Тарасик - Хоткевич Гнат

А ти тоді прийдеш і мені перекажеш. Тільки так роби, щоб мало хто бачив.

Тарас на другий же день пішов у Моринці. Дядькові Павлові сказав, що йде до діда Якима попросити штанів, бо ці поділилися.

Що ж... У Корнієнка результати були більш-менш такі самі, як і у Свирида. Нічого не бачивши, не хотять люди уставати

Так нічого й не вийшло з Свиридових замірів. Тільки розбурхав він усю душу Тарасову й навів на багато думок.

XIII

Хоч і нічого не вийшло, а Тарас все ж тривожно дожидав Великодня. Ану ж там, у Білій Церкві, прорветься щось і долетить до нас? Підіймуться й наші люди... Свирид, Платон, Хведот... і Тарас із ними.

Але прийшов Великдень — і ніде нічого... Правду казав Платон на зборах, що наші люди гомоніти тільки здатні.

А для самого Тараса особисто — гірким був цей Великдень в сім’ї дядька Павла. Це ж був перший Великдень у чужій хаті.

Дома це був справжній празник, а тут — саме жратво. Чистий четвер не тому він чистий, що чимось освящається, а тому, каже дядько Павло, що в цей день "чистять" жеребців і кабанів. І відзначається цей день не настроєм поетичного обряду страстей, а тим, що в сей день можна взнати, хто відьма в селі.

— От тільки ніколи, — якось смакуючи говорила Павлиха, — а то б я взнала! Мене навчено, не бійсь.

І дожидала, аби хто спитав — як це робиться? Не діждавшися, пояснювала:

— Оце б сьогодня встати раненько, принести води непочатої й налити в горщик. А потім узяти цідилку полотняну, що ото молоко цідиться, всю її обтикати голками та булавками, кинути в ту воду й варити. Так уже хоч-не-хоч, а прибіжить відьма! Прибіжить, не бійсь! І почне увихатися: "Та що ви, сусідочко, варите? А може б, ви перестали... Я вас дуже прошу..." Бо її, падлюку, колять оті голки.

І дядько Павло... Збирається на "одіяніє" і бідкається, що не можна захватити карт.

— А нащо тобі карти у церкві? — підшморгуючи носом, питається дружина.

— Та я вже знаю нащо... Ото, як піп возгласить уперше "Христос воскрес!", а ти тасуй карти в кишені та замість "Воістину воскрес" кажи: "А я в карти граю..." Піп удруге: "Христос воскрес!" а ти вп’ять: — "А я в карти граю..." І втрете так само.

— Так воно ж, ма’ть, гріх, — байдуже вставляє Павлиха, чогось шукаючи у себе в сорочці.

— — Гріх, як то кажуть, у міх. Так за те ж розбагатів би скоро, бо усе б вигравав,

усе б вигравав...

І в усіх тих балачках, сокровенних бажаннях та мріях — ні сліду поезії, до якої так звик Тарас у себе дома. Нудно Тарасові від того нудно, а дітися нікуди.

Приходить з церкви. Тарас згадує, як то благісно й урочисто бували у них у хаті. Батько читає молитву, читає з почуттям, щиро — і та щирість впливає на дітей, дає їм настрій наближення до якоїсь величності. І сідають, усі перейняті тим настроєм, споживають у мирності свячене, бережно кладучи до купочки й шкарлупу з яйця, й кісточку. Як хто з дітей пасочки не доїсть, матуся, було, приберуть.

— Це я висушу, а як коровка отелиться — добре давати їй у пійлечко.

І не багата вечеря й не пишна, а у всіх мирно й радісно на душі, бо за убогим цим столом витає щастя.

А тут... Не встигли ввалитися в двері — дядько Павло кричить:

— О-ой їсти!.. О-ой їсти!.. Слава тобі, Господи — кінець посту! Та й наобрид же, так і хай тобі абищо!.. Жінко, давай їсти, а то битиму!

Сідають шумно, в безпорядку. Вкинули чи не вкинули по шматочку свяченого, а вже дядько Павло гребе четвертину сала, відбатовує собі шматило. Діти — хто що попав тарабанять. Не їдять, а жеруть. На столі й багато всього, а не хочеться дивитись, бо то все одно, що перед свинями поставлено.

Не встигли вихопитися з-за столу, дядько Павло вже кричить:

— Ой спа-ати!.. Ой, пробі, спа-ати! Жінко, стели, а то по морді надаю!

А батько, було, ще розгорнуть книгу, почитають. Потім уся сім’я хором проспіває "Христос воскрес", а тоді вже, радісно втомлені, ідуть усі спочивати. Полягають, а у вухах ще дзвенять співи, перед очима миготять свічки... звучить таткове читання.

І заплакав Тарас під своєю драною свитиною тихенько, щоб ніхто не чув.

А на ранок теж нема радості. Дала йому дядина крашанку одну, а Петро

підійшов:

— Давай мінька без зубів?

Тобто давай поміняємося крашанками, не пробуючи кріпкості на зуби. Тарасові все одно. Помінявся.

— А тепер давай навбитки.

І це однаково Тарасові. Хижим рухом цокає Петро Тарасове яйце, воно розбивається.

— А тепер давай із гузиці.

Розбивається й гузиця, і Петро з голосним сміхом забирає у Тараса яйце.

Тарасові скучно від того. Ну попросив би, я б і так віддав.

Цей Петро приятелює з Ксюнчиним Степаном. От і зараз вони зійшлися, шепочуться й сміються. Напевне, Степан почув десь нову гидоту. Йому якось особливо подобається сквернословство, перекручування звичайних слів на скабрезний лад, підкладання підо все похабного змісту. Любить учити малих дітей казати "попи з дяками" або "пасла коня у коня у ярах".

— Ти скоро кажи, скоро!.. Багато разів і скоро.

І тепер Тарас певен, що Степан вигадав нову гидоту й учить їй Петра. Тарасові неприємно зустрічатися із Степаном. Він же, Степан, хвалився на вулиці, що вигнав Тараса з хати.

Тарас хотів минути приятелів, але його зупинив Петро.

— Тарасе! Скажи "Христос воскрес".

— Христос воскрес.

— Воістину — випалив Степан гидотне слово і загоготів. Петро й

собі. Тарасові гидко й він швидкими кроками йде геть. Услід йому насмішливе реготання приятелів.

Настрій самітності давав себе чути гостро. Усі причепурені, повдягані, чистенькі. Той з матір’ю, той з батьком, той із сестрою старшою. І тільки Тарас блукає серед них всім чужий, нікому непотрібний.

Хтось викинув із клуні солому торішню. Сонце послало туди золоті свої легіони й вони розбарвили ту купу стебел, висушили й привабили дітвору.

Малеча позалізала у солому, бавиться, перекидається. Позабували, що й новенька одежина на них. Це хлопці. А дівчатка позалишалися своїми уборами, стоять та переговорюються.

— Бачиш, яка лиштва вишивана у мене?

— А у мене стрічки — дивись які! Широкі та гарні! І коса скоро буде!

Мале хлоп’я підскочило.

— А у мене моя смушева шапка.

Досі воно в усіх випадках життя хворцювало у батьківській.

— А у мене шкапові чоботи. Як у Гавриленка у чумака!

— Такої чинарочки, як у мене, ні в кого нема!..

І сиплеться блакитний дощ дитячого щебету. Тільки мала Наталочка, сирітка, сидить на соломі сама. Обгорнулася у стару материну куцину, рученята в рукава сховала... Так хочеться їй і собі чимось похвалитися, а у неї нічого нема. Але от личенько її розцвіло.

— А я в попа обідаля — ага!

Це отець Іван. Любить дітей і щопразника збирає до себе та гостить.

Сльози навернулися на очі Тарасові і пішов він геть від дітей, у поле.

Цілий день ходив там то плачучи, то співаючи. Під вечір тільки вернув у

село.

Проходив мимо батькової хати. Зупинився й заглядав крізь ворота, мов до чужого.

Як тут гарно... Он стежечка, що сам топтав, бігаючи під вербу. Он кілок на сім розвилок. Як зараз увижається... Батько приїхав з лісу, розпрягають коня. Мати підійшли, а батько — "У-у-у" —і навпроти з отим дрючком.

— Господи Сусе!.. Що воно таке?..

Та це ж ваша бабська справа. Дивись — одразу сім глечиків повісиш. Та ще й осьмий гладушничок осюди-о...

Із сумом дивиться на все те Тарас, мов вигнанець із раю. Вийшла Оринка, але не бачить брата. Тарас потихеньку нагукав:

— Оринко!

Дівча зупинилося й оглядається. Побачивши Тараса, сплеснула руками.

— Тарасику!.. Це ти?.. Ой Госпо-оди!..

Почалася уривчаста, спішна бесіда. Мов треба було сказати так багато, а так мало часу до того. Балакали й оглядалися, наче творили що лихе й боялися, як би хто не застукав.

-Як тобі у дядька? Не б’є?..

Тарас тільки махнув рукою.

— Не люблю я його. То такий катюга. А ти, Тарасику, вертайся до нас. Сюнька вже не б’ється так дуже. Вона часто тепер п’яна, а як п’яна, так вона не б’ється.

— А хто ж її напуває?

— До нас же дяк ходить.

— Дяк? І часто?

Та через день, через два й ходить. Нам гостинця дасть і виправляє з

хати.

— Навіщо?

— Хто й зна. І Сюнька теж: ідіть, каже, дітки, пограйтеся, бо у мене тут діло єсть.

— А ви й ідете?

— А що ж маємо робити? Та тепер нічого, не зима.

— Ну, я б не пішов...

Чому?

— А так.

Тарас і справді не знав, чому б він не пішов, але чув якусь образу у тім виганянні з хати.

Уже темно було, коли діти розсталися.

— Так ти вертайсь до нас, Тарасику, їй-бо... Будемо вп’ять усі в купочці. А то Марійка все пита: "А де Тарасик?.. А чого Тарасик не приходить?" Така чудна... Вертайсь, їй-бо...

Тарас надумувався. І во ім’я чого справді от треба йти пріч звідси під чужу стріху, наймитувати, поневірятися, коли от є рідна хата, батьківщина, є сестри, брати?.. Ну чого?.. Але потім заспішився.

— Ні, я піду вже... А то дядько битиме, що довго ходив.

— Та сьогодні ж Великдень.

— А йому все одно.

І почимчикував "додому".

Поїхали орати — "на зелене поле". Восьмериком. Петро й Тарас поганяють, дядько Павло за плугом.

Поганяють однаково і Тарас і Петро, але окрики чомусь чуються тільки на самого Тараса.

— Ей, Тарасе! Чого твої одстають?

— Ей! Чого ти так женеш? Хіба не бачиш, що вперед пішли?

— Ей ти, роззяво! Піджени борозенного!

Це дратує хлопця. Він уже із злістю чекає наступного окрику — ану ж дядько Павло помилиться та хоч раз крикне: "Ей, Петре!"

Але дядько не помиляється — і Тараса обхоплює упертість. Він умисне починає нехтувати роботою, недбаличити й бравує тим.

— Ей, Тарасе! Дістанеш сьогодні ради понеділка!

Це переповняє чашу. Тарас червоніє і, кинувши зухвало: "Я вам не наймит!" — іде геть.

Воли стали. Петро похолов. Як?.. Не послухати батька?.. Та це ж...

Павло, осатанівши, кидається за хлопцем і починається гонитва. Тарас тікає, а за ним, одміряючи по сажневі, мов уламок скали, пре дядько Павло. Настигає, валить і б’є скільки хоче і як хоче. Дикі крики несуться полем, скачуть подраними скибами. Люди, що орють поблизу, здвигають плечима.

— От нещасна дитина! З-під кулаків і не виходить.

Але мішатися в чужі діла нікому немає охоти.

Биття не рятує справи. В Тарасові будиться дух протиріччя. Так і дивиться, як би втекти й тікає. Іо на Пединову могилу, то в Кульбашів ліс... Сяде там на полянці, зробить щитку із лопухів над головою й сидить.

Снується божа тканина мислі, образи якісь крилаті прилітають із хвилями повітря, з шелестом листя лісового, з туркотом горлички.