Волинь - Самчук Улас
Син неба свого і своєї природи.
На другий день Володько покинув Юхима. Не хотілось дивитися на зруйнований, колись цвітучий хутір. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторів шукає він своєї правди.
Перед відходом Юхим сказав:
— Дякую, що відвідав. Думаю — більше не побачимось.
Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотів би бачити, що далі буде. Підеш додому — батька здоров. Славний він чоловік. Так і скажи.
XII
Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкі дороги, потоптані поля, покошені зелені вівси.
Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чекає.
Забрав дещо свого майна в торбину і махнув напішака просто через поля і ліси на Крем'янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Він знає землю свою, як самого себе. Аж надвечір вибрався з лісів на рівний шлях.
І тільки вийшов на дорогу, одразу на двох вершників наткнувся.
— Стой! Куда йдьош?.. — під'їхав до нього один. Володько сказав, звідки й куди йде, та показав посвідку школи. Большевик подивився на посвідку, віддав назад і махнув нагайкою.
— Валяй своей дарогой! — сказав він, хльоснув коня і поїхав. За ним поїхав і другий.
Аж пізно вечором прибув додому. На дворі застав повно війська. У клуні коні, під шопою коні. На подвір'ї вози. На городі димить багаття.
У хаті зустрівся з матір'ю.
— Це ти? — питає, як звичайно. Вітається, цілує матір у руку. Прийшла Катерина, Хведот. Вони були в полі. Василина пасе вже корову.
— А де ж тато? — питає Володько.
— Він там,— каже мама.— Під кущами на полі. Не хоче додому. У нас тут... Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Відступали тамті вночі... Щось там зблудили, чи що... Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька і так босого та невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили...Так, чуєш, нагаями збили, що ледве додому дійшов...
Слухає матір Володько, й уста його все більше і більше у розтягаються і кривляться. Брови насунулись на очі.
— А за що ж били? — виривається у нього само собою...
— За що... Хіба вони знають, за що... Бог їх поб'є... А прийшли ці... Знову... Одразу забрали Шпака. Кобили також хотіли забрати, але обидві жеребні. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний двір. Викосили ниву, половину вівса, а тепер конюшину докошують. На садку ціле спустошення. Ото вродило на щепах кілька яблук. Ще зовсім зелені. Де там... Обтрощили, обнесли. Огірки вирвали... Боже, Боже! І то по цілому селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: "А ти сякий-такий кулак. У матір, у Бога, у небесну канцелярію..." Лаються... І що воно за люди? І де вони такі видерлись?.. Ти, каже до батька, ціле життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все чисто. От корова ще лишилась... Їсти не маємо чого... Але цить... Іде хтось...
Рипнули двері, і до хати увійшов большевик.
— Ей, мать! Дай нам какой-нібудь гарщок.
Настя нічого не сказала, знайшла баняк і дала йому. Той взяв і вийшов. Володько чує втому і голод. Мати лізе на постелю і з-під подушки виймає півбохонця хліба. Після лізе на горище і десь находить шматок сала. Володько зі смаком з'їв і захотів піти до батька.
Застав його у винятково дивному стані. Зробив собі зі снопів буду й у ній живе. Вдень жне або косить, їсти приносять йому. їсть мало. Зеленину, хліб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлібову печеру ряднами.
Тепер саме чудова погода. З небесної висоти світить повний місяць. Зі села чути вояцькі співи і гру гармонії. Коли Володько прийшов, Матвій умостився якраз для відпочинку. За своєю звичкою ліг горілиць, ноги і груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старі великі чоботи, на голові кашкет. Місяць ллє своє сяйво на поля, на стерні, на півкопи і на Матвія.
— Де ви, тату? — запитав Володько. Матвій почув голос сина і швидко звів голову.
— Тут — сказав він.— Це ти, Володьку?..
—Я.
— Прийшов?
— Так.
— Коли вийшов?..
— Сьогодні раненько...
— Го-го! То ти мусів добре смалити... Болять ноги?.. Володько нагнувся над батьком, найшов його руку і поцілував її.
— Трохи щемлять... Ішов навпростець. Через ліси...
— Так ліпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також "товариші"?..
— Ну, а хто ж. Повно. Батько зітхнув.
— Повно,— повторивши Володькове слово і не знає, чи казати що далі, чи ліпше мовчати.
— Перед двома днями заходив до Юхима,— промовив Володько. Матвій зацікавився...
— Ну, й?.. Як він?
— Казав здоровити вас... Обібрали його дотла...
— Не диво. Кого ж вони не обібрали. А як ще кого не обібрали — обберуть. А старий ще тримається?..
— Тримається, але обіцяв скоро зложити руки. Каже, що старий...
— Вісім десятків прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що твориться... Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би зігнали народ на сходку, хай би обложили... Але ж отого, що вони творять... Рвуть, толочать, грасують... все ж то праця людська... А для них то плювак. Думав: підпалю все до чорта і хай вигорить. Рука не піднялася. Поки жиєш, за живе думаєш... А наших там ніде не чути?..
— Наші ж з поляками...
— Додумались. Найшли собі пару...
— А про Василя нічого?..
— Мовчи тепер. Не згадуй. Нічого не чув. Пішов отоді, і як у воду.
Батько й син по довгій розлуці не мають більше слів для розмови. Все відоме. Все сказане.
— А вам тут не холодно, тату? — питає по хвильці мовчанки Володько.
— У житі? Ні. Навіть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши, додає:
— Ми люди хліба і землі. Тому нас і ненавидять оті... Він мені каже: кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли так — хай буде кулак! Хай я кулак!.. Хай мій син — кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був... Треба мені було в народ іти і на кожному перехресті проповідь казати: люди! Йдіть всі право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он ці... пролетарі, як то вони себе йменують... Жид з ними, китаєць з ними, татарин з ними, ціла Азія з ними. Завели балаган. Он у селі паперів навішали, театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людові голову одурманити, щоби знищити його. Там обіцяють, а тут беруть... І заберуть.
Все чисто заберуть... Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде і згинуть!..
— І Юхим так каже,— зазначує Володько.
— Бо то правда. Скільки б не були при власті злодюги і брехуни — кінецьїм надійде. Ви, діти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В Україні досить розумних і чесних людей. Я півсотні літ день-денно лив свій піт, трощив свої кості. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер нема на мойому тілі місця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав, виростете, хай маєте. І все дарма. Сьогодні прийшов паршивий шарпатюга до моєї хати, сів і розпорядки дає... Ууу!.. Як шкода, що сили нема. А то одною рукою в'язи скрутив би і вишпурнув би на гнійницю. Пролітарія! Воша смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор. Міліон на Голготу має йти, бо, бач, босяк і злодій задумали собі в панів бавитись!..
І Матвій урвав свою мову. Володько ще ніколи не чув такого гніву в батькових словах. Ні. Це не Матвій гнівається. Це гнівається земля, хліб. Це гнівається потоптана й опльована справедливість.
Перерва. Мовчанка. Мідяне сяйво лудить поля. Володько хоче відпочити. П'ятдесят кілометрів — кус дороги. Встає, кидає батькові добраніч і відходить.
На другий день пішов косити грабками ячмінь. Він перестояв і покляк. Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на "театри". В одній клуні збили сцену. Народу зійшлося безліч. Відкрили "брезент" і Володько побачив буржуйського офіцера та його денщика Голопупенка. Офіцер в карти грає, п'є шампан і лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою, меле нісенітниці. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна, забита юрба. Політрук Йойна Ціперович гаркавим голосом дякує за відвідини, просить не забувати гостинної червоної армії. Реве обховзаний грамофон, гойдається червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюціонера.
Село дістало наказ пекти для червоної армії хліб. Сільський комітет зібрав муку. Пшеничну, житню, ячмінну, вівсяну, яку хто має. Зсипали все докупи, розважили на "паї" і роздали господиням. Хліб той завтра має бути відставлений на фронт "бійцям". Село мусить дати "наряд" підвід. Але всі підводи були вже в наряді. Деякі тижнями гуляють по лісах. Стратон, що вмудрився заховати свої "орлята", не вилазив з гущавин. На нього почали ремствувати:
— Як то? Я вже третій раз іду, а той ні разу.
— Він у млині...
— У млині. Щось там дуже довго мелеться... Кожний раз, коли тільки треба підвід, то він або в млині, або до Дерманя поїхав, або на торг... А коли ж він буде дома?..
На цей раз до Стратонової баби прийшли не свої, а "товариші". Сказали їй:
— Слишь, баба... Не явиться твій старик до завтра, з хати один попіл буде.
Над ранок Стратон приїхав з ярмарку. Коні спали, бо кормив їх мало. Серце його на кусся рветься, коли бачить, як його Шпак і Білогривий "скидають стерво", тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та що робити. Заберуть як стій. Усім забрали.
Крім Стратона, з Дерманських хуторів назначили в наряд нового Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвій почув про це і тільки рукою махнув.
— То... Хто знає, чи приведеш назад коні... Як заженуть під Варшаву...
— Но,— каже Володько.— Будемо бачити. За цей час Володько навчився дещо большевицької мови. Тримає себе певно, говорить рішуче, з присмаком. Один матюк ніяк не дається йому. Не повертається язик на це мерзенне слово.
У Матвієвій клуні, крім коней, примістилися шевці. Весь час шиють фронтовикам взуття. Вечором один підходить до Володька.
— Слиш... Таваріщ. Скажі, гдє дєвкі хорошіє. Палучіш на сапагі товару.
Володько подумав і сказав:
— Підем у село. Покажу.
Пішли. Таваріщ радіє. Володько завів його під хату Соловія. Старий вже помер. Лишилась його горбата й осліпла бабця.
— Туди йди... Там прекрасна фея мешкає,— показує Володько.
— Вот харашо. А прімьот?
— Канєчно. Она такіх любіт.
— Ну... Палучіш на сапагі.
І большевик пошелестів через кукурудзу під хатину Соловеїхи. Володько посміхається і йде додому.
— Сукін ти син! — лається на другий день большевик.
— В чім справа? — питає Володько.
