Декамерон - Джованні Боккаччо

Отже, якщо шукати зародків реалізму в літературі Відродження, то «Декамерон» Боккаччо якраз і належить до безперечних і найяскравіших його зразків. Але розглядаючи твір Боккаччо в такій перспективі, треба застерегти від одного спрощеного підходу до справи. Дуже легко, сприймаючи «Декамерон» як етап, і притому початковий етап у розвитку реалізму, в світлі пізніших його досягнень, «відділяти зерно від полови», підраховуючи плюси й мінуси кожної оповідки Боккаччо, вбачаючи там досягнення, там зриви, там наближення, а там відхід від правди життя. Але ж твір мистецтва — не сума таких позитивних або негативних якостей, а органічна єдність, це завжди щось своєрідно-неповторне. Так його й треба сприймати. Не слід вимагати від початкових кроків реалістичного мистецтва тих глибин, які воно осягнуло пізніше. І «Декамерон» Боккаччо не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю. Ця книга не належить до тих «вічних супутниць», до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіші життєві питання. Не в ній зосереджене найбільше ідейне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, — і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовності манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту, а стількома нитками зв'язане з сучасним.

Лишилося зробити кілька уваг про українські переклади «Декамерона». Перша оповідка четвертого дня існує в українській версії, що належить до кінця XVII або початку XVIII століття. Трагічна історія кохання Гізмонди та Гвіскардо переказана силабічними віршами[3]. Перевіршовано цю оповідку з польської, також віршованої переробки, що належала відомому поетові й дипломатові Я. А. Морштину. Автор української переробки невідомий, як невідоме лишалося читачеві ім'я Боккаччо.

Найраніша несмілива спроба українського перекладу відбулася 1879 року, коли у львівській «Правді» (с. 115—119) П...ий (Михайло Подолинський) надрукував початок вступу (опис чуми), попередивши свій «перевід з італійського» коротенькою заміточкою, в якій стисло схарактеризований «оден з найстарших і найславнійших італійських писателів» та його твір, про який говориться між іншим: «Про деякі з сих оповідань можна сказати, що вони не годяться для дівочих пансионатів, але природний гумор всіх оповідань «Декамерона», високий комізм і правдиво геніальний спосіб оповіді ставлять їх при всій дражливості предмету незрівняно висше многих новомодних романів і драматичних утворів, заправляних солодким їдом».

Одне речення дасть нам уявлення про цей переклад: «Кажу, отже, що роки від спасаючого різдва сина Божого вже були дійшли до числа 1348, коли в славнім місті Флоренції, найкраснішим поміж усіма італійськими городами, появилась смертоносна зараза. Може, через вплив небесних тіл, а може, за наші провини справедливим Гнівом Божим для наказаня смертельних зіслана, появилась вона на всході».

Як можна пересвідчитись, переклад стоїть на рівні тодішньої перекладацької літературної мови в Галичині. Тепер він має лише історично-літературний інтерес, як нездійснений намір познайомити українських читачів з твором Боккаччо. Невідомо, чи продовжував М. Подолинський свою роботу над «Декамероном», але, в кожному разі, дальших публікацій не було. Причин ми не знаємо, — може, «дражливість предмету» зачепила якісь клерикальні кола, що й стали на перешкоді друкуванню. Цей епізод іще чекає свого дослідника.

Уперше повний «Декамерон» українською мовою з'явився вже в радянські часи. Це двотомне видання 1928 року. Перекладали Л. Пахаревський і П. Майорський не з оригіналу, а з французького перекладу, заглядаючи до того ж і в російський переклад О. Веселовського. Редактори (першого тому С. І. Родзевич, другого — П. Мохор) звіряли виготовлений в такий спосіб переклад з італійським оригіналом. Канцони переклав Марко Вороний, передмову (і досить змістовну) написав В. Державін. Видання, що вийшло тиражем 5000 примірників, як на свій час, було непогане, трапляються місця, перекладені навіть точніше, ніж у Веселовського, відновлені деякі пропуски, що внаслідок цензурного втручання залишалися в його перекладі. Але досконалим це видання й не могло бути: надто вже кручений шлях виникнення цього перекладу позбавив його стилістичної єдності, єдиного мовного обличчя. Перекладачі й редактори намагалися в міру можливості сумлінно передати зміст, і такої мети вони досягли. Художня своєрідність і барвистість «Декамерона» значною мірою залишилася поза можливостями перших його українських інтерпретаторів.

Цим уже цілком виправдана поява нового перекладу.

Шлях, який обрав М. О. Лукаш, хоч найскладніший, але найбільш доцільний. Адже нікому й на думку не спаде дорікати авторові історичного роману, що його герої, представники віддаленого від нас часу, говорять не як наші сучасники, що письменник в міру своїх знань і уміння намагається нас перенести в мовну атмосферу старовини. До цього ж прагнув і перекладач «Декамерона». Він мав на це тим більше підстав, що й мова оригіналу — це зовсім не «звичайна розмовна мова», як часом нас хочуть запевнити. З попереднього викладу ми вже знаємо, що мовний конгломерат «Декамерона» мало чим поступається конгломератові сюжетному, і запровадження в жанр оповідки, скажімо, класичного «ціцеронівського» періоду було вже порушенням норм живої розмовної мови. Перекладач, який би хотів осучаснити мову «Декамерона», допустився б спрощення й спотворення стилістичного обличчя твору.

І справді, коли для сучасного італійського читача існує досить істотна відмінність між мовою Боккаччо і мовою першого-ліпшого нинішнього новеліста, то чому ж у перекладі ця дистанція повинна стиратись, об'єднуючись в одному понятті сучасної мови?

Перекладач володіє всіма ресурсами української стилістики. Відтворюючи всю барвистість, усю примхливу рясноту мови оригіналу, він не втрачає такту й не перетворює свій переклад на збірку мовних раритетів. Читач сприйме його легко й не буде змушений щокрок вдаватися до спеціальних словників чи робити лінгвістичні дослідження. Перекладач «Декамерона» має рацію у своєму довір'ї до серйозного, дійсного читача, — уникаючи надмірної антикваризації, він одночасно далекий від найменшого спрощення й фальшивої загальноприступності.

А коли читач, може, знайомлячися з «Декамероном» як з шедевром словесного мистецтва, переносячись у давноминулі часи, побіжно поширить і своє знання стилістичних засобів нашої мови, то перекладачеві це треба поставити в заслугу.

Григорій КОЧУР 

ДЕКАМЕРОН

Переднє слово

Зачинається книга, іменована Декамерон{1}, прозвана Принц Галеотто{2}, в якій міститься сто оповідок, що розказали за десять день семеро дам і троє кавалерів

Спочувати чужому горю — притаманна людям річ; усім воно пристало, а найпаче тим, що самі утіхи потребували і в інших її знаходили. Як