Привид мертвого дому - Шевчук Валерій
Ось від чого відчуття вини в мені, а ще й сором за те, що вільний час марную дурним просипанням, за отой розірваний зв’язок із книгами, котрі мене раніше збуджували й надихали чи принаймні на короткий час засвічували, і саме в цьому я подібний до сина своєї жінки, бо книги для нього — це підручники, а поза тим їхнього призначення не відає й не розуміє, отже, не потребує їх. Інколи починаю тихо ненавидіти себе за власну ніякість, адже в мене давно не запалювалися очі, як запалювалися вони в мого батька, коли викладав тремтливими руками на стола воскрешені, запашні й принадні цеглинки книг, майстерно зліплені із безформної купи напівзітлілого паперу, і як світилися вони в того старого дивака Янишевського, коли крадьки, з осторогою, як до святощів, наближався до столу і так само тремтливими руками гортав незвично пружаві сторінки. А ще я думаю, що спонуки для такого щастя в обох були також різні: Янишевський мав їх, бо міг тепер вільно користуватися й читати ті книги, а батько мій — від того, що таку можливість йому подавав через свою майстерність і вміння. Здається, саме тут і був захований отой мислительний візерунок, якого так посильно, важко хочу накреслити сьогодні, коли знову розчинив своє задзеркалля…
Тиха радість дощу. Іде за вікном, молодий і добродатний, прогнавши з балкона сина моєї жінки й погасивши його скавчачу музику, відтак заполонив простора, пом’якшив його, і я тепло приймаю його в душу, я, отакий напівсонний кнюх, який зважився сьогодні виступити з себе самого. Для маскування ввімкнув телевізора, але звуку не існує, звука я вимкнув не на апараті, а в голові: ворушать вустами схожі на тіні люди, бо вони і є тіні, пропливають сині тіняві краєвиди, здається, і там, у телевізорі, йде дощ. Тому вона й прийшла до мене, ота тиха радість дощу, як буває після того, коли злива раптом звалиться на околицю й на малу хатину під давно не фарбованою бляхою, а потім починає сіятися спокійно й монотонно, заливаючи світ хвилями озону. Саме в такі моменти і прокидався кущ бузку, котрий ріс біля нашої хати, велетенський, густо покритий цвітом, починав засвічуватися, палахкочучи й виграючи, а може, й сяючи, точачи фіолетовим медом. І мої старі розчиняють до нього вікно й сидять у глибині кімнати, і їх омивають фіолетові хвилі, і вони не ведуть жодних розмов, але дишуть однаково й одним подихом, бо вони в цьому світі одне тіло. Оте палахкотіння запаленої і неопалимої купини грає на їхніх обличчях, і вони раптом стають такі гарні, що не можу відвести від них зору.
— Поставив бочку під воду? — спроквола запитує мати, але не бочка її цікавить і не вода, що має туди натекти, а можливість ще раз звірити із чоловіком свою неподільність. Отже, й вигадала це мале діло, яке має виконати з її слів безвідмовно.
— Хай змиється з даху курява, — каже батько, бо в цю хвилину йому не хочеться зрушати з місця, в цю хвилину він так само, як і я тепер, поринає в своє занурення. Ось чому так мирно й гарно випускає на дощ голубу, чисту, як весна, струмку диму. І за їхньою небагатослівною розмовою, за цими кількома фразами — море несказаного, бо їхня спілка не суперечна, а з’єднана, і перебувають вони не в співдотикальних кулях, а в одній. І я відчуваю, як дощ змиває з бляхи осілу за тиждень бездощів’я куряву, як тече сіра вода, але поступово прозоріє й прозоріє, як починає блищати омитий дах, тільки тоді батько зрушується й виходить, щоб виконати материне прохання. А кущ бузку перед вікном запалюється ще палахкіше, і я бачу в тому фіолетовому сутінку вже саму тільки матір; можливо, вона попросила цієї хвилини, адже, незважаючи на гармонійну поєднаність із чоловіком, і вона має сокровенні таїни, а той, хто їх має, потребує часом самоти. І для мене стає одкровенням саме той кущ бузку, і розхилене у світ вікно, і завмерлі, пофіолечені обриси двох постатей, які після короткої розлуки знову з’єднались. І випливає у вікно синя смужка диму, і важкі натруджені руки лежать у них на колінах, наче коріння, бо саме це коріння й пускає у світ зелені пагони, які ростуть, і дихають, і стають отакими кущами бузку, і ховають у собі таїну поєднань, скрешень, а отже, наповнюють світ високим глуздом, саме тим, якого ніяк не можу вхопити, аби вив’язати свого, хай недосконалого, але необхідного візерунка… Ось чому він зараз світиться переді мною, той дивовижний кущ, отой фіолетовий флер, і мед, і сяйво, і струмливі потоки, й бочка, в яку зливається м’яка й тепла вода, якою добре омити голову, бо після такого миття м’якішає не тільки волосся, але і вдача, й думки в тих головах, і густий запах пишного квіту, якого я вже, здається, ніколи не відчую, хоч бузки ростуть будь-де і начебто так само пахнуть. Зрештою, я знаю, що той бузок чимось подібний до омареної раніше галявинки із трьома осокорами і джерелом, що він з’явився у мені після того, як та долинка в мені померла, а може, помер раніше він, адже, коли будували на місці нашої хати насосну станцію, його вирив і викорчував важкий і холодний бульдозер, котрий пах мастилом і бензином, а в грудях мав не серце, а мотора. І зараз, тупо дивлячись на ці бузкові краєвиди в телевізорі, мені все-таки хочеться простягти руку й торкнутися пучками мокрих, облитих дощем суцвіть.
Затравлено озираюся навколо: кімната, обклеєна дешевими й вицвілими шпалерами, банальний сервант зі склянками, чарками, графинчиками, стелаж із книгами, які почали віддалятися від мене і з якими втрачаю сув’язь; канапка, на якій лежу, а сам ніби повітряна куля, яку занесло сюди продувом; стандартний фотель; знову відчуваю: моє мешкання — таки черево дивного звіра, який жує мене, і смокче, і пережовує, але навряд чи з насолодою, і так триватиме, аж доки не виплюне мене із цього захистку, забічі й гавані, в оббитому чорним ящику, і я попливу туди, куди пливуть усі, адже смерть, як сказав один давній мудрець, це — "кінець битви, їй усі скоряються: і ті, що забиті, й ті, що воюють".
Повертаю голову: чи справді за вікном дощ і син моєї жінки звідти пішов? Ну, звісно, це також було видження, за вікном сяє сонце, на балконі й досі стоїть жінчин син, обплутаний з ніг до голови тонким мідним дротом, махає й махає головою, як кінь, якого перестали вже запрягати в упряж, у нього в голові також мідний дріт, по якому посилаються дрібні електричні поштовхи. Може, це своєрідний телеграф, який не передає телеграм, а тільки їхні ідеї. І мені незвідь-чому хочеться, щоб у передпокої задзвонив дзвінок, і порога переступив телеграмоносій, і мені таки прийшла телеграма. Я розгорнув би її і прочитав отого візерунка, до якого тягнуся сьогодні, розкривши дзеркало. Але ні… Я боюся телеграм, бо остання, яку одержав, була звістка про смерть батька.
Перелякано озираюся на двері, начебто мої думки й справді прикличуть сюди телеграмоносія. "Ні, ні!" — горлаю подумки, а двері й справді розчиняються, і входить у них теща з дитиною за руку. В неї мирне обличчя, а дочка, побачивши мене, виривається і мчить, кидаючись на руки.
І саме в цей момент, коли в моїх руках затріпотіло маленьке, тепле й ніжне дитяче тіло, мій візерунок чітко і яскраво промалювався переді мною, а може, на білому полі моєї душі. І я збагнув: не має значення, чи росте й зараз той кущ бузку, що цвів біля мого батьківського дому, якого викорчував бульдозер із серцем-мотором; не має значення, що долинка з осокорами та джерелом так само зникла з лиця цього світу; навіть не так важливо, чи живі мої старі чи ні, хай і жорстоко це звучить, а має значення, що вони: і бузок той, і долинка, і батьки, і навіть обличчя дружини, що сміється й щось лагідне говорить до дитини, яка, наче листок під леготом, тремтить у моїх руках, існують у мені, хоч я, може, й справді в цьому світі колапсоїд, хоча все це, що мене так хвилює, виривали з мене, вбивали, нищили, але коли вони існують, то я ще в цьому світі непропащий, а отже, завжди можу прокинутись. І коли не я щось добре вдію в цьому світі, бо енергії в мене небагато, то матиму надію, що отого куща бузку, й оту долинку, й осокори, і джерело пересаджу в душу оцієї милої малої людинки, яка цупко обійняла мене ручками й тицяється в неголену щоку, щоб поцілувати, аби тільки якісь інші імітатори не заснували їй мозку дротяними нитками або не зробили таким же, яким я є, імітатором чи колапсоїдом.
Але інша, тверезіша й не така розчулена думка обливає мене, як ківш холодної води: а що, коли я їй передам не те, що хочу, а те, чого не хочу і яке в мені існує попри все. Що, коли й воно стане колапсоїдом, адже ніколи не бачило й не знало ані мого куща бузку, ані моєї долинки з джерелом?
Повільно опускаю дочку на підлогу, бо піт покриває мені чоло. Дивлюся в той бік, де стоїть наше трюмо. Дзеркало холодно відсвічує, і я добре бачу, що воно наглухо зачинилось, а раз так, то ніхто того порогу не переступить.
І тут раптово відчуваю на собі погляд дружини. Мізансцена така: біля дверей стоїть теща з ледь зацікавленим обличчям, я — у фотелі проти телевізора, де показують якусь тіньову виставу ("Вистава у виставі", — думаю я), доця витягує за ноги з-під канапи ляльку, яку вчора сама-таки засунула, обіймає її й голубить, хоча вчора карала. На балконі все ще стоїть, махаючи, як кінь головою, син моєї жінки, а сама вона дивиться на мене так, ніби побачила незвідане.
— Якийсь не такий, — каже. — У тебе все гаразд?
Розтуляю рота й хочу сказати правду: думав про своїх старих, а отже, й про те, що годилося б поставити на їхній могилі хоч якогось пам’ятника. Та ще не встигши й слова мовити, уявно чую її твердого й розсудливого голоса:
— А де візьмемо гроші? Чи ж не знаєш, яка в тебе зарплата? Коли б не мама…
"Мама" — це теща. Але вона мені не мама. Стоїть величаво й мовчки, горда від того, що без її допомоги ми не проживемо.
— Хотів щось сказати? — підганяє жінка.
— Так, — мовив. — Остобісіла мені моя робота і є нагода змінити її.
— Щось запропонували? — практично, як завжди в подібних випадках, запитує жінка.
— Так. В історичному музеї. Зайнявся б археологією.
— А платня? — зимно питає дружина.
— Трохи менша, — кажу безтурботно. — Зате мав би роботу до душі.
— А про дітей подумав? — ще зимніше питає жінка і дивиться на мене десь так, як і теща.
Знову розтуляю рота, щоб сказати щось проти пропаганди війни, зброї, мілітарний сказ і т.
