Декамерон - Джованні Боккаччо

― Любі мої подруги! Згадалась мені одна бувальщина, що більше на вигадку скидається, ніж на дійсну історію; при йшла ж вона мені на пам'ять, коли я почула, як одного оплакано й поховано за другого. От і розкажу я вам про такого, що живцем був похований за мертвого, а потім, як і всі інші, сам себе за воскреслого вважав, що з гробу піднявся; заодно розповім і про такого, що всі його за святого мали, хоч по правді як злочинця судити мусили б.

Було колись, та ще й тепер є, в Тоскані абатство, в такому місці, як ми те іноді бачимо, куди люди рідко заглядають.

Настановлено туди за абата одного ченця; чоловік із нього був святий усіма сторонами, от тільки що до жінок був ласий, але діяв він так хитро та обережно, що про те зроду ніхто не знав і не здогадувався і всі його мали за мужа святого і праведного. Якось зійшовся той абат з одним заможним селянином на ім'я Ферондо. Се був чоловік грубий і нешеретований, і абат водив із ним знайомство не для іншої якої втіхи, лиш для того, щоб часом над його простацтвом посмішкуватися. Та ще помітив абат, що в сього Феронда була дуже гарна жінка, і так у неї закохався, що вдень і вночі одну тільки думку мав; як же довідався, що кругом дурний селюк дружину свою любить і вельми розумно стереже, то не знав уже, що йому й діяти. Проте, як чоловік хитрий, він зумів домогтися, що Ферондо приходив часом з жінкою до нього в монастирський сад на погуляння, а він їм смиренно і богобоязливо торочив про вічне блаженство та провадив житія святих праведників і праведниць. Наслухавшись абатових речей, Ферондова жінка вирішила сповідатись у нього, і чоловік дав їй на те дозвіл.

От прийшла вона одного дня до абата, що дуже їй зрадів, сіла у нього біля ніг і, перше ніж сповідатися, таке йому сказала:

― Панотче, якби Господь послав був мені справдешнього чоловіка або зовсім ніякого не дав би, то мені досить легко було б з вашої направи на ту путь ступити, що веде, як ви кажете, до вічного блаженства. Та як подумаю я, який дурний і нікчемний у мене Ферондо, то видається мені, що я ніби й заміжжю, і вдова, бо, поки він живий, я не можу мати іншого чоловіка; а сей навіжений так мене ревнує, так мене без жодної причини до всякого прикладає, що жити з ним ― чиста біда й мука. Отож, перше ніж до сповіді приступити, молю і благаю вас, панотченьку, дайте мені якусь пораду, бо як у сьому ділі не буде мені спасіння, то не поможе вже ні сповідь, ані яка інша благодать.

Сії слова вельми втішили абатову душу, бо йому здалося, що сама доля одкрила йому шлях до здійснення найлюбішого його бажання.

― Дочко моя, ― одвітував він їй, ― я дуже добре розумію, що такій, як ви, вродливій і делікатній жінці тяжко бути дружиною недоумкуватого чоловіка, а ще тяжче, як він до того й ревнивий. А що ваш саме такий і єсть, то вірю, як гірко вам за ним жити. Та на се, кажучи коротко, немає іншої ради, як тільки одна ― вигнати з Феронда ті його ревниці. Я знаю од того дуже добрі ліки, аби тільки ви зуміли тримати в якнайбільшій тайності те, що я вам скажу.

― Не бійтеся, панотченьку, ― сказала жінка, ― умру, а не скажу нікому, раз ви не велите. Та як же ті ревниці виганяються?

― Коли хочете, щоб Ферондо вилікувався, ― одповів абат, ― треба нам послати його в чистилище.

― А як же він живцем туди піде? ― спитала жінка.

― Нехай спочатку умре, ― одказав абат, ― а тоді вже й піде туди, а там уже, як прийме великої муки і позбудеться ревнощів, є такі молитви, що ними можна буде виблагати його в Бога знову на сей світ.

― Так себто мені бути вдовою? ― спитала жінка.

― А так, ― одказав абат, ― повдовуєте якийсь там час, та, глядіть же, ні за кого заміж не виходьте, бо Господь за те покарає, а як Ферондо до вас із чистилища повернеться, то ще дужче ревнувати буде.

Тоді жінка й каже:

― Ну нехай уже, аби він тільки од тої своєї лихої болячки вилікувався, може б, мені світ розв'язався; робіть уже, панотченьку, як самі знаєте.

А абат їй:

― Та зроблю вже, тільки яка мені од вас за сю послугу нагорода буде?

― Панотче, ― сказала жінка, ― просіть чого хочете, аби воно в мене було. Тільки ж чим може оддячити проста жінка, така як я, такому достойному чоловікові?

На те одповів їй абат:

― Добродійко, ви можете мені зробити не меншу ласку, ніж я вам: я хочу дати вам утіху і щастя, то й ви дайте мені спасіння і блаженство.

― Ну, як так, то нехай, ― погодилася жінка.

― То дайте ж мені, ― вів далі абат, ― вашу любов і потіште мене плеттю вашою, бо я давно вже до вас жагою палаю і од жаги тієї сохну та в'яну.

Як почула те жінка, то наче хто її по голові вдарив.

― Ой лишенько! ― скрикнула вона. ― Що ви кажете, отче велебний, я ж думала, що ви свята людина. Чи подоба ж святому такії речі до жінки обертати, як вона у нього ради питає?

На се абат сказав:

― Не дивуйся, серденько, святості од того не убуде, бо вона в душі живе, а те, що я тебе прошу, ― то гріх тілесний. Та вже чи так, чи інак, а ліпота твоя чудовна таку взяла надо мною силу, що мушу жадати любові твоєї. Істинно глаголю тобі, що можеш понад усіх інших жен красотою своєю пишатися, бо приподобилась вона і святим очам, що звикли до споглядання краси небесної. Хоч же я і абат, а такий самий чоловік, як усі, та ще, бачиться, і не старий. Та тобі воно й не буде важко, а може, од того ще й полегшає, бо поки Ферондо покутуватиме свої гріхи в чистилищі, я ночуватиму з тобою і втішатиму тебе замість нього, а про се ніхто й знати не буде, бо всі мають про мене таку думку, яку й ти недавно ще мала. Не кидайся ж милості, що посилає тобі