Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

д. і т. п., але на заваді став, здається, кущ бузку, що сьогодні так чітко привидівся. Адже коли скажу крамольні слова супроти війни та своєї роботи, щось може порушитися, бо обоє, і теща й жінка, мене не зрозуміють. Відтак може виникнути сварка, в яку вступлять спільним фронтом, і повітря навколо мене буде перепилюватися їхніми тонкими голосами, як колись пилялися осокори, що стояли на моїй галявинці із джерелом. Зрештою ці вискотливі пилки наблизяться до мого тіла, зв’язаного й нерухомого, заціпенілого й побитого правцем, і почнуть розрізати мене навпіл, і я можу не витримати й закричу, бо хто може витримати, коли його пиляють по живому тілу. Саме тому я мовчу й ніби кажу тим мовчанням жінці: родинні справи мають вирішуватися сам на сам, а тут присутня стороння людина. Але жінка не сприймає й цього мого мовчазного резону, бо теща для неї зовсім не стороння людина. Ось чому зітхаю, бо не хочу, щоб гинув у мені сьогодні кущ бузку, так яскраво намальований на білому полі моєї душі. Більше того, хитрую, адже супроти двох мені не вистояти. Розводжу руками й роблю спробу всміхнутися, покірливо й трохи улесливо. Жінка приймає це за капітуляцію, бо це й справді капітуляція.

— Ходіть, обід на столі, — урочисто проголошує жінка, а слово "обід" для неї святе. І я розумію, що зараз відбудеться не обід, а вечеря, але не таємна, бо про які сокровенні таємниці можемо за столом говорити.

Шумко встаю і тупаю на кухню, як ведмідь, із перевальцем, і це ще одна капітуляція, бо сказати по правді, слово "обід" і для мене святе, отож усі високі помисли нехай заховаються до темного міха нашої байдужості. Мені тільки й залишається, що продовжити поринання — глибше й глибше до зеленого мороку, на дні якого навряд чи знайду розквітлого куща бузку. Зрештою, нічого дивного, адже не людина я в цьому світі, а колапсоїд. І мушу думати не про себе, а про сім’ю, інакше мені не збагнути цих двох жінок, котрі ведуть мене під конвоєм на кухню, а ці жінки і є образ цього світу, що взяв мене за горло.

Колапс V.

Передухіддя

Я прокинувся від холоду. Ковдра сповзла, під боками муляло — ніяк не міг розібрати, де це я. Нарешті, згадав — учора таки вирвався із дому з друзями, ми поїхали човном угору по Дніпру, де була одна з моїх улюблених місцин, часом бував тут у відпустку. І хоча ці місця були небезпечні, таки настояв поїхати саме сюди, з сентименту, чи що? А може, і з розгульної сміливості, яка в чоловіків часом виникає, навіть у найобережніших, принаймні на собі те зазнавав. Розбили намети, кричали, балакали, ясна річ, жлуктали спрагло горілку, горлали пісень, цілувалися, блювали, врешті, ледве не побились, аж поки не повлазили, як вужі, в намети і позатихали, власне рушили в каламутний туман видив та марень.

Побачив сірого профіля одного зі своїх співбенкетників, від нього жахливо смерділо, й мені стало бридко. Повільно, знову-таки як вуж, виповз із намету і з натугою звівся на ноги.

Дивився, як сиво й величаво курівся спокійний Дніпро, в прохолодному сутінку тиша здавалася ніби загрозлива, сірі хвилі наповзали на пісок і розбивалися, видаючи короткуватий, мелодійний сплеск. Підчепив ногою порожню консервну бляшанку, і та покотилася з крутого берега з глухим коротким викохкуванням.

Мене захопила раптом ця жива і всеоб’ємна сірість, цей мертвий прохолодний простір, холодне плескання хвильок, а головне — тиша чи спокій. На траві безладно валялися залишки вчорашнього бенкетування: сліди нашої дикунської учти, дикунської тому, що ми вчора своїм галасом немало вбили тиші, поранили дерев, засмітили траву і власні душі.

Стало холодно у трусах, і я потяг з намету одежу. Дихнуло звідтіля сном і кислятиною — товариш лежав, врившись головою в одежу, що правила за подушку, і щільно замотавшись у ковдру. Натяг, стрибаючи на одній нозі, штани, тоді сорочку і, нарешті, скочив до річки, власне до моря. Мені здалося, що простір ніби розсунув свої межі й там, у сивому мороці загойдалися, ніби тіні забутих предків, хвилі, я побачив сірі піски з жовтуватим відливом, небо й купини прибережної лози.

Щось захопило мене несподівано сильно, я озирнувся до наметів на горі, поморщився: дух дикунської учти мене переслідував. Пісок засвистів під ногами, і цей сердитий, пташиний посвист приніс легку й прозору, тобто печальну, радість.

"Боже мій! — подумав я. — Який жахливий учора був вечір! Який жахливий був учора я, і чому тут опинився?"

Ступав по вогкій, твердо змитій біля води доріжці. Пісок похитувався під ногами, але мене втримував.

Зламав вербового прутика й закусив зубами. Гіркий, терпкий аромат заповнив рота, я глибоко дихнув. Сплюнув, а тоді зупинився. Попереду темніла й похитувалася непрозора заслона, а може, то був паркан з колючого дроту? Роздутий, штучно розширений Дніпро котив бурштинового відливу хвилі, і ті плюскали майже мені на ноги, — здалося, що відчуваю присмак цієї води. Вона наповзала на пісок, і той убирав її, начебто губка.

Вже не бачив наметів, попереду клався берег, трохи звищений і піщаний, далі темно бовваніли горби чи ліс, а самотні купини верболозу покірно тримали на собі тягар ранкового туману — великі краплі лежали голубуватими озерцями на зелених увігнутих листках.

Я сів на березі, але не помилуватися простором і цією безлюдністю, а отямитися. Десь далеко залишив свій дім, власне квартиру, бо міська людина не має свого дому, родину, тобто своїх тимчасових співжильців, адже ще в Біблії сказано, і я прочитав це випадково та й вразився: "Бо гордує син батьком своїм, дочка повстає проти неньки своєї, невістка проти свекрухи своєї — вороги чоловіку домашні його!" — всі ті мільйон і один клопіт, ґелґіт і гамір, телевізор, котрий майже не вимикається, а терендить і терендить, виставлений у вікні осточортілий магнітофон, який хрипко реве, гарчить, харчить, виє, пищить, — це все так само осточортіло, а найбільше осточортів собі я сам, бо вже не міг дивитися на себе в дзеркало без огиди, а що вже говорити про близьких та сторонніх? Може, це в мене якась хвороба починалася, та коли я вставав уранці, влазив до трамваю чи тролейбусу, то мені всі ті люди, набиті як оселедці в бочку, здавалися почварними, лихими, і це знову ж таки тому, що почварним і лихим був я сам. Але й розуміння цього, і зневага до себе збоку й від себе не робили мене кращим — я стояв у юрбі чи сидів і майже фізично відчував, що обростаю, ніби допотопний звір, якимсь їжачкувастим панциром, і все для того, щоб оборонитись від цієї чи тієї, чи трамвайної, чи вуличної юрби, від міста, яке пожирало мене, від роботи, яка смоктала з мене, як упир, кров та соки, від ворогів своїх — домашніх. Але тим самим, нарощуючи на собі отой щіткастий панцир, я не міг оборонитися від іншого — самотності, а то звір з усіх мутантів, породжених нашим життям, чи не найстрашніший.

Здригнувся. Назустріч берегом пливла кудлата постать: якийсь чоловік. Не відав, що то за чоловік принаймні, коли наблизився, то побачив: давно не голений із глибоко посадженими очима. Спершу я подумав, що це рибалка, але тут риби вже не ловлять, та й не був він у своєрідній рибальській уніформі: брезентова чи солдатська одіж, чотирикутна коробка, гумові чоботи, вудка в чохлі. Ватянка ж чоловіка, здається, бачила багато, дивно, що вона тримається купи. Чоловік був босий, і засукані штани відкривали зарослі жилаві ноги.

— По рибку? — спитав я.

— Ху-хе! — чоловік показав зіпсовані зуби. — Коли маєш ввіду це, — він плеснув біля горла, — то по рибку!

— Голо тут, — сказав я, дивлячись поверх голови чоловіка.

— Да, тут голо, — сказав той. — А там у нас у зонє харашо. Ти в зону?

— Не знаю, — сказав я. — Просто йду.

— Ну, я кадато так само йшов, — знову показав попсовані зуби чоловік. — Не бойся, йді. Я тебе зразу познав, ти наш?

— Ваш? — здивовано спитав я, все ще дивлячись поверх його голови.

— Ну да, і я кадась рішив плюнуть на цей б… мір. А там у нас, у зонє, ха-ра-шо… Када придьош, скажеш: Петя тебе послав. Не сумнівайся і не бойся!..

Чоловік чвиркнув, і важка біла слина застрягла на його бороді.

— У нас там всьо, як у лучших фільмах, — чоловік подивився на мене значуще і знову чвиркнув, але цього разу під ноги. — Привєт!

Пішов, а я стояв і дивився. Волохата, накублена постать покривалася рідким туманом — не міг відвести від нього очей. І знову душу мені пойняла сірість — це я точно знав і відчував: сірість — це я на порожньому березі, і той дивак, що від мене віддалявся; сірість — це моя ранкова втома, коли я надягав там, у Києві, на себе допотопного панциря і дивувався з почварності людей. А може, сірість — це байдужість, що розливається часом по тілі й по шлунку, як випита натщесерце горілка. І мене повабило у глибину ранку, у глибину волохатої, наїженої тиші, також сірої, як світ і я. Забув навіть, що біля наметів сплять мої співбенкетники, яких ще вчора називав своїми друзями, а тепер у мене вже конечно друзів немає.

Пісок знову засвистів під ногами. Цього разу я пішов через піщане поле. А коли зупинився, здалося, що оточений жовтим, притушеним сяєвом. Пісок оточував мене звідусіль, і навіть небо в цей мент видалося жовтим, тобто піщаним.

"Як у луччому фільмі!" — голосно сказав я, і мені здалося, що звук потягло в невидиму ущелину, де віддався малою приплюсненою луною. Навколо лежала пустеля. Пісок знову засвистів під ногами, і я пізнав задоволення, яке, здається, відчуває самовбивця, натягаючи на шию петлю…

Побачив дротяну загорожу, що тяглася від берега в глибину. У ній було прорвано дірку, — далі вела невеличка стежечка. Я озирнувся. Чоловіка, з яким перестрівся, давно не було, але відчуття порожнечі й сірості не пропадало. Подумав, що не пізно повернутись у дім, себто квартиру, де мене ніхто не шанує — не то що любить, до роботи, яка мені остогидла більше власної жінки, до дітей, байдуже, хто з них мій, а хто ні, але які до мене не відчувають нічого, крім презирства. "Врешті, я сам не відчуваю до себе нічого, крім презирства, і це вже давно. Давно не маю ні до чого інтересу: ні до жінок, ні до вулиць, ні до своєї квартири, навіть до випивки, хоч, може, саме випивка зробила з мене отакого балду".

У душі ворухнувся острах: чого мене несе за той дріт? Але я знав інше: давно туди вабить — саме в зону.