Тарасик - Хоткевич Гнат

От уже як хто око запорошить остюком, то вона вже й нездатна. Тут уже найлучче баба Шахраїха — язиком вилизує.

— Та-а... п’яниці кусок. А от мені як у Хлипнівці на хрестинах дання дали, так ні Оверчиха, ні Шахраїха нічого мені й не помогли, а одрятувала мене тільки одна баба Олена. Дала мені з чобота жабуриння напитись, отого, що під млином на воді сяє разними цвітами, як жар.

Але дядько Григорій категорично відмовився від усяких бабів.

— Надивився я на них, як моя покійниця вмирала — більш не хочу. Як Бог побажає мене визволити, то визволить, а як ні — його свята воля.

Але Бог, видимо, не хотів визволяти, — Григорієві ставало все гірше й гірше. Це йому здавалося несправедливим і він, завжди поштивий до Бога, тепер вважав себе вправі говорити до нього з докором.

— Неправильно робиш, Господи... То матір забрав у дітей, а тепер і батька забираєш. Що ж це таке? Ніякий хазяїн не продасть корови, поки теля на ноги не стане, а ти моїх напризволяще зоставляєш. Оринка ще дитина, Марієчка —калічка нещасна, що за нею любої та любої руки треба. Йосипко — і говорити нічого, а Тарас... Ох, Тарасе, Тарасе, бідний мій Тарасе!.. Тяжкі будуть тобі оці роки, поки ти хоч на ноги зіпнешся. А як і зіпнешся — що тебе чекає? Неначе ти й не для села вродився, а дороги тобі, окрім села, я ніде не бачу. Село, брат, це той же Бог і Мамог, між горами запечатаний і залізними воротами закритий та ще й залізним цепом на слижі взятий. Самому тобі з нього не вибратись. Якби я ще живий зостався, може б, я тебе якось і виковиряв, а так — одна тобі стежка, як і усім нам: до панського гною.

А другим разом починало здаватися Григорієві, що, може, так і краще. Бо коли пригадував собі, як пани знущаються над ученими своїми кріпаками, то краще вже бути хліборобом.

— Ні, Тарасе, — говорив тоді хлопцеві. — Бог із ним, із тим ученням — не для нас воно. Мале учення — то тільки каліцтво для людини. Воно робить з людей отаких Богорських, як наш: або п’явку судову, яригу, що кров людську смокче й з того пропітаніє імієть. А великі навуки — ой, де нам до них!.. А як і впаде часом крапля одна з тих навук на кріпацьку голову, то окрім нещастя нічого кріпакові не приносить. І гірко мені тобі це радити, а нічого кращого не пораджу — берись за хазяйство. Правда, не зоставляю я вам маєтків, але якось... удвох із Микитою. Це буде вірніше діло.

— Мені хочеться вчитися малювати, — пошепки каже Тарас. Дядько Григорій кривить лице.

— Оцієї долі, моя дитино, так я тобі найменше бажаю. Усі богомази, яких я тільки знав, були самий падлюшний нарід, і тяжко було б мені з того світу дивитись, що й мій син, моя рідна дитина, пішла по такій дорозі. Ні! Найкраще діло — хліборобом.

— А Совгирь мені казав, що можна так вивчитися малювати, що не тільки образи, а й усяку картину!..

— Не знаю... Може, й є такі навуки, але хіба ж нам їх доступити? Це як іти по тих вищих навуках, так треба ж і гроші вищі за них платити, а хто за тебе заплатить? Пан?.. Трижди гірка буде твоя година, якщо ти на панські гроші вивчишся. Ех! Не знаєш ти ще панів, будь вони трижди прокляті од нині й до віку!

Це прокляття в устах умираючої людини, яка готовиться у невідому путь і з усіма примиряється, здивувала би й вразила всякого, тільки не селянського хлопця. Для нього це було явище звичайне. Він міг скільки хотів разів пройти вулицею свого села — і нічого більше би не почув, як прокляття панам. Вони, ті слова прокльонів, носилися в повітрі разом із пилочком жита, груш і яблунь і, запліднюючи овоч, вже там, у соковитій м’якушці, ростили й плекали ненависть. Корова вранці з’їдала прокляттями напоєну траву, а молоко те пила дитина. У церкві співав піп: "Милость мира і жертву хваленія", а в селянських вухах то звучало, як — "О, будьте ж ви тричі прокляті!" То чи Тарасові було дивуватися прокляттю в устах батька? А як вовк родиться вовком, а коза козою — так селянська дитина вже на світ приходила ненависником панства.

Тараса самого, безпосередньо, ще не торкнувся панський палець, але чому так рано пішла в могилу мати? Чому оце хворіє батько і... Тарас не допускав цієї думки, але вона мимоволі настирливо лізла в голову... а тоді невиносима

тоска стаскала серце і хотілося голову собі розбити об камінь.

І все то пани. Один раз тільки довелося Тарасові бачити пана й чути оті страшні слова — "Прапал сервіс", але цей один раз навіки вже наповнив душу хлопця реальною ненавистю. В душі нестерпне бажання вчитися малювати, а на дорозі стоїть пан. Так ніби йдеш стежкою, попереду світлий храм здійснення всіх прагнень, а на дорозі збитою лавою стоять "пани". Повишкіряли зуби, повитягали пазурі, повиставляли роги, понастобурчували ікла і ревуть хриплими голосами: "Не пу-устимо!.. Не пу-устимо!.."

X

Дядько Григорій видимо гаснув. Повною господинею в хаті була тепер мачуха. Коли хотіла — йшла, коли хотіла — приходила, й часто-густо сім’я Шевченків зоставалася голодною, бо Оксана перебувала у своєї приятельки Лимерихи. А перебувала у неї тому, що познайомилася там із Богорським. Молодий чоловік та ще на такому високому становищі та ще й тенор — це був непереможний лев взагалі, а для завжди готової для любові Оксани й тим паче. Роман у них наладився зразу. Для Оксани вибір був короткий поміж півмертвим ненависним чоловіком і молодим співцем — побідителем. А Богорський взагалі не перебирав, придержуючися поговірки: ловись, рибка, й маленька й велика.

І часто тепер можна було бачити, як, добре випивши, сидів Богорський у Лимерихи. Однією рукою обіймав Оксану, а другою держав чарку й співали обоє, а п’яна Лимериха підтягала. Потім, регочучися, виходила з хати, зоставляючи пару на самоті.

А в хаті Шевченків мала Оринка підіймала руки вище голови, стараючися засунути в піч непослушний чавун. Малий Йосипко, через два кроки шльопаючися на задок, дибав своїми скривленими ноженятами по долівці, а сліпа Марієчка сиділа коло батька й він сумно гладив її по голівці.

Погіршало дядькові Григорієві. Велів покликати брата Павла. Той прийшов.

Григорій говорив останню свою волю. їм, умираючим, все здається, що їх останні слова на землі, їх заповіти будуть нерушимі.

Бачиш же сам, що Оксана не мати дітям. Вона їх із світу зжене... А найгірше Тараса... Ти візьми його, Павле, до себе — нехай у тебе живе... До школи його пусти — він більше до навуки, ніж до гною.

Хотів було Павло сказати щось... та нехай вже буде так. Згодився на все, обіцяв усе, як то звичайно робиться в таких випадках.

А Тарас? Тарас іще не розумів, щоб так цілком. Хоч і хворів батько, хоч і з ліжка не вставав, але батько іще був батько. Воля його не проявлялася ні в чому — і все ж вона була. Уявити собі, що батька може не бути, Тарас не міг і не хотів об тім задумуватись.

Але прийшло 21 березня 1825 року і батько Тарасів помер. Перед смертю запросив до себе всю рідню й розподілив при ній убоге майно своє: те Катерині, те Микиті, те Орині, те Марійці, те Йосипкові.

— А Тарасові? — здивовано спитав хтось із братів. Хворий помовчав. Багато, мабуть, передумав про цього Тараса на смертній своїй постелі Григорій, бо прорік віщі слова.

— А синові моєму Тарасові із спадщини по мені нічого не треба. З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо. Для нього спадщина по мені

або нічого не значитиме, або нічого не поможе.

Здвигнули люди плечима на таке й не зрозуміли.

Похорон батька, поминки, слова й побажання близьких і далеких людей —в усьому тому, мов у тумані, ходив Тарас. Мачуха кілька разів силкувалася заплакати, але те їй не вдавалося.

— Ви б, Оксановчко, цибулькою, цибулькою, — судачили між собою баби.

— Та їй цибулька не в моді. Оце б ударити підківочками:

"І жив — не любила, і вмер не тужила. Ніженьками туп-туп — лежи, милий, тут, тут. А я молоденька гуляти раденька".

— Із дяком.

— Та з ким попало.

Похорон був убогий, бідніший з бідних. Оксана не хотіла витрачатися "на мертвяка".

А Тарас, як і на похороні матері, ходив із сухими очима. Як тоді, так і тепер огром втрати не містився ні в голові, ні в почуваннях.

І тільки на кладовищі, над розкритою могилою батька, під плач Катрі й тіток — мов завіса яка розірвалася перед очима хлопця й він побачив... побачив, як могила батька виросла до розмірів всесвіту й тьмою своєю заповнила все. Жити у вічній тьмі і страшно й непотрібно. Неодолима хвиля одчаю налетіла на Тараса, заволоділа усією істотою, і він, мовчки відштовхнувши якогось дядька з лопатою, кинувся в могилу.

Але на лету його перехопила чиясь дужа рука й відкинула назад. Тарас упав лежміть на мокру глину.

-Чого ти, дурний? почувся над ним суворий голос. То був голос діда Йвана. — Встань!

Тарас послушно встав.

— Обтрусивсь.

Почав обтрушуватись, але тільки розмазував глину по одежі. А потім нараз заридав і кинувся дідові на груди.

— Манушка... — прошепотів чийсь жіночий голос. — Зачуває свою долю під такою мачухою.

А коли піп запечатав могилу й її почали засипати, нараз дід Іван, не випускаючи руки Терасової, велів грабарям перестати.

Ті здивовано зупинилися.

Дід Іван зійшов на купу глини, звів туди Тараса і, підіймаючи вільну руку догори, казав:

— Люди добрі!.. Прошу вашої ласки над оцією розкритою могилою — нехай мачуха Оксана присягнеться тут перед усім миром, що не буде кривдити сиріт Григорієвих. Усі ви, усе село бачило, як Оксана поводилася з нещасними дітьми, як по три, по чотири дні вони в бур’янах ховалися голодні й холодні. І це було ще за життя Григорія. А що ж буде тепер, коли Оксана зосталася на повну власть? Не дайте, люди, злому володіти! Нехай заприсягнеться Оксана тут, перед усією громадою, що не буде кривдити сиріт, що буде їх годувати й доглядати, як своїх власних дітей.

Люди спочатку здивувалися, а потім загули, що дід Іван каже правду й що таку бабу невдержиму заприсягти треба.

Оксана ховалася за чужі спини. Її гриз сором, бо то ж таки справді було стидовище на весь нарід. Це ж такого й не чувано в наших селах!

Оксані хотілося змаліти, стати невидимою. Але люди розступилися й вона почула себе, мов перед широкої площі. Потупила очі й не могла їх звести.

— Ой Бо-о-о-о-оже ж мій! Та я б уме-ерла! — протяг чийсь жіночий голос жахливо.

Один момент у Оксани було таке почуття, щоб підпертися в боки й крикнути їм усім:

— А якої це чортової матері ви на мене видавилися, га? Чи з вас хто був у моїй шкурі, коли своїх троє та ще отих байстрят четверо чи п’ятеро?

Але не стало відваги й Оксана буркнула півголосом:

-Ну, присягаюся...

Дід Іван був невмолимий.

— Та ти не ну, а таки кажи голосно, щоб усі чули: а коли я цю присягу свою поломлю, то щоб я так розситилася, як сіль у воді! Щоб я так ізгоріла, як скіпка в печі! І щоб мені мої кості потерло на макуху!..

Тихо було в громаді.