Теорія літератури - Соломія Павличко

Костецький висунув справді радикальне гасло модерністського, по суті, розриву з традиціями. Європейський Ренесанс, який настав після середніх віків, не здається йому переконливим арґументом чи зразком. Уперше після хатян Костецький в українській критичній традиції критикує ідею відродження.

«Для сьогодні української літератури кожне гасло свідомого повороту до передреволюційних традицій (до цього у свій спосіб закликали і Самчук, і Шерех. — С. П.) я вважав би за шкідливе, а кожне гасло самоомани, що ховало б у собі відтворення зовнішньої опосередуваності ренесансного процесу — просто непотрібним. На мою думку, український літературний процес досяг того ступеня самоусвідомлення, на якому він не потребує реставрувати здобутки свого позавчора ані бодай для видимості вбиратися в княжі опанчі або козацькі жупани. Це доросла і повна сил істота, яка може відважно дивитися вперед»[642].

Далі Костецький переходить до теми, яку порушував Шерех, а саме — до теми реалізму, і бачить її з двох точок зору. Його цікавлять «поняття українськості» і «поняття реалістичності».

Самчук у своїй доповіді сказав: «Література — це мова народу»[643], маючи на увазі, що це єдиний вияв її національності (типово народницький дискурс). Костецький відповідає: «Я гадаю, що була б надто абстрактною кожна спроба шукати українськості автора тільки в тому, що він пише по-українському, а не по-російському чи по-польському»[644]. Відповідно, існує «український зміст літератури», який, однак, сформулювати дуже важко. Для Костецького цей зміст визначається не темою твору, а запитанням «як?». І тут на перше місце виступає поняття індивідуальності художника, в якому криється секрет його національності. Але Костецький за всього бажання не може сформулювати поняття українськості літературного твору чи цілої літератури. Надто невловна ця тема, надто небезпечне буквально кожне визначення. І загалом визначати, користуючись науковими арґументами, не в його стилі. І тому він говорить, знову ж таки у протиставлення Самчукові й Шевельову: «жадних рецептів, жадних приписів… Я хотів би, щоб кожен письменник сам для себе ставив проблему своєї українськості…»[645]

Далі Костецький звертається до поняття реалізму, яким Самчук не послуговувався (як не користувався він і жодними загальноприйнятими теоретичними поняттями), а Шерех бачив досить діалектично («…реалізм — це явище, яке вічно стирається й старіється. Те, що вчора було реалізмом, сьогодні перестає ним бути»[646]).

Стертість старого реалізму, невідповідність його прийомів і канонів сьогоднішнім вимогам літератури відчуває й Костецький. До того ж ще гостріше за Шереха. Він не приймає надто широкого (радянського) трактування терміна «реалізм», куди зараховують класиків від Шекспіра й Сервантеса до Ґете й романістів XIX століття. Його концепція реалізму в цілому співзвучна концепції Шереха: «те, що дана доба вимовляє поетичним словом як вираз погодження з дійсністю, яку вона вважає за реальну, тобто справжню, несфальшовану, існуючу, — це є літературний реалізм доби»[647]. Отже, в цьому сенсі реалістичним може бути не тільки Шекспір, але й Дос Пасос, відомий у російських перекладах у 30-і роки, що їх, очевидно, тоді читав Костецький. Може бути навіть Джеймс Джойс.

Джойса, між іншим, Костецький згадає буквально в наступному абзаці як можливого представника або предтечу «абсолютного», позадобового реалізму, що розриває рамки часу й національної належності. Такий абсолютний реалізм міг би стати для українських письменників певною програмою дій. І, нарешті, він не може втриматися від «письменницьких рецептів», які, втім, не схожі на рецепти Самчука вчитися в Ґете чи на заклик Шереха вчитися в Шевченка, а скоріше нагадують якоюсь мірою рецепти Вірджинії Вулф. Але про це пізніше.

Слово «модернізм» на Першому з’їзді МУРу ще не звучало, однак у самих настановах і роздумах Костецького, в напрямі його думання, в іменах, на які він покликався, простежувалася беззаперечна тенденція до апології європейського модернізму з його широтою, всепоглинальністю, мовною деструкцією, космополітизмом, розривом з традиціями і філософіями. Все це ще називалося «новим реалізмом» сучасності, однак цей «новий реалізм» скидався на один з перших евфемізмів модернізму.

Романтизм «Хорса»[648]

В альманасі «Хорс» приблизно це ж саме називалося «романтизмом».

Закликавши членів МУРу до співпраці, колективних зусиль і служіння ідеалам народу, його засновники виступили і з дещо відмінною ідейною платформою. Так звана «окрема лінія» робила акцент не на колективні зусилля, а на неповторні індивідуальності. Елітарність була метою журналу «Хорс», що вийшов 1946 р. Три редактори «Хорса» підписалися під числом псевдонімами: Юрій Шевельов виступив як уже відомий Юрій Шерех, Ігор Костецький — як Юрій Корибут, а Віктор Петров (він же Домонтович) — як Віктор Бер. Псевдоніми не могли приховати справжні імена, які в такому малому колі людей не залишалися таємницею. Вони мали відмінну мету. Нове ім’я означало нове амплуа, новий початок, спробу чогось іншого. Таким іншим мав бути «Хорс».

Зусиль трьох редакторів «Хорса», й насамперед його головного натхненника Ігоря Костецького, вистачило тільки на один номер досить еклектичного й далеко не елітарного змісту. Альманах відкривався редакційною статтею «З компасом», яка мала характер маніфесту. Її, очевидно, написав сам Костецький. Що ж вважалося компасом у морі життя й мистецтва? Яким девізом об’єдналися учасники альманаху?

Спочатку автор твердив, що настанова часопису «принципова», а пізніше вже більш туманно говорив про віковічні відносини мистецтва й життя, життя й мистецтва. Отже, автор заперечив «тяжку навалу змісту, не оперезаного мистецькою формою», а також естетизм, який «рятує тільки до наступної зупинки»[649], і запропонував вихід, «жадану формулу» — романтизм. Автор так само заперечив (вперше й востаннє) деструктивність у мистецтві: «Розлам це дія не миротворна»[650].

Романтизм для Костецького втратив будь-які параметри й обмеження. Це — все, поєднання всього, вищий синтез, а відповідно, нинішній період — «доба могучої синтези в українському мистецтві»[651].

Головна художня ознака форми — ритм. Ритм є протилежністю природного. «Оглядатися на монументи, шукати. Широта. Ритм — усе», — карбує Костецький. Все, що має форму життя, — не мистецтво, — «…Мистецтво співдіє з життям  н е  б е з п о с е р е д н ь о  — рупор — замовлення дня — вигук моди — але  т і л ь к и  а с о ц і а ц і є ю  — через добір — через ритмізацію — через перетворення — через віднесення — через абстрагування — чистою вродою».

Наостанку автор впадав у патріотичний пафос і містику, хоч і приховані за деякими естетськими намірами:

«Існувало поняття світле й безмежне: Україна Київська. Осередок сліпучо привабливої культури, туди-бо стікалися звідусіль генії, що втратили для потомства ім’я своє особисте, щоб славним вовіки було спільне всім їм: Україна Київська. Світлоносне божество несло на стрілі образ, сонце мистецтва: Хорс»[652].

Коротке резюме англійською та німецькою мовами звучало значно спокійніше,