Волинь - Самчук Улас
Галабурда хоче з ним розмовляти. Ні. Володько не бажає ніяких розмов. Ось висидить години, здасть останній іспит, в якому закони Бойля й Маріота на хвильку повздержать інші закони. А після піде собі. За тиждень він все одно покине все...
Галабурда натякував на Наталку. Вона ніби згадувала Володька. Розуміється. Прошу вас... Вона не буде згадувати такого виняткового ідіотства. Що ж тоді згадувати
Ідучи додому, Володысо наскочив ще на одну дурість. Так. Наперекір усьому. Він таки напише їй листа. Хай принаймні знає.
А може, ні? Сміх, кпини? Хай. Хай сміється. Хай кпиться,— скільки їй хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тільки як? Читав, бувало, романи, дивувався, що герої такі безпорадні у зовсім простих справах. А тут і не роман. Тут життя, саме оголене і саме правдиве. Все ясне, як те сонце, як небо. Кожний предмет у твоїх очах, і ти можеш дивитись на нього, як хочеш. Ніхто не сміє перешкодити тобі.
Але ж ні. Кожний предмет у твоїх очах це лиш обставина сцени, а ти, приятелю дорогий, актор, яким керує незнаний тобі режисер. Він хоче, щоби ти писав листа. Добре. Сідай і пиши. Хай це сміх, радість, сльози, розпука. Сцена твоя — страшна сцена, і цілий світ у міліонах сердець хай несе тони твоєї великої гами переживань у вічність. Пиши!.. Я твій режисер.
Хіба ж Володько може ставити опір наказові вищої волі? Ні. Він сідає, бере перо, дивиться на його кінчик і зовсім свідомий, що з того кінчика може сплинути його щастя чи ганьба. Але що в дійсності — як може він знати?..
Кохана Наталю! — Цей заголовок і навіть великий знак оклику запозичив він у якомусь романі. Так, мабуть, треба. Раз люблять, раз хочуть щось сказати — треба перш за все кохати. І на це є деякі слова, що з роду в рід передаються, вічно свіжі і вічно недоторкані.
"Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже перші ці слова, Ви вибухнете Вашим відомим сміхом. Але я рішився на все. Смійтесь, лайтесь, розповіджте всім, який я дурний хлопчисько. Мені все одно. Раз я полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмішнице, бо любов моя ані Вам, ані нікому іншому на нашій планеті незнана. Вона така велика і така криштально чиста, що про неї можна говорити навіть у храмі, у святая-святих, куди мають право вступу тільки вибрані. Мені хочеться написати Вам про кожний відрух моєї думки...
Я боюся кінчати речення крапкою, бо мені здається, що безліч дуже цікавого і, можливо, найважнішого я Вам не сказав.
Мені хотілося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлів кожний нерв моєї істоти. Мені хотілося б оповісти Вам про кілька радісних хвилин, коли Ви разом з сонцем, з цвітом яблуні, з метеликом і сміхом своїм вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листана, кожна билинка, кожна пташка і все живе любить, бо так треба, і не смійтесь, коли скажу: найбільше щастя — щастя любити.
У мене, Наталю, болить голова. Час від часу я кладу на чоло свою ліву долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальці рук моїх також холодні, хоча вуха, щоки і особливо місця на вилицях і попід очами — палають.
Бачу, бачу... Ви іронічно зложили Ваші уста і підняли брови. Хай. Все одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тоді на вечорі? Чого питати. Певно, пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби, помилки, людські слабі місця, коли вони спотикаються, завжди пам'ятається, їх підхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-які скарби... Найближчі люди, що часом звуть себе навіть друзями, з якоюсь особливою насолодою підкреслюють ваші хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди люблять у своїх ближніх бачити більше тінну сторону, як соняшну. Дивно. Ні?
Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсі. Ви моя та, яку я вибрав собі для сповіді. Мені здається, що Ви мусіли б чомусь зрозуміти мене, або бодай не одважитись підняти камінь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є надто молодий. Так. Це знає всякий і це не гріх. Але думаю, що я вже маю право вимагати чогось від життя. Бо ж хіба я ніщо? Хіба не подобається Вам оце, що пишу? Хіба це не правда? Хіба не зворушує воно Вас, не хвилює, не викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за Вашою машиною? Правда ж! І Ви надивуйтеся, що я дещо комічно поводився. Люди, що сильно люблять землю, батьківщину і що б то не було, завжди дещо комічні. Некомічні лиш ті, які так само не можуть бути комічними, як риби не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днів думав я про свою велику любов. І от пишу Вам про неї. Дивіться і... (закреслив). Я не знаю, що дивіться. Все одно, що. Я боюся тільки одного: Ви напевно покажете цього листа комусь... А це ж не мусить бути. Як можна сміятися чи кпити собі з моїх слів, стрічок чи ком, коли в кожній з них тече жива кров і кожна боїться дотику розкладової бацили. Пожалійте їх. Від цього і Вам колись буде приємно".
На цьому скінчив лист. Подумавши, закреслив останній рядок. Він не бажає її жалю. Тепер треба якось лист відіслати. Згадав, що сусідська дівчина Ганна ходить до Наталки вчитися шити. Добре. Це і буде той історичний листоноша. Віддав і чекає цілий день. Але мало чекає... Його мучить сумління й острах. Пишучи листа, він був у якомусь трансі. Ціла сила його почуття, мов повінь, рвалася, щоб її висловити. Слова і речення низалися одно до другого всупереч власній волі, але скінчив, віддав, пройшовся, прохолов. Предмети і думки вияснилися. Проза життя виявилася в розкішних тонах, як тоді і весь ефект його захоплення видався йому безмежно наївним і смішним. Безперечно, вона посміється над ним, порве дорогі листочки і викине. І як можна бути дійсно таким некритичним...
Але вже пізно. Зробленого не повернеш. І "Кохана Наталю", і знак оклику, і гарячі слова — все вже пішло в світ. Широкий дивний світ.
Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається тим самим способом. І не треба знати, що думає Володько.
Вечір. Сонце зникло. Захід ще горить, схід гасне. Тут то там появляються зорі. Володько чекає Ганни на стежці в садку. Чекає довго і вперто. Ой хтось рухається в темноті. Вона. Ні. То Іван. Був у млині й запізнився. Перед святами завізно. Зрівнявся і "добрий вечір" сказав.
— А ти ж чого тут?.. — питає.
Йди, йди, чоловіче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, які тебе не торкаються. О, ні. Іван стане, постоїть, скрутить папіроса, попросить огню, не дістане і знов сховає його. А за той час оповість, що там люди толкують.
— Он, кажуть, що тікають вже ці... Женуть їх з-під самого Києва. Ох, кебто вже скорше ті большевики!..
— Большевики? Де вони?
— Йдуть! З-під Києва йдуА. Ці тікають — страх. Все кидають. Кажуть, он за тиждень і зміна влади.. Знов "наші"... Від захоплення Іван зручно чвиркає кутком рота.
— З кіньми треба "осторожно". Кажуть, ці вже по дорозі забирають. Скажи там свойому дядькові.
Володько слухає і не слухає. Большевики? Ці тікають? Б'ються? Ціла Україна в огні? Все в огні. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть большевики і знов пройдуть по селах, містах нові порядки, нові закони, нові слова. Знов.
Ага. Ганна.
— Ну як? Що?.. Дала їй?
Ганна виймає щось і подає Володькові... Лист! Відповідь. Ні. Це не відповідь. Це Володьків зім'ятий листок у тім самім рожевім конверті.
— Прочитала,— каже Ганна,— і вернула.
— І більш нічого?
— І більш нічого. Тепер у неї безліч праці. Он, кажуть, большевики йдуть...
Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов... Ах... А як же Наталка? Що вона?..
Знак запиту і точка. Нема відповіді. Йди, Володьку. Йди геть. Шовкова тепла ніч і зорі поволі плинуть. А там десь у просторах ідуть большевики. Володько знищений. Він може записати собі цю хвилю, як першу лекцію. Одвертим і щирим не завжди безпечно бути. Зрозуміння твоїх почувань не шукай у когось, а силою фактів приневолюй признати їх. Жінки. Не помічав їх існування у справжньому їх вигляді. Перший зудар з ними вплинув на хлопця мов струм холодної води на гаряче залізо. Любити їх без ненависті не можна. І тут, як і скрізь, найнебезпечнішим місцем — легковажність.
Висипався ячмінь. Замовкли соловії. Зачервоніли і налилися соком черешні. Скінчилася школа.
Володько не міг перемогти в собі свого почуття. Ходив, мов ранений. Юначі його очі засвітились небезпечними вогниками ненависті. Хотілося б на комусь помститися. На пальцях відчуває замість нігтів звірячі пазурі, що час від часу показуються на світ, то знов ховаються, мов у молодого тигра.
Збирався йти додому, але майже несподівано налетів буревій большевицького наступу. Чутки і розмови про це не вмовкали, але ніхто не думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподівалися і раділи.
— О!! Чекайте! Як прийдуть ті!.. Вони цим покажуть!..
— Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Лєнін і Троцький все по-старому повернули. За комунію ні слова.
— За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там взяв курку. Мужик поскаржився і большевика розстріляли мов собаку.
— Не твоє, не бери. Хочеш мати — купи!.. Такі розмови чути на кожному місці. Ніякі слова, ніякі противні докази не мають успіху. Так допекли "ці", що нікому не може прийти на думку, щоби були ще гірші. Одного ранку зненацька по кутку чутка;
— Тікають!.. Ховайте коні!
Всі, хто має коні, пре ними в ліс та хащавини. Володько схватив дядькові лошаки і пігнав "у Хвищик". Густий грабовий молодняк. Побіч рів, зарослий калиною, терном і дикими черешнями. До самого рову і далі через ліс глибоким проваллям врізалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.
У гущавині рух і життя. Скрізь поприв'язувані коні, а коло них гуртами молодь і старші люди. Коні нагодовані. Як тільки що — за повід, махнув на коня і гайда далі. На взліссі і на полі варта. У лісі також вартовики.
Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища від всіх дерев і звідсіль видно польову дорогу, що йде від Верхова. Видно також чеську колонію Борщівку, поля, луг. Десь на сході раз-пораз чутно гарматну мову. Між листям кругом Володька спілі ягоди. Не можна втриматися, щоб не рвати їх. Він їсть їх і спльовує кістки на землю. З-за горбка на схід по дорозі з'являється якийсь гурт людей. За кілька хвилин Володько бачить, що то вояки.
