Тарасик - Хоткевич Гнат

Це ж не той привичний Свирид! Який же з них

справжній?

Переступаючи сінешний поріг, Свирид докінчував фразу:

— Як стемніє. Небагато — душ п’ять.

— Про мене хоч і десять, — чувся голос Хведота. — Хата порожня, а справа громадська.

Оце було і все, що Тарас почув, але й того було досить, щоб збудити цікавість хлопця.

Збиратимуться люди у Хведота увечері. По що?..

На селі збиратися людям нічого, зіходяться тільки у гості, випити, погомоніти. Але які ж гості можуть бути у харпака Хведота? Та й не гості, а Хведот же сказав, що то "громадська справа". Яка ж то може бути громадська справа, що її треба рішати увечері, потайкома?

Тарас рішив прислідити.

Увечері засів у торішніх бур’янах коло Хведотової хати. Але тільки що присів і думав, як би добре сховатися, як почув залізні кліщі на своєму плечі. Глянув — дядько Свирид! А лице страшне...

— Ти що тут робиш?

— Я дядечку... я нічого... я хотів із вами...

— Куди з нами? Що таке?.. Хто тобі казав?..

— Мені ніхто нічого не казав...

— А хто тебе послав сюди? Хто підучив? Кажи! І кажи правду, бо я й дух із тебе витрусю! — і Свирид справді трусонув хлопця так, що той аж зубами клацнув.

— Мене ніхто не посилав, дядечку... їй-бо ніхто не посилав... я сам... я чув...

Не вмів Тарас оповісти, що от просто чув, що ви затіваєте якусь громадську справу, вірю, що справа ваша добра, а у мене багато молодої енергії, от я і хочу вам її віддати.

Дядько Свирид задумався. Зрозумів, що злого умислу тут нема. Хотів одправити Тараса, наказавши з натиском, щоб не базікав, але потім подумав-подумав і сказав:

— А ти вмієш мовчати?

— Як це?

— Та так, щоб не бовкати язиком, де був, що бачив, із ким говорив?

— Ов! — тільки й вимовив Тарас, але цей звук переконав Свирида, що він мас діло з надійним елементом.

— Добре. Йди до хати до Хведота. Може, ти нам пригодишся.

Так Тарас несподівано попав до Хведота. І те, що він там побачив і почув, перевернуло усі його думки.

Насамперед компанія, в яку попав. Прийшло душ шість — і все харпаки. Тарасові дивно. Він звик, що всяка громадська справа і ведеться, і рішається людьми статечними, заможніми. Чи церковного старосту вибирати, чи ще яке громадське діло — то все багачі і перші і останні, бо хто б там харпацького голосу слухав. А тут — має рішатися якась громадська справа, а дядько Свирид понаскликав усякої бурлашні.

Узять хоч би хазяїна хати. Ну хто в його голосі нуждається? Або оцей Платон Кочерижний. У Хведота хоч хата є, а цей так тиняється прямо з двору в двір. І отакі всі.

Ні... Мабуть, дядько Свирид помилився. А може, посоромився до багачів іти. Так чого ж тут соромитися? Діло громадське.

Зійшлися. Вікна позатулювали свитками — у хаті стало глухо і душно. Дядько Свирид почав оповідати, як він їздив із панською хурою до сестри до пайової, графині Браницькоі, що він чув і що бачив у Білій Церкві.

Діялися там нечувані речі. Чернігівський полк салдатів збунтувався проти царя — тільки не знати проти якого: чи проти Костянтина, чи проти Миколая. Правда, царське військо прийшло й тих чернігівців побило, але це ще не означає, що діло пропало. Воно ще тільки починається.

— Гусари, що усмиряли чернігівський полк, самі казали: оце ж ми, кажуть, усмиряємо, бо начальство велить, але нам точно звєсно, що побунтовались і другі полки і що йдуть вони сюди, до Білої Церкви. А як прийдуть, то й ми до них присогласимось і тоді по всій землі люди почнуть панів скидати...

— Отак говорили самі гусари. Я вже їх не застав, ну самолично чув, як у шинку один чоловік намовляв чотирьох салдатів, щоб вони підняли бунт на подобность чернігівців. Жаль, каже, що чернігівці не дійшли до нас, до Білої Церкви. Ми б, ка’, піднялися зразу! Нам недовго! Ще й сьогодні знайдемо сто списів на одному нашому кутку! Уже пробив час чортових панів різати!.. Так і кричить! У шинку! При всім народі!

— П’яний, то й кричить. А де похмелятися буде — от що скажи? — чується якийсь зневірений голос.

— Як він похмелятиметься, того я не знаю, але говорить так не він один. Уся Біла Церква так говорить!.. І на базарі, і на вулицях — усюди! Панок якийсь перебігав вулицю, а йому вслід: "Тікаєш? Тікайте не тікайте, а вже на вас пастка готова!" Та що! Баби навіть так само говорять!.. Вийшов я з шинку, дві стоять, ма’ть якісь служниці панські. Одна каже: "А що ваші пани не бояться? А то салдат говорив, що на Великдень люди будуть панів різати". А друга їй каже: "І я, сестричко, це чула. Ну, у мене пани добрі, то я їм уже говорила: дайте, кажу, мені дитя, що я годувала, я його по-селянському переодягну й урятую, що його не заріжуть".

— О! Чуєте? Це на вулиці! Серед білого дня! Голосно, так що я, проходящий чоловік, міг те чути!.. От що діється в Білій Церкві, брацця!..

— А назад як я їхав, так умисне крутився по селах, крюка давав, аби тільки заїхати в село та послухати, що люди говорять. І всюди те саме, усюди одно. Під’їздю до млина, стоять люди з возами, дожидають черги. Про що балакають? Про те саме! Один каже: "Оце коли б діждати весни! Вичистили бми панів із нашої землі, що й заводу б їх не зосталося!.." А другий, поважний такий, літній чоловік: "Якби, каже, піднялось що настояще, то й сам би пішов і своїх трьох синів повів би..."

У Ставищах один дядько так той прямо почав ходити з хати в хату... "Мужиків, каже, тепер не буде, а будуть самі міщани". Піп давай йому грозить, а він і попові: "Підожди, каже, трохи! Скоро таким попам, як ти, голови будем лупить!.." То вже й попи й пани замовкли. Яконом велить мужикові, щоб ішов по солому, бо соломи нема, а той: "Зачекайте тільки до п’ятнадцятого мая, то не то у вас соломи, а й вас самих не буде!.."

— Так отаке доокола нас діється, браття, а ми сидимо й нічого не знаємо! Невже, як усі підіймуться, так ми зостанемося ззаду? Хіба нас не така сама недоля пече? Хіба нас не ті самі пани давлять? Ні! І нам треба готовитися! І нам треба зібратися докупи, щоб у слушну хвилину помогти ділу! Бо то ж наше діло, не чиєсь! І коли ми прогавимо тепер, то хто й зна, може, сто літ доведеться іще ждати такої нагоди!

Дядько Свирид говорив гаряче. Не було й сліду отої дивакуватості, якою він у звичайні часи прикривав своє справжнє лице. Тепер говорив народний трибун! Повстанець, що й людей зуміє підняти і сам піде у перших рядах.

Гаряче говорив дядько Свирид, але холодно сприймали його мову слухачі. Дивився Тарас, і не помічав, щоб слова Свиридові когось запалили. Сидять безучасні дядьки й тільки слухають. А коли закінчив Свирид і запитав: "Ну як же ви думаєте, брацця?" — довге мовчання було відповіддю. І це мовчання здавалося величезною крижаною горою, що насувалася-насувалася на маненький вогник, розпалений Свиридом у власній душі.

Першим обізвався Платон. Сумним голосом говорив він сумні слова:

— Що ж... Один розговор, а діла як не було, так і нема. Мало чого по шинках п’яні люди не наговорять!..

— По яких шинках? Які п’яні? Не п’яні, а статечні люди говорять. В Ольшанці соцький привселюдно казав: "Оце, каже, москалі почнуть різать, а тоді цми з ними. Заріжемо вперед багачів Осипа й Давида Очеретяних. Тільки Шмуліса-жида оставим, бо то добрий чоловік".

— Ото, ма’ть, задовжився братам Очеретяним. А у Шмуліса тільки почав позичати.

— Я того не знаю, а тільки коли в якономії пригрозили йому, що скинуть їз соцького, то він сказав: "Заки ви мене з уряду соцького скинете, то ми вас усіх вперед виколем".

— Розговор один. Хіба ми своїх людей не знаємо? Поблямкає-поблямкає язиком, а як до діла — й сховається. І я не я і хата не моя. І не казав я нічого. То кум Юхим казав, а я тільки слухав..

Хіба не так?

— Постойте, дядьки, — забирає голос Хведот. — Тут не в тім діло, а от у чім. Брати ножик і йти панів різати. Добре. Ну, я возьму ножик, ти візьмеш, усі ми візьмемо. Але що ж ми зробимо у шістьох чи там удесятьох?

Свирид аж не може слухати.

— Та ми ж не самі, пойми ти!.. У кожному селі люди готові! Он у Королевій мені, незнакомому зовсім чоловікові, дядько каже:

"Коли б Бог дав скоріше Великодня діждати! Виріжемо панів, щоб їх і духу не було".

— Отож то й воно. Одні кажуть на Великдень, другі на п’ятнадцяте мая, а треті ще на колись. Вже з одного цього видать, що діла не буде.

— Так, так, Свириде! — обзивається ще один. — Ти був, ти щось бачив, щось чув, оце й нам, спасибі, розказуєш. А ми ніде не були, нічого не бачили — то як нам так по одному твоєму слову підійматися?

— То ви мені не вірите? — з одчаєм питає Свирид.

— Чому? Ми тобі віримо, але ми не віримо тим людям, яких ми не бачили. Може ж, то самі слова, та похвалки. А може, тих людей, про яких ти говориш, і немає вже давно! Тарабанять їх під конвоєм ув острог у Сибіряку. Чи ти як собі думаєш? Вислухали попи й пани отаке та й заспокоїлися? Ого! Та він зараз же дав знати у якономію! А якономія главноуправляющому! А главноуправляющий губернатору, а з губернатором, брат, шутки вже плохі.

Так нічого й не міг удіяти Свирид. З тим і розійшлись. Рішили, що як будуть уставати люди, то й ми не зостанемося позаду, а самим лізти на вила не хочеться.

Свирид, ідучи темною вулицею, скаржився Тарасові.

— Бач які наші люди? Все, щоб хтось почав. А чому не самому почати? Хтось же та мусить бути першим.

Тарас почував себе сміло із дядьком Свиридом. Навіть до того, що висловив йому оту свою думку, що краще було б замість оцих харпаків закликати яких статечних людей.

— Вони б уже як постановили, то до діла. І грошей би дали на таку справу.

Свирид чмихнув носом.

— Це багачі грошей би дали на наше діло? Дурний ти, Тарасе! Та вони всіх нас у ложці води втопити готові! Вони ж із панами за одно держуть! їм невигодно, щоб ми панів скинули, бо тоді й їм нитка урветься. Ні, Тарасе! Не тільки їх закликати не можна, але навіть вони й знати не повинні нічого. Боже тебе спаси, перед ким проговоритися!.. Тоді всі пропадем!.. Ти це пам’ятай, Тарасе.

— Не безпокойтесь, дядьку, — я нікому не скажу, хоч і пектимуть. Гайдамаки й не таке терпіли.

— А от що я тобі скажу, Тарасе...

Дядько Свирид знизив голос і зупинився.

— Піди ти завтра у Моринці до Харька Корнієнка — знаєш?

— Знаю.

— Так піди до нього, виклич у садок і розкажи, що бачив і що чув. Тільки йому одному можеш сказати, а більше нікому! Ти йому розкажеш, а він нехай розкаже тобі, як там у них, у Моринцях.