Хмари - Нечуй-Левицький
Дивлюсь, а я й справді в чорному скинулась на черницю. Тільки в дзеркалі я додивилась, що я й справді трохи якась куца; бо спідниця на мені трохи куца. Треба буде нижче спустить спідницю. Коли це двері рип! Входить панія, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка, та тілиста, аж огрядна.
Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво з квітками, неначе покрівець до церкви на аналой, а сама в ясно-сірій сукні. З погляду якась ніби витрішкувата, чи видроока, чи надута. В ясній сірій сукні вона чогось скинулась на мою сіру корову. Ще й навіщось надула здорові губища. Чисто тобі моя сіра стара корова! Я трохи не сказала: "Бицю, бицю! на хлібця!" Я одскочила од дзеркала. Ще добре, що не висолопила язика та не вищирила зубів, бо хотіла придивиться, котрий зуб у мене вчора вночі болів. А вона волоче те покривало аж по підлозі, а в другій руці держить голку та чогось прямує просто до мене; втупила в мене свої здорові баньки та й питає:
- В вас багато собак?
Я ж очі витріщила на неї з дива та й кажу:
- Вже чого, чого, а цього добра в мене доволі: аж п'ять!
- Аж п'ять! Невже аж п'ять? - крикнула вона й своє шиття спустила аж на саму підлогу.
- Аж п'ять, - кажу я, - одна на ланцюзі коло стані, а чотири бігає по дворі.
- То ви їх всіх приведете на моє подвір'я! То мені не можна буде й у свій двір вийти? - аж крикнула вона на мене.
- А то навіщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до Києва за возом, та ще й у ваш двір! - кажу я і почуваю, що вона мене вже сердить своїми гордовитими баньками та неввічливими словами.
- То ви, певно, приїхали з села? - питає вона.
- Атож! Авжеж з села, - кажу я, - я не тутешня.
- А дітей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до себе на квартиру пожильців з дітьми. Діти кричать, верещать, пустують по дворі, лазять в мій садок, зривають вітки, крадуть овощі. А маленькі діти то плачуть, то ревуть, та не дають мені ні читать, ні до ладу вишивати, бо я все помиляюсь.
"Пху на тебе, сатано, - думаю я. - В тебе, бачу, й діти, й собаки, то все одно, неначе їх одна мати родила. Та в мене було всього одно дитинча, та й те померло". - "Ви, певно, думаєте, що це я наймаю квартиру?" - кажу я до неї.
- А хто ж з вас наймає? На вас же не написано, хто її наймає, - каже вона гордовито, - ходять, вирипують мені хату, а квартир не наймають.
- А в вас багато вже пискунів? - питає вона в Галі. Галя почервоніла, осміхнулась та й мовчить. А я таки не втерпіла, бо вже почуваю, що мене й злість бере за те, що оця корова все якось нехтує мною. Вона не знає, що й я капітанша, може, і краща за неї, та й кажу: "Та вони оце тільки що побрались".
- Ну, коли так, то, може, ще ми поти будемо сватами, поки в вас не підуть діти. А як підуть діти, то я мушу вас вивести з квартири. В мене в домі дерев'яні перегородки меж кімнатами, то мені усе чуть. Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за тією стіною два студенти. Та як почали співать вночі та ревти, неначе дві єрихонські труби, [83] то я зараз-таки їх і попроганяла з двора, - каже вона. А що вже заправила за дві кімнатки з перегородкою, то неначе за батька.
- Та як вас на ймення та на прізвище? - питає вона. Як назвав себе Павло Антонович, то вона насупила брови й скривилась, неначе кислиці покуштувала.
- Та вона ж з бюрократії й, надісь, вона чула десь, як по салонах потріпують моє ймення, - сказав Радюк. - Ця мене й на квартиру не прийняла б.
- Прощайте й вибачайте, що потурбували вас дурно! - каже Павло Антонович та мерщій з покоїв, а ми з Галею й собі давай хутчій тікать. Од цієї вередливої пані! й поли вріж та тікай! Така вона гордовита, та вередлива, та надута. Цур їй, пек їй!
- Гордовита, бо вона велика цяця: вона, бачте, генеральша, - сказав Радюк. - Вона була замужем за Рибачковим, котрий перед тим був у Києві предсідателем, а потім директором в банку та наудив рибки на сто тисяч усякими хабарами, за добрих давніх часів, ще й йому дали село, одняте в одного польського дідича, повстанця.
- Сто тисяч! Ой боже мій, як багато! Я б і не піднесла! - аж крикнула панія Висока.
- Виудив і ставок, і млинок, і вишневий садок, і дім. А тепер його удовиця сидить в норі та тільки ссе лапу, обмочену в зібраний мед, неначе ведмідь. Небіжчикові дала казна на виплат на сорок год конфісковане на Волині в польського повстанця дідича ще друге село. Теперечки в неї тільки й роботи, що з ранку до вечора вишиває подушки та килими, а ляже в постіль, то читає до світу французькі романи.
- А які ж іще ви бачили