Похорон богів - Білик Іван

А ти вже якось перебудь у моєму дворі.

Коли стара говорила так солодко — аж змії вискакували в неї з очей.

Потім я ще змагався із своїм батьком: попервах і слухати не хтів, щоб стригти Святослава "по-жупанському". Насилу вмовив його. Кажу: Святослав окремі від усіх Щековичів, хай ліпше буде він, аніж би став Свенельд а чи Свенельдич. А про синів Малушиних я вже подбаю сам.

Згодився.

Малушу до шлюбу було вбрано так, як убиралися колись доньки жупанів: сукня з тонкого червоного сукна, поцяткована золотими бляшками, — ввесь перед золотий, а ще ж кругом по рукавах та подолі, а рукави заковрашами сягають колін, а з-під подолу червоні ж чобітки на рипах, а підбори та урізи такоже золоті, а поверх сукні біле корзно в срібну бляшечку, а на шиї важка широка сустуга золота ж, а на голові золоте-таки очілля, а з-під цього дві отакенні чорні коси — Малуша все поправляла їх на грудях... Попросту тобі скажу: такої красної дівки я зроду не бачив, побий мене Перун!

Твій батько також мов уперше побачив наречену, хоч росли в одному-таки княжому дворі: аж очі йому горять од пихи!

Ну, а тоді почалося головне: підійшов мій батько й заходився постригати твого батька: на це мав право тілько велій іскоростенський жупан. Попоскуб же мій батько твого батька: тягав уже його за кучму й так, і сяк, аж поки на маківці лишився тільки вузький довгий оселедець.

А затим прийшов Стан. Він уже тоді був старійшиною київських волохів. Заходився брити голову Святослава священним бричем. Батько твій був з виду засмаглий, а поголене тім'я здавалося білішим за сніг.

Отак твій батько став веліїм жупаном деревлянським. Йому минав дев'ятнадцятий рік.

Я глянув на свого батька, й мене взяло на жаль. Вигляд у нього був якийсь змертвілий. Це ж було не жартома, це ж Маломир навіки втрачав своє жупанство. А також і моє.

Та я намагався про це не думати. Попереду ще був шлюбний обряд — усе малося бути за деревлянським поконом. З Іскоростеня, Вручого та мого тепер Олевська приїхало кілька малих панів, тих, що позоставалися живими, й вони привезли дванадцятьох деревлянських дівчат, що мали нести корзно нареченої. Це теж був наш обрядовий покон.

Я дивився то на Малушу, то на стару, то на Свенельда та Свенельдича, то на весільних гостей, то на свого батька та Святослава. Це був Малушин день. Вона переносила на собі всі оті сотні поглядів, та я відчував, як їй моторошно, але й щасливішою вона досі зроду не була. Стара наче спала, проте насторожено позиркувала на Свенельда та його зміюка. Свенельд намагався посміхатись, неначе сам хотів цього шлюбу й тепер радів, але той його усміх більше нагадував хиже скірення. Ну, а Людвіг і не приховував своєї зненависті до всіх нас. Асмус був байдужий, Блуд Асмусович весело підморгував до свого лютого братка, в самого ж око було хитре й нещире, бо він хтів знати одне: скільки йому збитків і скільки вигоди в цьому шлюбі. Вовчий Хвіст поглядав на Святослава так, як дивиться рідний старший брат на молодшого: все на виду.

Й одначе ж той день був днем старої. Я збагнув це на весільному пиру, а ще достеменніше після того, як старий Щекович вирішив увечері виходити на Смоленськ. Він здався. Старій мовби хто скинув берковця з пліч. Вона враз випросталася й помолодшала, і я збагнув, що стара йшла до цього дня важко й сутужно, продиралася крізь непевнощі й страхи цілих чотирнадцять літ, щоб віддати всі землі бодай онукові, коли Христос не дав їй синів. І що врешті їй пощастило узаконити свою кров на столі великокняжому, бо досі варяги й самі почувалися зайдами в нашій землі, а Святослав ставав законним князем, повівши найродовитішу тутешню княжну, настольницю найдеревнішої держави.

Вона дбала не про полян чи там деревлян — дбала про своїх же таки суплемінців, що мали нібито стати вічними володарями "тутешніх свиней". Але вона й на думку собі не покладала, що я теж маю свої промисли до цих справ. І що я їв землю перед рідним батьком.

Року 988-го

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

У СЬОМИЙ ДЕНЬ

Цей київський день почався звичайними клопотами. Після зими з буйними хурделицями весна була рання й провіщала врожай, на Дніпрових косах з'явилася перша паша, бо повінь швидко зійшла, й кияни вже підпасали худобу. Княжих коней теж вивели в луг, коней цього року в стайнях було багато, й вони заполонили всі гони між Почайною та Дніпром.

Після холодної зими коні мусили якнайшвидше обвітритись — на цьому наполягав Доброчин.

Він сам їздив по обіді в плавні й дивився, чи жирують жеребці, а також чи багато кобилиць готові прийняти сім'я, щоб дати на друге літо новий приплід.

Додому князь повертався втомлений і задоволений. Усе складалося на гаразд, княжий табун вийшов із зими бадьорим і життєздатним, урожай мав бути добрим і на лошат. Вечеряв Доброчин у старого тисяцького воєводи, в якого були ще Володимир і Ждан. Претич надміру бадьорився, та світлий князь відчував, що той лише приховує журбу за сином: од Звенислава Претича вже понад півроку не було вістей. Доброчин сказав тисяцькому воєводі:

— Але ж немає жодних вістей: і лихих такоже.

— Людина не піщина, щоб канути в воду — й нема, — докинув Ждан Будимирович.

Володимир мовчав, а Претич мовби вперше подумав про сина з такого боку. Це додало старому воєводі сил, він заспокоївся й почав куняти: його зморив білий мед, і розмову підтримували тільки Доброчин та Ждан Будимирович — Володимир докладав слово лише вряди-годи.

Й коли Претич урешті накунявся, знадвору почулися схвильовані голоси.

— Чи хтось до твого дідинця лізе проломом? — пожартував з господарем Доброчин, а Володимир і Ждан похапали мечі й вискочили на терем. Знадвору вже чулося завивання пса.

Володимир повернувся до світлиці схвильований:

— На небі вогняний стовп!

Претич та Доброчин теж повиходили на терем, але боярська челядь юрмилася серед двору й дивилась на хоромний димар.

Вогняний стовп стояв на полунічному боці неба й ледь похитувався. Місяця не було, небо ряхтіло чистими весняними зорями, а між ними стримів той стовп. Унизу він був блідіший і ширший, а вгору вужчав і закінчувався червоним вершком. Доброчин хотів сказати про це Володимирові, та стовпів раптом стало три: ті два виникли обабіч першого так несподівано, що світлому князеві аж подих перейняло. Він сутужно зітхнув і розгублено сам собі посміхнувся. Стовпи похитувались і хвилювались, а червона хвилька раз по раз перебігала ними з низу до вершка.

Потім обабіч них поволі проясніли ще два стовпчики. Челядь Претича юрмилася посеред двору дідинця, люди шептались і робили різні здогади, а господар упав у німоту й замкнувся на всі замки.

Потім Ждан та обидва князі обережно спускались поночі до Подолу — після вранішнього дощику Боричів узвіз був слизький. Віконце в першій хаті Гончарів світилося, дідо Стан стояв коло хвіртки й дивився на стовпи, що грали ліворуч од Вишегорода-Деснянського. Доброчин запитав, зіскочивши з сідла й привітавшись:

— Як мислиш — до чого цей знак?

— До раті, — сказав старий.

Доброчин зневажливо засміявся:

— Ратей щороку буває по дві й по три.

— Такий стовп востаннє бачили, коли мені минав дванадцятий рік.

Дідів голос незвично здригнувся, й Доброчин спитав:

— І що воно тоді знакувало?

Дідо врочисто ткнув пальцем у небесні стовпи:

— Знакувало смерть Ольга.

Ждан Будимирович почав розпитувати Стана про його вік.

— Пішов дев'яностий, — сказав старий, а тоді знову пригадав давно минулу подію: — Стовп схожий був на сулицю або рожен. Цей рожен спершу показував на Київ, і Ольг злякався й пішов з твоїм дідом Нискином на любов, а тоді рожен обернувся до Іскоростеня. Ольг зрадів і переступив Ірпінь. Не втямив знаку.

Доброчин запитав:

— А ці куди показують?

— Ти хіба сліпий? — обурився старійшина волохів.

Доброчин не був сліпим, він перепитав просто для певності, Старий теж знав усе. Ці велетенські сулиці шукали рожнами полудень, і на кінчиках рожнів їхніх закипала кров.

Але гінця від Звенислава Претича не було вже більше як півроку — відколи Доброчин вирядив Покотила з п'ятьма сотнями в десятьох човнах.

Уже в княжому дворі Доброчин сказав Жданові й Володимирові:

— Узавтра ж треба слати гінця. — Він глянув на стовпи над Вишимгородом. Стовпи горіли мерехтливим жовто-червоним вогнем. Він не міг не піти до старійшини волохів, щоб почути його тлумачення стовпів, але слова Стана про давніший стовп його збентежили. Він був уже готовий витягатись у далеку путь, а після розмови зі Станом вирішив почекати, чи не перевернуться небесні сулиці ратищами догори, як сталося за часів Ольга. Поки що Доброчин вирішив обмежитися гінцем.

Коли прощались перед Доброчиновим хоромом, світлого князя вразив несподівано дужий потиск небожевої руки. Небесний знак додав надії й Володимирові. Небіж важко пережив торішнє марне чекання царської сестри, лише з приходом весни мовби змирився з думкою, що все зостанеться так, як було досі, й Доброчин боявся завдати йому нових розчарувань. Він лише відповів на його міцний потиск, а вже в одрині з надією розчинив навстіж вікно.

Стовпи похитувались й вигравали, показуючи вершками так само на Пониззя Дніпра.

Треба було чекати. Доброчин лише собі нагадав, що має взавтра ж вислати гінця до Звенка Претича.

МІСЯЦЯ ТРАВНЯ

В ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Вогняні стовпи стояли до дванадцятого, так і не перекинувшись рожнами вниз, і Доброчин вирішив негайно витягатись.

— Чи правда то, чи ні, — сказав він на Княжій думі, — але так воно веселіш, коли гарний знак на небі.

Витяга йшла правим берегом Дніпра, але за Порогами Доброчин вирішив переступити на лівий, бо далі переправ не було. Він спочатку думав пустити ладді своїм ходом, а самому йти до Перекопу степами навпрошки, але згодом передумав. Довелося б узяти чималий запас води, бо далі не передбачалося жодної річки, а навряд чи пощастило б дістатися Перекопу за два дні.

Літо просто летіло назустріч, а Доброчин мимоволі пригадував минулий рік, коли вони тремтіли в літніх строях, а назустріч їм нестримно неслася зима: на Почайні вже стояли перші ламкі забереги. Торік дружина півмісяця тяглася від Києва до Сури, тепер же за півмісяця дійшли до гирла.

Це було друге диво цієї весни.

Торік дружинники вельми мляво й неохоче йшли зустрічати цареву сестру. Великий князь охрестився й став мовби чужий киянам, ще чужішим він мав стати після злюбу з сестрою грецького царя.