Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

догори ногами, обідравши собі коліна, й закінчив промову нескінченним потоком найдобірнішої лайки; найбільше перепало тоді негрові та урядові, хоч, звичайно, дещо й барилку перепало. Батько довго стрибав по хатині, спочатку на одній нозі, потім на другій, хапаючись то за одне коліно, то за друге, а тоді як дасть штурхана лівою ногою тому барилку, та ще й з усієї сили! Але те вже було ні до чого, бо ж саме на тій нозі чобіт його продерся і з носка стирчали два пальці. Як же він заголосив! Ой-ой, та від того лементування в кожного волосся стало б дибом! Він упав і почав качатися по брудній долівці, тримаючися за покалічені пальці, а лаявся тепер так, що самого себе перевершив. Він сам вихвалявся тим пізніше. Казав, що йому доводилося чути старого Соуберрі Хегана у самому розквіті сил, і запевняв, буцімто йому пощастило тепер переплюнути навіть і його; але мені здається, що тут він перебрав міру.

По вечері батько взявся за сулію й сказав, що віскі йому стане на дві випивачки та на одну білу гарячку. Це в нього була така примовка. Я вирішив, що не більш як за годину голова йому замакітриться і він захропе; тоді я вкраду в нього ключа або випиляю шмат колоди, чи одне чи друге, а таки втечу. Він пив і пив, а потім звалився на свою ковдру; але мені все-таки не поталанило. Він ніяк не міг заснути міцно, сон його був дуже тривожний. Він і стогнав, і белькотав, і кидався на всі боки - і все те тривало дуже довго. Під кінець я відчув, що й мене самого сон змагає, очі самі заплющуються, і - на тобі! - я міцно заснув, навіть свічки не загасивши.

Не знаю, скільки я проспав, коли це раптом розлігся страшенний лемент, і я враз схопився на ноги. Батько, мов навіжений, стрибав по всій хатині й кричав, що на нього напали гадюки. Він скаржився, що вони повзають йому по ногах, потім нараз як підскочить та як завискотить - каже, буцімто одна його за щоку вкусила,- але я ніяких гадюк не бачив. За хвильку батько забігав по хатині, та все навкруг, навкруг, і галасує на весь голос: «Зніми її! Зніми її! Вона кусає мене в шию!» Зроду не бачив, щоб у людини були такі перелякані очі. Незабаром батько знемігся, впав і геть задихався; далі почав швидко по долівці качатися, розкидати манаття на всі боки і хапати руками повітря, та все лементував, що його чорти вхопили. Мало-помалу він угамувався і якийсь час лежав тихо, тільки стогнав. Нарешті він зовсім затих - і не муркне. Я почув, як кричить пугач, як десь далеко виють вовки в лісі, і від того тиша здавалася ще страшніша. Батько лежав у кутку. Раптом він трохи підвівся, сперся на лікоть, прислухався, схилив голову набік та й каже тихенько:

- Туп-туп-туп... Це мерці... Туп-туп-туп... Прийшли по мене... тільки я з ними не піду... О, вони вже тут! Не руште мене... Не руште! Геть руки - вони холодні! Пустіть... Ох, облиште мене, сердешного!

Потім він порачкував по хатині, та все благає мерців, щоб вони його не чіпали; а тоді загорнувся в ковдру, заліз під стіл та все благає, а нарешті як заплаче! Навіть крізь ковдру було чути.

Але за хвилину він викотився з-під столу, зірвався на ноги, мов навіжений, побачив мене і ну за мною ганятися. Він бігав за мною по всій хатині із складеним ножем, узивав мене Ангелом Смерті, кричав, що вб՚є мене і тоді я вже більше не прийду по нього. Я благав його отямитись, казав, що це ж я, Гек; а він тільки страшно реготався та все лаявся, репетував і з прокльонами бігав за мною. Повертаючись, щоб викрутитися від батька й проскочити під його простягненою рукою, я мало не наткнувся на ніж; він ухопив мене ззаду за куртку, і я вже думав, що мені капець, але пощастило вискочити з куртки - тим і врятувався. Скоро він зовсім розкис, сів долі, притулившися спиною до дверей, і сказав, що відпочине яку хвилинку, а потім заріже мене. Підклавши ножа під себе, він додав, що поспить спочатку, набереться сили, а тоді, мовляв, подивиться, чия візьме.

Він і справді скоро задрімав. Тоді я взяв стільця з продушеним сидінням, тихесенько виліз на нього, щоб не було чути, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, потім поклав рушницю на барилко з ріпою, націлився в батька і за барилком став дожидатися, коли він прокинеться. Ох, як же повільно та нудно минав той час!

Розділ VII

 

 

- Уставай! Що це ти собі надумав?

Я розплющив очі й оглянувся довкола - все намагався зрозуміти, де я. Сонце вже зійшло - виходить, я таки довго спав. Наді мною стояв батько; обличчя в нього було похмуре, опухле. Він спитав:

- Що це ти надумав з рушницею?

Я збагнув: він анічогісінько не пам՚ятає з того, що витворяв уночі, й відповів:

- Хтось добивався до нас у двері, треба ж було чимось оборонятися.

- А чом же ти мене не збудив?

- Та я пробував, але нічого не вийшло; не зміг вас розштовхати.

- Ну гаразд! Нічого тут стовбичити без діла та теревені розводити! Біжи-но краще на річку та оглянь гачки, чи не впіймалася, бува, яка рибинка на сніданок. Я за хвилину повернуся.

Він одімкнув двері, і я побіг до річки. За водою пливли різні цурупалки, гілля, шматки луб՚я - видно, вода в річці почала прибувати. Ото розкошував би я зараз, якби жив у місті! Під час червневої поводі мені завжди здорово щастило; бо ж, тільки-но вода підіймалася, по річці завжди пливли колоди, шматки плотів - іноді по дванадцять колод разом; тільки й діла, що виловлювати їх з води та продавати на дров՚яні склади та на тартак.

Я йшов берегом, стежачи одним оком, чи не йде батько, а другим поглядаючи на річку,- чи не перепаде, бува, чогось годящого. Коли це раптом бачу, пливе човен, і то який! - футів тринадцять-чотирнадцять завдовжки; мов на крилах летить. Я й не роздягався - плиг у воду головою