Метаморфози - Публій Овідій Назон

424 Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то

425 Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч

426 Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного

427 Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини

428 В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині

429 Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею.

430 Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,—

431 Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.

432 Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий

433 Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.

434 Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,

435 Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,

436 Видала безліч істот. Повторила при тому частково

437 Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.

438 Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору

439 Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;

440 Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.

441 Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою

442 Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій

443 Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,

444 Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.

445 Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,

446 Ігри священні заклав ще — тоді він цим славним двобоєм,

447 Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.

448 Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці

449 Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.

450 Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба

451 Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала.

452 Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня.

453 Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона.

454 От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.

455 Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.

456 «Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув

457 Феб. — Чи не наше плече має право пишатися нею?

458 Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.

459 Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,

460 Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.

461 Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим

462 Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»

463 Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,

464 Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння

465 Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».

466 Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину

467 Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,

468 Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:

469 Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.

470 Та, котра будить, — із золота, вістрям вилискує гострим,

471 Та, котра гонить, — тупа й під тростиною олово в неї.

472 Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.

473 Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона.

474 Тут же він німфи запрагнув, а та — утікає від нього.

475 Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата

476 Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:

477 Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

478 Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься

479 В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.

480 Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.

481 Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»

482 Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»

483 Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні, і

484 Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.

485 Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:

486 «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись

487 Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»

488 Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї

489 Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.

490 Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.

491 Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.

492 Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,

493 Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно

494 Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,

495 Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього

496 Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.

497 Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,

498 Й думає: «От причесати б його!» Перед ним — її очі,

499 Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало

500 Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,

501 Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади

502 Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна

503 Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:

504 «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!

505 Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,

506 Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,

507 Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?

508 Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об