Метаморфози - Публій Овідій Назон
595 І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
596 Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
597 О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища
598 Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом
599 Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
600 Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.
601 З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
602 Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
603 Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
604 Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі
605 За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
606 Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
607 Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь,—
608 Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши,
609 Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
610 Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
611 Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
612 Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
613 Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
614 Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
615 Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
616 Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,— каже, — цю кралю».
617 Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
618 Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
619 Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
620 Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
621 Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка…
622 Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
623 Страху: «Ануж мене знову піддурить…» — і ось до телички
624 Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним.
625 Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:
626 Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,
627 Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.
628 Як, отже, б він не стояв, — не спускатиме погляду з Іо:
629 Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.
630 Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
631 Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
632 Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
633 Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,
634 Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків.
635 Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
636 Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
637 Іноді тугу свою намагається вилити в слові —
638 Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
639 Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,—
640 Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
641 Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
642 Не впізнають її сестри — наяди, та й Інах не знає,
643 Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
644 Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
645 Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий,
646 Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
647 Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
648 Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
649 Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
650 Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
651 «Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій
652 Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
653 «Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я
654 Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
655 Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
656 Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
657 Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.
658 Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
659 Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
660 Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
661 Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
662 Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —
663 В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».
664 Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
665 З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
666 Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
667 Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.
668 Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди
669 Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда
670 В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
671 От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню
672 Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
673 Так спорядившись, Юпітера син із високого неба
674 Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
675 Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
676 Гонить ним кіз,
