Декамерон - Джованні Боккаччо

― Оле мені, ― промовив Ферондо, ― правду єси кажеш! Мав я жінку найкращу, найсолодшу, чисто тобі медяний попряничок. Якби ж я знав, що Господь ревнивих не влюбляє, то не був би таким.

― Треба було про се на тім світі думати, ― одказав чернець, ― та як доведеться тобі коли туди знову вернутися, то добре затям, що я тут робив із тобою, і не вкидайся більше в ревнощі.

― А хіба, хто вмер, може туди знову вернутися? ― спитав Ферондо.

― Може, ― одказав чернець, ― як буде на те воля Божа.

― Ой Господи, ― промовив Ферондо, ― як я коли туди вернуся, то стану найліпшим мужем у світі: ніколи не битиму жінки, слова їй поганого не скажу, хіба тільки вилаю за вино, що сьогодні оце мені передала, та за те, що свічки не прислала і я мусив їсти поночі.

― Та свічку-то посилала, ― сказав чернець, ― тільки вона на службі Божій згоріла.

― Може, й так, ― погодився Ферондо. ― Коли я туди повернуся, то дам їй волю, що хотя чинити. А скажи ж мені, хто ти такий, що отеє так надо мною коверзуєш?

― Я теж небіжчик, ― одказав чернець, ― сам родом із Сардинії. Колись я дуже хвалив свого пана за ревнощі і Бог поклав мені таку кару, щоб я тебе годував, поїв і лупцював, поки він не змінить нам присуду.

― А крім нас двох, тут немає нікого? ― поцікавився Ферондо.

― Та де, ― одказав чернець, ― тут є тьма-тьменна грішних душ, тільки ти їх не можеш ні бачити, ні чути, як і вони тебе.

― А чи далеко ми од нашого села? ― спитав Ферондо.

― Еге, ― сказав чернець, ― може, сто верстов за Нава-ляй-Купою.

― Овва! Таки далеченько, ― сказав Ферондо. ― Отам же, мабуть, і починається позасвіття.

На таких розмовах і на такому хлібі з березовою кашею в додачу прожив Ферондо мало не десять місяців, а щасливий панотець тим часом учащав до його жіночки та й утішався з нею на вигоді, як хотів. Та де взялося на їхню голову лихо ― жінка завагоніла і, почутивши теє, сказала абатові. Тоді подумали вони вдвох, що пора вже Феронда з чистилища на сей світ повернути, щоб він тую славу покрив. От на другу ніч той чернець-доглядач за наказом абата пішов до нього в підземелля і заволав не своїм голосом:

― Радуйся, Ферондо, бо Господь Бог зволив тебе на той світ одпустити! Як повернешся на землю, матимеш сина од жони своєї, котрого наречеш Бенедиктом, се єсть благословенним, бо Всевишній дарує тобі сю ласку молитвами праведного абата і жінки твоєї та заступництвом святого Бенедикта.

Почувши сії слова, Ферондо вельми зрадів і сказав:

― Оце те, що мені треба, дай, Боже, здоров'я Господові Богу, панотцю нашому, святому Бенедиктові і жінці моїй медяній, сиряній та масляній!

Усипавши знов Ферондові у вино того порошку стільки, щоб на чотири години заснути, і велівши переодягти його знову в свою одежу, абат разом із ченцем переніс його нишком у той гробовець, де він лежав похований.

Назавтра рано Ферондо прочумався, уздрів крізь щілочку в камені світло, якого не бачив уже десять місяців, і, подумавши, що він отеє воскрес, почав гукати:

― Одчиніть мені, одчиніть!

Тоді вперся головою в кам'яне віко гробівця і давай його підіймати, аж тут надбігли ченці з ранньої служби; вони впізнали голос Феронда і, побачивши, як мрець устав з домовини, з великого перестраху ну тікати до абата. Він же, домолившися (удав, що саме був на розмові з Богом), сказав:

― Не лякайтеся, діти мої, возьміте хреста і води свяченої та й ходімо побачимо, яке чудо явила нам Господня всемогутність.

Так же вони й зробили. Ферондо, блідий-блідий ― сказано, стільки місяців світу Божого не бачити! ― уже вийшов із склепу; вгледівши абата, він бухнувся йому в ноги й заговорив:

― Отче велебний! Був мені такий оглас, що ваші та жінчині молитви й заступництво святого Бенедикта вертають мене од мук чистилища на світ Божий. Нехай же благословить вас Господь усяким гараздом і нині, і присно, і вовіки віків!

― Хвала всемогутньому Богові, ― рече тоді абат. ― Іди ж, сину мій, чудовно воскрешений і утіш жону твою, що з сліз не висихала, відколи ти сей світ покинув. Однині будеш ти вірним другом і рабом Господнім.

― Еге ж, панотченьку, ― сказав Ферондо, ― так мені й там казали. Дайте ж мені швидше до жінки добратися, я вже з нею всмак націлуюся, бо страх як її люблю.

Абат, лишившися з своїми ченцями, хтозна-як тому чудові дивувався і завів із ними благогласно «Господи помилуй». А Ферондо подався до свого села, і всякий, хто його бачив, сахався од нього, мов од якого страшидла; він же окликав їх і казав усім, що воскрес. Жінка теж його спочатку перелякалася. Та як оговтались люди й побачили, що він справді живий, почали його про той світ розпитувати, а він немов порозумнішав і дуже доладно розповідав усім, як там маються їхні померші душечки, та правив усякі небилиці про те чистилище. І про те розказав привселюдно, що благовістив йому архангел Гавриїл перед тим, як він мав воскреснути. Щоб же те просвіщення справдилось, вернувся він із жінкою додому і, знову вступивши в свої господарські права, зачав із нею (так йому здавалось) дитину. На щастя, випало так, що жінка привела сина саме вчасно ― на думку тих дурнів, що думають, ніби жінка важкою ходить рівно дев'ять місяців. Хлопчика назвали Бенедиктом Феронді.

Повернення Феронда і його розповіді ще більше піднесли славу про святість абата, бо майже всі вірили, що чоловік той справді воскрес. А Ферондо, діставши за свою ревнивість бог знає скільки лупок, вилікувався од неї, як і обіцяв абат його дружині, і вже ніколи не ревнував. Жінка була тим дуже задоволена і жила з ним у добрій злагоді, не забуваючи, проте, час од часу приймати праведного абата, що так пильно і щиро услужив їй у великій притузі.

Оповідка дев'ята

Жілетта з Нарбонни{142} виліковує короля французького од свища, за те він видає її за Бертрана Руссільйонського{143}; той, одружившися з нелюбою, кидає її з погордою і їде в Флоренцію; закохавшися там в одну дівчину, він спить замість неї з Жілеттою і сплоджує з нею двох синів; згодом він полюбить її