Між двох сил - Винниченко Володимир
Лезут подлецы как мухи на мед и компрометируют, мерзавцы. И мало, мало интеллигентных, культурных сил. А дело громадное, великое дело, товарищ. Дух захватывает...
Швидко входить СОРОКІН. (До Сємяннікова.) — Наконец вас поймал. Здравствуйте. (Софії.). Здравствуйте, товарищ.
СЄМЯННІКОВ. В чем дело? Что случилось?
СОРОКІН. Ничего особеннаго. Вы мне нужны.
Входить Тихон.
СЄМЯННІКОВ. Сейчас, я хотел вот с товарищем.
СОРОКІН. (Рішуче одводить убік, тихо.) Наши разбиты. Украинцы и немцы в десяти верстах от города. Могут сейчас быть здесь. Только что приехал Васильев. Он еле спасся.
СЄМЯННІКОВ. (Свистить.) Да ведь он хвастал, что...
СОРОКІН. Эх, говорил я... Ну, да что там! Надо немедленно созвать комитет. Да не всех, украинцев к черту. Из-за них все и вышло. В последний момент, подлецы, затеяли ссору с нашими по поводу каких-то своих национальных требований, и это погубило всех. Пока мы ссорились, гайдамаки обошли со всех сторон и ударили. Ну, погодите вы, хохлы, я вам покажу. И эти тоже могут что-нибудь подобное устроить.
СЄМЯННІКОВ. Да, в таком случае ну их к черту. Что ж тепер делать? Разбиты окончательно?
COPOKIH. Вдребезги. Ну, идем, идем, надо созвать ведь еще. (Хоче вийти, мимохідь сухо хитає головою Софії й каже.) До свиданья.
СОФІЯ. Сталось що-небудь?
СОРОКІН. Как?
СОФІЯ. Що-небудь сталось?
СОРОКІН. Если вы, товарищ, хотите, чтобы вам отвечали, то имейте в виду, что не все понимают ваше наречие.
СОФІЯ. (Різко.) Случилось что-нибудь?
СОРОКІН. (Так само.) Нет, ничего не случилось. (Хоче йти.)
СОФІЯ. Подождите минутку. Я хотела вас видеть. Один вопрос. Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские учебники?
СОРОКІН. Да, я.
СОФІЯ. С какой целью?
СОРОКІН. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал везде.
СОФІЯ. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете?
СОРОКІН. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством вашему национализму.
СОФІЯ. Школы и учебники вы называете национализмом?
СОРОКІН. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сантиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышите, товарищ? Бес-по-щадно. Это нам слишком дорого стоит.
СОФІЯ. Это называется "самоопределеніем вплоть до отделенія"?
СОРОКІН. Да, вот это самое. До свиданья.
СОФІЯ. По крайней мере, откровенно.
СОРОКІН. (Озирнувшись.) Да, товарищ, откровенно. Семянников, идемте. (Виходить, за ним Семянніков, який схвильовано й трівожно ходить по хаті.)
СОФІЯ. О, принаймні це вже одверто. Принаймні одверто. (До Тихона.) Тепер ти чув?
ТИХОН. У їх щось трапилось.
СОФІЯ. У "їх"?... А ми хто? Ха! "Не было, нет и не будет!" О, як вони всі чудесно засвоїли цю формулу. Од чорносотенця до соціаліста, всі однодушно стоять за неї. Добре, коли так. Чудесно. От коли вони показали свій інтернаціоналізм... Я при йому більше не буду робить! Скажи там.
ТИХОН. Завтра?
СОФІЯ. Не знаю. Ну, скажи, хай завтра приходять. Хтось прийме.
ТИХОН. (Виходить.)
Назустріч йому Г р і н б е р г.
СОФІЯ. Ви, товаришу, в якійсь справі? Вибачайте, я зараз не можу.
ГРІНБЕРГ. (Підходить близько, тихо, значно.) Моя справа та сама. Востаннє питаю вас: ви сповните ваш договор?
СОФІЯ. (Різко.) Товаришу! Я вам раз сказала, що ви мене примусите піднять цю справу перед всіма товаришами, я це зроблю.
ГРІНБЕРГ. Це буде ще одна нечесність.
СОФІЯ. А ви гадаєте, що наш договор був чесний?
ГРІНБЕРГ. Який би він не був, я рискував через його своїм життям, репутацією, і я його сповнив.
СОФІЯ. Ви його не сповнили: брата розстріляно.
ГРІНБЕРГ. Я вам уже поясняв, через що. І ви знаєте, що через це мене самого трохи не вбили, коли я хотів оборонить його. Але батька вашого я все ж таки одстояв. Я пам'ятав, що я обіщав вам. І вмер би, а од свого обіщання не одступив би. А ви?
СОФІЯ. Чого ви хочете од мене? Чого ще ви тут...
ГРІНБЕРГ. Щоб ви сповнили своє обіщання.
СОФІЯ. Бути вашою рабою і виконувать всі ваші вимоги, які будуть на користь справі? Я готова. Я вам це весь час кажу.
ГРІНБЕРГ. Ні, виконувать навіть те, що не має відношення до справи і, може. навіть неприємне для вас. Ви забули знов?
СОФІЯ. Ні, не забула, але цього я не робитиму.
ГРІНБЕРГ. Це не чесно.
СОФІЯ. Може буть.
ГРІНБЕРГ. Я рискував своїм життям.
СОФІЯ. Признаю і дякую.
ГРІНБЕРГ. Я рахував так: або смерть, або сповню обіщання.
СОФІЯ. Може буть.
ГРІНБЕРГ. І думаю, що ця умова і для вас обов'язкова.
СОФІЯ. Але я цього не думаю.
ГРІНБЕРГ. Мне достаточно, если я так думаю.
СОФІЯ. Не бороню вам задовольнятись цим.
ГРІНБЕРГ. Но вы, надеюсь, не сомневаетесь, что я одно из этих условій заставлю вас принять?
СОФІЯ. Не сумніваюсь. Але тільки — смерть.
ГРІНБЕРГ. Отлично. (Круто повертається й хоче вийти, але на півдорозі зупиняється, так само круто повертається і підходить.) Считаю своим долгом предупредить вас, что среди бумаг штаба БИЛЬНОГО козацтва найдены документы, касающиеся вашего отца и братьев. В особенности отца. Он состоял отаманом отряда. Он принимал участие в расстреле большевиков еще до нашего выступления. Эти документы известны не только мне. На основании их ваш отец будет сегодня арестован опять и на этот раз расстрелян без суда. Такия лица объявлены вне закона.
СОФІЯ. (Мовчить.)
ГРІНБЕРГ. (Чекає якийсь мент, злегка вклоняється і повертається.)
СОФІЯ. (Тихо, глухо.) Почекайте... (Пауза.) Ви можете показать мені ці документи?
ГРІНБЕРГ. Ви мені не вірите? Можу.
СОФІЯ. Чому ви раніше мені про це не сказали?
ГРІНБЕРГ. Їх знайдено сьогодня. Через це я знов спитав вас про договор. Я сподівався, що матиму ще раз случай рискнути за вас своїм життям. Ви оказались недостойны цього.
СОФІЯ. Ці документи у вас?
ГРІНБЕРГ. Так, у мене.
СОФІЯ. Ви мені їх можете оддать?
ГРІНБЕРГ. Тільки після того, як сповните договор.
СОФІЯ. Перед тим ви мені їх покажете?
ГРІНБЕРГ. Покажу.
Пауза.
СОФІЯ. Добре, коли?
ГРІНБЕРГ. Не пізніше завтрашнього вечора. Сьогодня засідання, я мушу бути.
СОФІЯ. Добре. Ще одне питання. Я знаю, чого ви хочете. Ви гадаєте, що після того вас можна називати товаришем?
ГРІНБЕРГ. Я люблю вас. Це вся моя відповідь. І ще раз повторяю: я на все піду.
СОФІЯ. Добре. Після такої відповіді я не маю більше нічого сказать вам.
ГРІНБЕРГ. Завтра я скажу вам, де і в якій годині.
СОФІЯ. Добре.
ГРІНБЕРГ. (Злегка вклоняється і твердою ходою виходить.)
СОФІЯ. (З силою обхоплює руками лице, кладе лікті на стіл і так хитає головою в один бік і в другий.)
ТИХОН. (Входить.) Щось серйозне сталось. Зустрів Макса. Схвильований страшенно. Кудись побіг. Але мені не хотів сказать. Вони нам не вірять.
СОФІЯ. (Мовчить, сидить у тій самій позі, але непорушна.)
ТИХОН. Так далі, Софіє, не можна. Я принаймні не маю більше си. (Виймає листа.) На, ось почитай. Од батька. Вчора одержав. Не хотіь навіть тобі показувать, щоб не хвилювать. Але тепер треба, щоб ти прочи тала. Все одно.
СОФІЯ. (Трівожно.) Нічого з ним не сталось?
ТИХОН. (Гірко посміхаючись.) О, не турбуйся. Прочитай.
СОФІЯ. (Розгортає листа, трохи про себе читає.) Ні, не можу. Читай ти.
ТИХОН. (Читає.) "Останній раз моє слово до вас, братоубийц!. (На якийсь мент спиняється.) Три тижні минуло, як ви предали мене і сина мого Марка в руки ворогів нашого народу. Але проти вашої волі моє нікчемне життя врятувала доля. Щоб мучився я і в муках кінчив послідні дні свої, обливаючись соромом за діла дітей своїх. Чом я вас малими не придушив, щоб не ганьбили мого сивого волосся? Доки ж ви будете розпинать нещасну націю вашу, мерзенні вилупки? Доки будете знущаться з народу, який на своє лихо породив вас? Що ви робите? Схаменіться прокляті: ви ж руїну робите з нашої любої землі, ви грабуєте її, ви загачуєте ненажерливу пельку грабіжниці — кацапії, нашого вічногг ката, ви калічите дітей свого народу, одбіраючи у них мову, серце, душу їхню. На що ж ви школи українські закриваєте, за що учителів розстрілюєте? Розстрілюйте братів своїх, батьків, але не чіпайте хоч тих, які несуть народові слово правди і науки. "Схаменіться, бо лихо вам буде. Востаннє кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не покаєтесь, то проклинаю вас своїм батьківським, невміручим прокляттям. Не діти в мені, а вороги люті. Своєю старою рукою застрелю зрадників, братоубу ців і ворогів свого народу.
Микита Сліпченко
А листа цього можете показать своїм товаришам, і знов меч схопить, і знову бить прикладами, і знову вести на розстріл. Будь прокляті". (Софія кладе руку з листом на стіл, схиля голову на рі, і беззвучно ридає.)
ТИХОН. (Іде до вікна і мовчки дивиться на вулицю, потім рішу підходить до Софії й нервово з мукою говорить.) Тепер ти бачиш, більше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужі і тут і тут. Тут цураються, зневажають, уникають. Там кленуть, прок нають. Я більше не можу. Або одно, або друге.
СОФІЯ. (Підводячись.) Значить, справді зробитись зрадником? Так чи що?
ТИХОН. (Мовчить.)
СОФІЯ. З якої ж речі нам "або-або"? Через що ми повинні зрікати своєї нації, ми, окривджені національне, пригнічені, зневажені? Чому їм? В о н и до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнітили, знeвaжaJ . нищили. І ми повинні тепер зректися? "Не было и не будет". О, вибачай, было и будет.
ТИХОН. (Починає вдивлятись у вікно. Через те що вікно виходить з подвір'я і з його можна бачити вулицю тілько скоса, він стає збоку і стілець і пильно дивиться.)
СОФІЯ. Що там?
ТИХОН. Щось тут непевне діється. Цілий день якісь підозрілі люди лазять круг будинку. (Злізаючи.) Сьогодня вранці була тут мама. Я хотів тобі казати. Говорила, щоб ми з тобою тікали, бо батько й Пан постановили нас схопити й судити. Чи не того ці людці й швендяють.
СОФІЯ. Чом же ти маму не привів до мене?
ТИХОН. Я хотів, але... (Зупиняється, й обоє починають слухати)
Чути на вулиці глухі, часті вистріли, приглушені крики.
СОФІЯ. Що це може буть?
ТИХОН. (Знов біжить до вікна, стає на стілець і загляда на улицю.) Біжать люди... Тікають... Стріляють...
Стрілянину чути в домі, але не близько. В коридорі тривожні крики, топіт ніг.
ТИХОН. (Біжить до дверей і одчинає їх.
