Хмари - Нечуй-Левицький

- А ви таки з хлібом-сіллю в гості! - крикнув Радюк.

- Атож! я людина поділшлива, я по-сільському, по-старосвітському! І в Києві я не ладна цураться своїх сільських звичок. Та й ви, паничу, певно, з наших сторін, коли знаєтесь з нашим сусідом, - сказала Ликерія Петрівна, обертаючись до гостя, котрий одразу припав їй до вподоби.

- Ні! я з Чернігівщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь товариші ще ззамолоду, коли й не змалку, - обізвавсь Дунін-Левченко до неї по-українській.

- Ото люблю, що ви говорите простою сільською мовою! Бо в мене якось язик у роті швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема мені спину та зачіпки, - сказала вона, вирячивши темні очки на біляве гостеве обличчя.

- Ой, наливай, дочко, хутчій отого зілля, бо я аж перепався, аж став тлінний од довгої служби! - сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стілець.

- Зараз, тату, зараз! От почекайте, нехай трохи чайник постоїть на конфорці! - сказала Галя.

Усі дами були в чорному убранні, як личило спасенницям, і були схожі на черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, і її матовий білий вид та рожеві щоки визначались ще виразніше, ще ясніше. Серед дам, схожих на черниць, і сидячи попліч з здоровим, загорілим Масюком, Дунін-Левченко дуже якось видававсь між усіма й своїм ясно-сірим делікатним убранням, і білявою вродою, і білим делікатним обличчям. Для всіх він здававсь випещеним делікатним паненям, на котрого ніколи й вітер не віяв, і сонце не гріло.

"І де це Радюк назнав собі таку красуню, в якомусь закинутому хуторі, з такими пишними очима! - думав гість, дивлячись вважливим оком на Галю. - Яка рівна, струнка постать! Які пишні очі!"

Галя поналивала стакани чаєм і подала усім. Масючка накраяла паляниці й припрохувала гостя.

- Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробігавсь по горах, набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлі посохло, аж чаю знов забажалось, - сказав гість.

- Ну, вже й правда, що в Києві тих гір, то й не полічить! Неначе кіп в жнива на полі, - сказав Масюк.

- Зате ж гарні поетичні гори! Київ закладали та будували, певно, якісь давні поети, коли обрали таке пишне поетичне місце, - сказав Радюк.

- Його закладав або якийсь великий поет, або сатана... знаєте, тоді, як він змагавсь з богом за землю та пірнув на дно безодні в морі, виніс в жмені землі та давай тріпать рукою та розкидати по рівній божій землі.

Отож, певно, з-під його пальців з долоні порснув пісок над Дніпром та й поставали оці кручі та яруги, - жартував Масюк.

- Може, вони й чортячі, але гарні! - сказав гість.

- Нечля вам, Іване Корнійовичу, таке говорити. Я б не дивувалась молодим: їм вже й господь простить, і люди вибачать. Де ж таки старій поважній людині таке теревенить про святий Київ, та ще й говіючи! Ой господи! З вами, бачу, не одговієшся, а тільки гріха наберешся, - репетувала панія Висока.

- А хіба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи чорти? - жартував Радюк.

- Де ж таки однаково! Та хіба ж тому правда? - обізвалась Масючка.

- Їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от тих гір, що ледве ступаю. Хіба ж таке судомління може буть од поетів або од святих? - дражнивсь Масюк, тереблячи на всі застави пироги з чаєм, аж його довгі вуса кивали кінцями, неначе сварились на Ликерію Петрівну.

- То вони, певно, начитались оце Дарвіна або Спенсера, що таке говорять про Київ, - обізвавсь гість і зирнув на Радюка.

- Атож! - аж крикнула панія Висока. - Це ті дві сатані, що їх так любить Павло Антонович.

- Ті дві сатані, що вам снились перед виїздом на прощу? - спитав Радюк.

- Атож! приснились, каторжні, обидва; ніби я стою коло ясел в своїй оборі десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повітки, чорні, мохнаті та пелехаті, з рогами на головах, а волячі хвости аж волочаться по кізяках, неначе в собак, та просто до мене! та давай дуцать мене рогами. Я оступилась під загату, притулилась, голову ховаю під острішок. А острішок все росте вгору та вищає, а загата посовується та оступається позад мене. Вони, каторжні, кидаються на мене, як скажені собаки. Нема вже мені куди тікати й чим оборониться. А я ніби певно знаю, що вони потягнуть мене в пекло. Коли десь узявсь мій покійник капітан, біжить з дрючком в руках і подає його мені. Тоді я як телепну одного по рогах! Роги й поспадали. Я вперіщила по рогах і другого і тому позбивала роги. Тоді вони поставали шуті, неначе безрогі корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в повітку. Загнала та й прокинулась.

- Слава вам, Ликеріє Петрівно! - говорив і разом реготавсь Радюк.

Дунін-Левченко й собі реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.

- Коли загнали їх в повітку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, - говорив Масюк.

- Дух святий при нас та при хаті! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрішиш повну хату, ще й кімнату. Ще добре, що перед сповіддю! - говорила Ликерія Петрівна вже з легенькою досадою в голосі, - а все то ви, Павле Антоновичу, таки винні були, що мені верзлось таке страховиння!

- Чому так? Я й сном і духом в цьому не винен.

- Бо як почали на виїзді на прощу торочить з своїми сусідами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали між собою змагаться та кричать, то вони мені обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й ні до чого не годенне.

- Еге!