Теорія літератури - Соломія Павличко

Як бачимо, вступна програмна стаття «Хорса» позначена цілковитою еклектикою. З одного боку, її автор ставив завдання сказати цілком нове слово, відкрити цілком новий період, відгородитися від інших літераторів, які мали традиційно реалістичну й ідеологічно патріотичну настанову. З іншого — він робив спробу реанімувати романтизм, а відповідно, знайти певну колективну основу для всіх митців.

У короткому редакційному вступі до афоризмів Володимира Державина говорилося: «Велич і розмах національної культури прямо пропорційні кількості в ній неповторно творчих індивідуальностей. Ми, „Хорс“, за таку культуру, творену крайніми протилежностями, межевим інтелектуальним напруженням кожного окремого суб’єкта»[653].

Амбівалентність поглядів засновників була очевидною. Вони, і передовсім Костецький, укладаючи «Хорс», висували модель літератури як вияву національної ідеї й прагнули її величі. Водночас головний редактор обстоював свободу для кожного окремого художника й робив акцент не на спільну діяльність усієї літературної громади, а на творчий вияв окремих індивідуальностей. Як і інших його колеґ, Костецького характеризували невміння говорити про деталі, загальність висловів і термінологічна неточність.

«Романтизм» на цьому етапі був обережним і невдалим евфемізмом іншого поняття, яке Костецький поки що остерігався називати. Відродити «романтизм» ставив собі на меті не тільки Костецький.

Романтизм «Звена»

Поняття «романтизму» експлуатували так само редактори «Звена». (Журнал виходив в Інсбруку 1946 й на початку 1947 p.) І вони так само мали на увазі не зовсім канонічний романтизм. Перше число часопису (травень 1946 р.) його головний редактор Володимир Кримський[654] відкрив «Супровідним словом», де оголошувалося, що «в період здобування серед відомих нам обставин найбільше вислову здобуває активна романтика, романтика вітаїзму»[655].

Далі повідомлялося, що журнал видаватиме Український мистецький фронт молодих, який «не є ніякою організацією». «В ньому немає ані зложених і святочно проголошених декларацій, ані програм, ні статутів чи правильників»[656].

Старе питання, яким має бути мистецтво — політичним чи не залежним від політики, — автори «Звена» нібито вирішували на користь незалежності мистецтва, обмежуючи свої завдання до «мистецьких засобів». Однак буквально в наступному реченні пояснювалося, що «поза життям» вони не стоятимуть і обстоюватимуть заанґажованість слова й відповідальність за нього.

«Супровідне слово» можна було б сприймати як відповідь недавно проголошеному МУРові. Втім, декларації й «Звена», й МУРу перебувають у рамках схожого дискурсу, навіть ключові слова назв — «рух» і «фронт», «Арка» і «Звено» — це підтверджують.

«Нашим завданням є: бути  з в е н о м  між  в ч о р а  й  з а в т р а,  між українською і світовою творчістю, між  м и с т ц е м  і читачем, між засобами та метою»[657], — писали редактори «Звена». Редактори «Арки» не пояснювали, чому спинилися на цій назві, але саме слово «арка», як і «звено», передбачає зв’язок певних категорій, світів, а не розрив між ними.

В рецензії на перше число «Звена» романтична й «вітаїстична» à la Хвильовий орієнтація журналу зазнала критики як хаотична, непослідовна й анахронічна. Рецензент Г. Розорек пояснював колеґам зі «Звена»: «Романтизм — це такий стан душі, духу, матерії, субстанцій, здібностей чи чого там ще, коли все сукупне єство людини не відчуває на собі жадних пут догми, коли воно сприймає світ особисто, активно й творчо без посередників»[658]. Рецензент, треба сказати, не помітив хаотичності й неясності власного визначення романтизму. Саме за «романтизм» журнал було критиковано найбільше. У ньому рецензент прочитав не тільки відродження «вітаїзму» Хвильового, а й симптом зовсім іншого явища, яке він відмовився прийняти й навіть прямо назвати. Це явище описувалося ним так:

«Отже, загальний висновок: штучно змайстрований зв’язок штучно утроєної кризи української духовості… з кризою в повоєнних країнах окциденту…

Звичайно, не виключена річ, що певні одиниці з українського духового світу відчули в собі непереможну потребу раптом утомитися — вкупі з тими націями „вечірнього краю“, що справді мали від чого втомитися за останнє півсторіччя. Тоді ці одиниці мають право і на свій „журнал втоми“. Мають право і на розумування про суєту суєт, мають право нарікати на всі революції світу і шукати тихого пристановища там, де, як вони гадають, заховано істоту істот рідної духовості… мають право, бо має право кожна одиниця висловлювати про світ усе, що їй заманеться. Але чи цей вислів репрезентує щось поза особистим переконанням нечисленного гуртка поетів і мислителів?»[659]

Отже, наслідування занепалої Європи, штучно поглиблена криза української духовності, індивідуалізм — такий «романтизм» (екзистенціалізм?) закидається першому числу журналу, в якому були твори Клена й Мосендза, переклади з Рільке й Рембо, епіграф про покликаність слова з Сімони де Бовуар і ледве-ледве якісь натяки на будь-яку екзистенціальність.

З п’ятого числа (вересень 1946 р.) журнал офіційно редаґували, крім Володимира Кримського, Юрій Клен і Юрій Дивнич (Лавріненко). З цього ж самого числа журнал став органом МУРу в Австрії й поширив свою автуру такими постатями, як Самчук, котрому важко закинути промодерністичні європейські орієнтації.

За винятком Віктора Петрова, ніхто з тих, хто вживав поняття «романтизм», не мав про нього чіткого історико-літературного уявлення. Петров ставився до «романтизму» скептично. Можливо, тому, що в українській літературі романтизм має ще одну конотацію, будучи народницьким романтизмом, а народництво, у свою чергу, завжди було романтичним народництвом. Петров окреслював новий період літератури як час остаточної перемоги над романтизмом:

«Ми  д у х о в о  виросли з романтизму, але ми не романтики. Ідея „дитячого“ й „казкового“ — ідея ірраціонального, як її висунув романтизм. Ми ж — раціоналісти. І наше ставлення до нової епохи підказане не вірою, а прагненням збагнути»[660].

На Першому, як і на інших з’їздах МУРу, Петров у дебати не вступав.

Між модернізацією і модернізмом

Сумніви щодо можливості й навіть потреби зрівноважити «народ» і «мистецтво» вже на Першому з’їзді делікатно й непрямо висловили Ігор Костецький та Юрій Косач. Віктор Петров, який разом з усіма схвалив заклики й декларації МУРу, ще 1946 р. опублікував статтю «Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920—1945)», яка була першою серед інших його статей, що містили теоретичну критику народницького літературознавства. Володимир Державин не виступав на Першому з’їзді, однак невдовзі після нього розкритикував ідеологічну стратегію Юрія Шереха, спрямовану на створення національно-органічного стилю, назвавши її «плужанством». Сам Державин не спромігся запропонувати якусь іншу стратегію і був настільки химерно-хаотичним і непослідовним у своїх визначеннях, що, попри велику активність і кількість написаного, зайняти місце першого теоретика сучасної української літератури або МУРу йому не судилося.

Перший з’їзд МУРу показав, що його члени в основному усвідомлюють переломність, пороговість