Декамерон - Джованні Боккаччо
Не Боккаччо винайшов такі сюжети. Те, що є в зразках середньовічної літератури, він переповідає часом з більшою стриманістю, та й то намагається психологічно вмотивувати наявність такої тематики в «Декамероні»: пошесть викликала оцей надмірний, трохи конвульсійний вибух життєрадісності, змусила говорити (зокрема дам) таке, чого б вони не сказали й не скажуть у звичайній щоденній ситуації.
Треба ще взяти до уваги й те, що тодішні уявлення про пристойне, про межі дозволеного в розмові не зовсім збігалися з пізнішими, в тому числі й нашими уявленнями. Отже, треба сприйняти цю сторону «Декамерона» як вона є, без зайвого, найчастіше фальшивого, святенницького пуризму та вболівання, але, звичайно, й без зайвих апологій і спроб всіляко захистити й виправдати класика. Зразком тут може бути хоч би позиція академіка Веселовського, який писав: «Я намагався уникнути упередженості, дотримуючись історичного погляду, що вилучає надмірне захоплення й надмірні нарікання, а тим паче оббілювання, часто лицемірне, якого автор «Декамерона» так само не потребує, як і захисників, особливо невмілих».
А спроби і обвинуватити, і, особливо, захистити були, і часом справді недолугі. У Боккаччо вбачали то якусь «здорову еротику», яку треба конче наслідувати, протиставляючи «занепадній», то приписували йому, як винахід, «реабілітацію плоті, продиктовану життєрадісним духом Відродження», ніби ця «плоть» не досить фігурує в середньовічних творах, що були зразками для Боккаччо. А з другого боку — вульгарно-соціологічне обвинувачення, що, мовляв, «сексуальна етика «Декамерона» — це прикритий вишуканими формами світського поводження анархізм, властивий буржуазній інтелігенції в моменти ідеологічних зрушень». Ще й досі часом промайне де-небудь незграбна спроба захисту Боккаччо. Згадає, приміром, автор передмови до російського видання «Декамерона» другу оповідку третього дня про те, як конюху пощастило переспати з королевою, і розчулюється, доводить, вдаючись до високого стилю, як то конюх у Боккаччо нічим не поступається перед королем, як то він, завдяки розумові й спритності, «зумів домогтися здійснення своїх любовних цілей». Невідповідність між легковажним сюжетом і його урочистою інтерпретацією у критика справляє трохи аж комічне враження.
Кількома словами треба ще згадати численні оповідки про попів та ченців. У цих сюжетах, що ними аж рясніла середньовічна міська література, цілком справедливо вбачають як відбиток дійсного стану речей, так і вияв вільнодумства, антикатолицьких, чи навіть ширше, антицерковних настроїв. Таке ж звучання мають ці мотиви й у «Декамероні». Та антиклерикальної спрямованості «Декамерона», що поширюється й на папську курію (див. другу оповідку першого дня), не слід і перебільшувати. Боккаччо не тільки лишається на ґрунті католицизму, в нього навіть на думці не було заперечити існування інституції чернецтва. То вже інша річ, що об'єктивні наслідки «значно перевищили суб'єктивні наміри Боккаччо, — «сатира «Декамерона» у свідомості наступних поколінь набула виразної антирелігійної спрямованості» (С. Мокульський).
Єдиний художній твір, який Боккаччо написав після «Декамерона» (якщо не брати до уваги латинських еклог і кількох віршів, написаних незадовго до смерті), — це алегорія «Корбаччо, або Лабіринт кохання» (1354—1355) — надзвичайно різкий памфлет на жінок, трохи навіть несподіваний на перший погляд для автора «Декамерона». Дослідники вбачають у цьому творі автобіографічні, особисті мотиви: Боккаччо впадав за якоюсь флорентійською вдовою, на цей раз його зальоти не мали успіху, він опинився в становищі бакаляра з тієї оповідки (сьомої восьмого дня), про яку вже йшлося. Як і герой цієї оповідки, Боккаччо замислив помсту, тож памфлет був здійсненням цієї помсти. Ніби Данте на початку «Божественної комедії», Боккаччо заблукав у страшному, дикому лабіринті, в хащах, де повно хижаків. Замість Вергілія врятувати його з'являється старий величного вигляду. Це небіжчик, чоловік тієї самої вдови, він проходить муки чистилища за ганебну терпимість, з якою за життя ставився до жінчиної легковажної поведінки. Саме він і виголошує палкі обвинувачення проти жінок, обвинувачення, які змушують пригадати шосту сатиру Ювенала. І не тільки Ювенала. Середньовіччя знало велику кількість різноманітних творів такого самого спрямування.
Треба, проте, сказати, що виникнення «Корбаччо» не можна пояснити тільки згаданим епізодом у біографії Боккаччо. До цього періоду його життя належить початок певного зламу в настроях, певної кризи, яку він переживав з властивою йому гостротою й пристрастю. Сумніви, невпевненість у собі, напади хворобливого самозаперечення — все це було властиве письменникові й раніше. Тепер ці настрої посилюються. Всю свою дотеперішню літературну діяльність Боккаччо схильний розцінювати як суцільну помилку, як прямування хибним шляхом, як щось легковажне.
До цього призводили його й міркування етичного змісту, і тодішні погляди на місце окремих жанрів у літературній ієрархії. Зміст переважної більшості творів і їх мова (народна, тобто італійська замість латинської) — в очах сучасників накладало на творчість Боккаччо виразну печать літератури другого ґатунку.
Адже й Петрарка вважав, що право на вічність йому дадуть не італійські віршики, присвячені Лаурі, а поважні твори, справжні зразки «високої літератури», як-от героїчна поема «Африка». Але, дотримуючись такого погляду, афішуючи зневагу до своїх «дрібничок», Петрарка продовжував уперто працювати над ними до останніх днів життя — уклав ці вірші в збірку, замовив переписувачеві нову копію з чистими сторінками для можливих додатків, вносив виправлення й варіанти. Що ним тут керувало: чи звичайна самоповага, яка змушувала його цінувати кожне своє слово, чи, може, якийсь інстинкт, що несвідомо повставав проти поглядів епохи? Важко сказати.
Не те в Боккаччо. Увірувавши в марноту й гріховність своєї літературної творчості, він ладен був би знищити все, що досі написав, висловлюється про свої твори з перебільшеною різкістю й зневагою. Спершу він спробував перейти до «серйозної», латинської поезії, наслідком чого було шістнадцять еклог, а згодом і зовсім залишив поезію.
Біографи говорять ще про один пізніший епізод, що відіграв свою роль у «наверненні» Боккаччо, — 1361 року до нього з'явився з напучуванням якийсь чернець Джоакіно Чані. Він переконав Боккаччо, що його поетичні твори — великий гріх перед Богом. Ті сумніви й вагання, що їх переживав Боккаччо, ще підсилились після цієї проповіді. В стані крайньої розгубленості Боккаччо вирішує не тільки відмовитись від поетичної праці, а навіть продати свою бібліотеку.
Мимоволі згадується інший епізод, — історія Гоголя, який пережив щось подібне і з такими ж трагічними наслідками для своєї діяльності.
Цікава пам'ятка настроїв старого Боккаччо — лист до Майнардо Кавальканті (1374), в якому він зрікається «Декамерона» як неморального твору.
Останні
