Драматичні поеми - Леся Українка

Мартіан

(глухо)

Я, може, гірше знаю.

Альбіна

Що ти кажеш?!

Мартіан

Ти для дитини занедбала віру,

я ж - навпаки.

Альбіна

Ти видалив дітей

за ідолянство з дому?

Мартіан

Християни

у мене діти, але тяжко їм

в такому домі, де не тяжко жити

хіба глухонімому.

Альбіна

Не збагну я…

Мартіан

Ти можеш обіцяти з легким серцем

своїй дочці до церкви не ходити,

поки ви тут гостюєте, бо й сам я

до церкви не ходжу.

Альбіна

Ти відречений?!

Мартіан

Ні, гірше - потайний. І так я мушу.

Така громадська воля. Сих кайданів

душа моя не скине, поки в тілі.

Мовчання. Альбіна стискає братові руку.

Голос Люцілли

(здалека)

Ну, мамо! Де ти?

Альбіна

(відзивається)

Зараз, зараз, доню!

(Заспішившись.)

Дай ліки, Мартіане, я піду.

Мартіан виносить з табліну слоїчок. Альбіна бере і йде до дочки. Мартіан віддав мімові страву й вино, що принесла Альбіна, і дає знак винести геть. Мім виходить.

Повна тиша. В перистилі світло з ліхтарні вже бореться з темрявою, що напливає з кутків. В табліні Мартіан сидить, похилившись над працею. Раптом чутно наглий тривожний стукіт у браму. Мартіан зривається і біжить до брами.

Мартіан

(ще на ході)

Хто там?

Голос за брамою

Се я - Ардент… сховай мене!

Мартіан одсуває кватирку в хвіртці. Крізь кватирку, при мінливій смузі світла з ліхтарні, видко бліде, спотворене, скривавлене обличчя Ардента.

Мартіан

Що сталося?

Ардент

Я статую розбив.

Мартіан сплескує руками.

Вони побачили… женуться… пробі,

сховай мене!

Мартіан

Не можу я. Не смію.

Тут лікар близько, забіжи до нього,-

йому се безпечніше, та й тобі.

Ардент

Я не дійду… Я весь зіходжу кров’ю…

побитий… скаменований… На бога!

Рятуй мене! Згадай Христові рани!

Мартіан

Не смію, сину.

Ардент

Так я син тобі!

Мій батько доручив мене…

(Спиняється, прислухається, здалека чутно рев юрби і тупотіння її ніг.)

Ой, швидше

пусти мене!

Констанцій

(вибігає з своєї кімнати, що зараз коло брами)

Патроне, я сховаю

Ардента в себе в хаті.

Мартіан

Ні, не можна.

Твоя кімната в мене в домі.

Констанцій

Пробі!

Патроне, він сконає під порогом!

Пущу його! Дивитися несила!

Вони ж його уб’ють, розірвуть, стопчуть!

Мартіан мовчки удержує його за руку, щоб не відсував засуви, Констанцій силкується визволити руку, пориваючись до брами.

Ардент

Пусти мене!

Мартіан

Не можу я пустити.

Ардент

Господь тебе не пустить в царство боже!

Будь проклятий! Пілат!! 7

(Зникає з кватирки. Рев юрби ближчає.)

Мартіан

(випускає Констанція)

Арденте! Сину!

(Береться сам до засува, щоб відчиняти, але сильний стукіт скількох кулаків у браму вражає його і він спиняється.)

Мартіан

(тремтячим голосом)

Хто стукає?

Скілька голосів

Сторожа і народ!

Мартіан

(намагаючись опанувати собою)

Чого вам треба?

Один грубий голос

Ти сховав злочинця!

Мартіан

Якого?

Той самий голос

Сам ти знаєш! Одчиняй!

Альбіна

(вибігає)

Що тут таке?

Мартіан

Йди, сестро, до Люцілли,

я, може, якось одверну біду.

Альбіна виходить.

Мартіан

(вже твердо)

Не мушу я нікому відчиняти,

крім слуг закону.

Голос

То пусти сторожу.

Мартіан

А хто мені запевнить, що юрба

не набіжить у дім?

Голос

Центуріон

міських вігілів.

Мартіан

Ти?

Голос

Так, я.

(Той же голос промовляє до юрби.)

Гей, люди!

Не йдіть за нами. Краще пошукайте,

чи не побіг він вулицею далі.

(Згодом до Мартіана.)

Тепер безпечно відчиняй.

Мартіан одчиняє. Сторожа входить у перистиль, попереду центуріон.

Мартіан

(до центуріона)

Прошу вас,

без галасу чиніть повинність вашу,-

у мене в хаті хворі.

Сторожа розходиться по кімнатах навколо перистиля, обшукує таблін, заходить ліворуч в помешкання для рабів і з лівого проходу виводить міма й воротаря. Інші вігіли задержують Констанція.

Центуріон

(показуючи на задержаних)

Мартіане!

Се хто такі?

Мартіан

Сі два - мої раби,

а се - мій писар.

Центуріон

(до сторожі)

З їх ніхто не схожий

з утікачем?

Дехто з сторожі

Та де ж там - той побитий,

весь у крові, та й постать в нього інша.

Центуріон махає сторожі рукою, зловлених випускають. Центуріон подається до проходу праворуч, Мартіан його переймає.

Мартіан

Я вас просив би лиш в одну кімнату

не входити, бо саме там недужа.

Центуріон

Ну, знаєм тих недужих!

(До сторожі.)

Скрізь шукайте!

Сторожа йде в прохід, одтіснивши Мартіана набік, так що той не встигає пробитись наперед.

За хвилину чутно проникливий крик. Люцілла в білій нічній туніці з широкими рукавами вибігає в перистиль, за нею стривожена Альбіна. Мартіан поспішає за ними.