а вела мене стежка — маленький ескалатор, до якого приліпився стопами. Мені вже починало бути "харашо", принаймні виразно це відчув. Співали, як в едемі, пташки…
-------------------------------------
І тут я відчув, що ноги торкнулися землі, тобто поринати не було куди. Опинився на дні якоїсь водойми: озера, моря, а можливо, й океану. Довкола похитувалися зеленкуваті товщі, в яких коливалися чи водорості, чи коралові відростки, а чи, може, тіні земних дерев. І я уздрів, що дно, на якому стали мої ноги після поринання, — не просто пустеля, а дорога, можливо, вимощена бозна-коли і бозна-якою цивілізацією, а у глибині, зліворуч і справоруч, витиналися стіни — залишки колишніх фортець, мурів чи будинків. І я рушив уже цим шляхом, бо збагнув, що натрапив знову-таки в музей, але не чужого життя, а, здається, таки власного, адже кожна людина у світі, подумалося мені, мала чи велика, нікчемна чи знаменита, бажає того чи ні, а таки власного музея створює. Отож ішов, широко розплющивши очі, бо все, що витиналося, з’являлося чи випливало у товщах зеленкуватої води, напрочуд знайоме. Більше того, знав, досить пройти ще трохи — й натраплю на вулицю, де минуло моє дитинство, і це виглядатиме, як один із численних приїздів додому, адже всі ми, ті, котрі покинули батьківський дім, повертатимемося до нього аж доти, доки той існує і доки живуть у ньому ті, з волі яких випущені у цей світ.
