Волинь - Самчук Улас
Якісь натяки, знаки, півслова. Цвіт, серпанок, метелик, голос Наталки — все одно, що прудкий вітер з різучим снігом в обличчя, від чого воно горить огнем. І от знов злилося все. Серце тремтить. Не розуміє нічого зокрема. В очах барвисте, на душі тепло, в грудях боляче.
Дівчина використовує його захоплення. Вона не думає, не розуміє, лиш чує і регочеться. Він прокидається, очі наливаються теплою синьотою.
— У вас чудові очі! — викрикує вона.— Ніколи не думала, що у вас такі чудові очі!
Це вже занадто. Все має свої межі. Володько зривається, кидає "до побачення" і біжить геть.
Наталка лишається сама. З неба ллється сонце. Ллється на цвітучі сади, квітники, на золочені хрести церков. Повно весни і хвилювань. Під ногами м'яко. Стежка в'ється лугом, на котрому зеленіє трава і барвисте горить безліч квітів. Над вільхами вертко шугають щебетливі ластівки.
Від цього дня Володько сам не свій. Світ його обмежився до дуже малих розмірів, але ціле пережите недавнє минуле не хвилювало його більше, ніж ця незначна подія.
Наталку виминав. Вчитися вже не має сили. Після лекцій не йде одразу додому. Він іде в семінарський сад, обходить гору цвинтаря, минає гай і зупиняється над Галабурдовим садком. В його пінній глибині втопився будинок хати і лиш череп'яна сіра стріха тримається поверхні. Над усім, виблискуючи сріблистими крилами, літає зграя голубів.
Тут якраз і камінь з землі виступив. Хтось колись висік на ньому серце і стрілу, але зачовгане його чоло мовчазне, і таємниця серця та стріли, напевно, не буде зраджена. Володько сідає на камені і сидить непорушне. Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхів отих далеких смерек на панському — вечоріє. У монастирі бамкає дзвін. Треба вставати, треба йти, але камінь із серцем та стрілою тримає його. Нема сили відірватися. У душі велика солодка мука. Перший раз переживає її таку. Були вже натяки на це, але все те не проймало його так, не тисло, не путало його волі. Боже! Зроби так, щоб вона відчула мене, вийшла з пінного саду і своїми пальцями торкнулась мого палаючого чола.
Дома перебирає книжки, перегортає їх сторінки, але їх запах, їх барви, їх слова стали йому буденними. Нема в них нічого цікавого. Нема тієї соковитості, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад його душі значно більший і в ньому тоне все, що оточує його.
— Тобі щось сталося? — питає його Василь. Володько не то всміхається, не то кривиться.
— Нічого.— Певно і коротко відповідає.
Краще зійти з посторонніх очей. Іде в лішник і тут під дубом думкою мандрує в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не жиє. А казала: тебе будуть любити, Володику. Ти гарний... Гарний. Як смішно. То-то й є, що негарний і любити таких не полюблять веселі дівчата. Згадав і Юхима. Чи жиє він ще? Навіть не знає. Це ж гріх. Той чоловік зрозумів би його навіть тепер. Напевно, зрозумів би. Хто не носить в душі зла, той відчує в людині завжди те, що якраз треба відчути. Зло і заздрість стоять на перешкоді, щоби зрозуміти й бути приятелем.
Тим часом Володько уявляє собі себе в.будуччині. От він росте. От він скінчив семінарію. Але це не кінець. Ні, ні. Такі, як він, на половиш дороги не зупиняються. Він іде далі. Там десь у Києві чекає на нього ще школа. Він скінчить її і стане великим адвокатом. Його виступи і промови чарують слухачів. Тисячі народу добиваються місця в залі, щоби хоч здалека послухати його. Його слава гримить на цілу Україну. Всі, що ненавиділи його, впадуть до його ніг, і він дарує їм їх провини. "Приятелі" наперегони повчатимуть його, оберігатимуть перед можливими і неможливими речами. Стійте! — скаже він їм. Замовчіть! Хто не вірив у мене, хай далі не вірить. Хто заздрить, хай виступає з ним на чесний герць. На одвертій арені хай поміряється з ним своїми силами, а не робить потайки за плечима капості. І не буде йому рівних у змаганню, бо сила його душі неймовірна...
І тут саме десь візьметься Наталка. Він уже давно не хлопець, що червоніє від кожного її погляду. Вони зустрінуться на балу. Він запросить її на танець. "Наталю! Даруйте мені, але я кохаю вас!" — скаже він їй тихо. Вона здригнеться, почервоніє. Танець скінчиться. Він візьме її за руку і виведе в сад. Тут під відомим горіхом на лавчині присядуть. Наталка мовчить.
— Я кохаю вас цілим єством. Будьте моєю!.. — Наталка починає плакати.— Наталю! Моя Наталочко! Люба, моя Наталю!.. — йому не стає слів, не знаходить таких якраз, як треба.— Ну, що? Чого, Наталю? Образив вас? Я знаю... Я не заслуговую на таке щастя, але даруйте мені!.. Ох, Наталю, Наталю!..
Останні слова вириваються вголос. Володько прокидається. Світ дивний, не той, в якому тільки що мандрував і в який вірив. Яке щастя обдурити себе і вірити в ту брехню. Яке щастя носити в собі жагучу любов, подібну на весну, на молодість, на сонце, що в маєстаті ранку пускає стріли свої і ранить все живе великими ранами любові і краси.
Перед кінцем шкільного року семінарія улаштовує виставу з танцями. Володько давно вже не бачив Наталки. Та дівчина ніби з вогню. Вона танцює безупинно, її сміх лунає у всіх кутах просторої зали. З Семенюком, Янушевським. Кожний підходить і прошу! Взяв і пішли ходором навколо. Легко, свобідно. Вальс буревієм гримить, хвилює море, а вона, мов пінна сирена, плаває навкруги. Недотепа, ведмедисько Семенюк. І що в ньому може їй подобатись? Але як вони чудово витанцьовують вальс...
І знов їдка заздрість мучить Володька. Ну, чому він не подібний на того самого Семенюка? Чому Бог обідив його таким непоказним виглядом, непевністю, соромливістю? Станеш, вона дивиться на тебе, а ти, мов дурень, не знаходиш ні одного влучного слова. Стоїш, паленієш і блимаєш посоловілими очима. Препогане становище.
Танець кінчається. Володько у відчаю. Врешті в нім родиться інше переконання. Що в дійсності, як подумати тверезо, в ній такого особливого? Звичайна дурна міщанка. І ніколи він її не любив. От прочитала два-три романи якого-небудь Винниченка і чваниться. І чим там чванитись. Хіба соромитись!
Вдесяте підходить до Володька Галабурда.
— Чого ти сьогодні таким Дон-Кіхотом напузився? — питає він.
Володько отетерів. Нема часу на вибагливі відповіді.
— А ти не корч зі себе Санчо Панса.
Семенюк і Наталка роблять останній зворот і зупиняються. Володькові видалось, що це прокотилась огненна куля й опекла його. Серце стрибнуло і сильно стукотить, мов переслідуваний втікач у зачинені двері.
— Володьку! Голубчику! — каже Наталка до свого брата.— Побіжи, братику, і принеси від Степана Павловича мій редікюль. Ааа! І ви тут! — вирвалось у неї захоплення, що відноситься до Володька.— Але чого ви такий екстра-пуф?
Гидке слово. Кров, світло, очі... Все мішається і крутиться, мов у каруселі. Поміст помітно хитається й окремі хиткі крижини ледь втримують палаючого хлопця. Уста ганебно тремтять. Язик пручається з навалою звукової сировини, з якої на силу Божу вилазять сякі-такі слова. Горло пересихає. Мозок вилетів з черепа, а на його місце лягло щось тяжке і гаряче.
Семенюк, Наталка, Володько. Он сунеться ще якийсь тип. Всі вони навмисне сходяться надивитися на Володькову ганьбу, щоби після навипередки рознести її по цілому селу. І що тут дивного? Над чим, прошу вас, сміятися? Якого чорта шкірить отой свої осоружні скалозуби? А Наталка здивована. Де ж таки... їй нічого не відомо. Вона сьогодні цяця. Вона зовсім у нічому невинна...
— Що з вами? Що таке?
Фу! Осоружні, бридкі запити! Нікчемне кокетство. Володькова злість росте, мов балон, що його надувають.
— Нічого! — випалює він.— Нічого зо мною. Це все він, Володимир. Він назвав мене Дон-Кіхотом!.. Я, зрештою... Мені все одно. Я не маю приятелів, знайомих, друзів. Всі мене якогось чорта цураються... Але не думайте, що мені на цьому так залежить!
Далі вже нема що казати. І це, що сказане — дурне, гаряче й зайве. Це він розуміє. Але раз розігнався — рів не рів — плигай! Ніхто не сміє подумати, що Володимир Довбенко боягуз. Він сказав їм те, що треба, і тепер до побачення.
Обернувся на місці кругом і відійшов. Як одягався, як гнався коридором, як летів вихідними сходами ганку, цього не помітив. Свідомість догнала його аж під вікнами помешкання Ферапонта Яковлевича, з котрих сіється м'яке світло просто на купу цвітучого бозу. Десь взявся дрібний дощик. Відчув відомий його шепіт з листям. Володько прорізує кілька світляних стовпів і кулею вгрузає у глибоку пітьму теплої маєвої ночі з дощиком.
Біжить "коло Яна" в долину. Повертає на стежку "через береги".Он ставок. Дощ густішає. Його краплини дрібно сіються по воді. Листя осокорів шелестить. Небо — прірва, залита чорною тушшю.
Володько женеться далі. Йому боляче, соромно, тісно. Хотілося б знищити себе, або принаймні порядно назнущатися над собою. Згадав Бога і викрикнув уголос: Боже! Поможи мені:
Чорне небо, куди спрямований його вигук, бризнуло в гаряче обличчя жменю води. По дашку його кашкета біжать струмки. Стікають на вилиці, на ніс, на бороду і скапують вниз. Біжить далі. У Ляшовому займиську зупинився знову. Це тут якраз місце, де темними ночами переходить людей страшний бувший власник займиська вішальник Ляш. Он купа осик, куди гепнув колись "снаряд". Вирив яму, вирвав осички, зібрав їх, створив із них хащавину. На тому місці поросла глуха кропива і кінський щавій. А в хащавині гарний притулок для ранених звірів. Володько скористав зі звірячого пристановиська. Забув Ляша. Найбільший страх його — він сам. І коли б міг, лишив би себе і втік би. Він підліз під кущі і присів.
Тут зовсім гарно. По листі шелест дощу, але краплі його не доходять сюди. У темноті вище ледь помітні косаті старі берези. Кілька дубів і кленів стоять осторонь. У траві розмокають дозріваючі суниці. Десь над самою головою прокинувся й лунко задзвенів соловейко-нічняк.
І хіба гріх у таку ніч трішки збожеволіти, стати на грань добра і зла і десь далеко, далеко від стороннього ока крапля по краплі пити трунок великого келиха життя. І хай ллються тоді чисті юначі сльози, хай кільчиться й зростає перше бажання зірвати квітку щастя, що завжди росте тільки на місцях недосяжних.
На другий день Володько в школі. Він блідий і похмурий. На його чолі, в очах сліди якоїсь особливої пожежі.
