З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко
Chłopcy z Grabówka, chłopcy z Chylonii,
Dzisiaj milicja użyła broni,
Dzielnieśmy stali, celnie rzucali.
Janek Wiśniewski padł.
Досі, коли чую цей трагічний перебір «трьох акордів», мені перехоплює подих (тоді як «мачизм а-ля Висоцький» зразка мертвецьких 1970-х нині вже безнадійно асоціюється, прости-Боже, з Міхаїлом Круґом та російським «пацанячим шансоном»…). Це крик найпервиннішої «чоловічої солідарности» в чистому вигляді: хлопці з Ґрабувка, хлопці з Хилоні, корабельники Ґдині й Ґданська, чуєте? Влада стріляє в робітників! Янека Вішнєвського вбили! — протяглий крізь тисячоліття на різні лади мобілізаційний крик «Н а ш и х б ' ю т ь!», із якого починаються всі бунти, революції й війни, і саму можливість появи якого — появи будь-яких «наших», окрім затверджених «партією й урядом», — в СРСР було гашено на пню, тільки-но де з'являвся на неї натяк. Відтак і заціліли з неї станом на сьогодні — ото лиш «блатні розборки» та футбольно-фанський «махач»: жалюгідний ерзац чоловічости, симулякр, із якого видалено головний нерв — м е т у, задля якої рушає «куток на куток» і «стінка на стінку» (у польській версії, нагадаю, було — «за хліб і свободу!»). І всі роки Юркової чоловічої зрілости припали акурат на цей історично безпрецедентний, і досі належно не оцінений за своїми культурно-антропологічними наслідками, період д е р ж а в н о г о п о л ю в а н н я н а м у ж ч и н. І ціле життя він був — утікаючою дичиною, котра шукала свою зграю.
…Я зрозуміла це тоді, в темному одеському бусику, повному напівп'яного гамору, за яким мало хто й розчув його невтішний плач. Він плакав, а коло нього стояв ударник, що за віком годився йому в онуки (коли не помиляюсь, то був ударник), поляпував його по плечу й розраював — недбало, повагом, із вивченими з екрана інтонаціями Сєрґєя Бодрова (сьогодні я б сказала — Сергія Жадана):
— Та перестань, Пако… Та ну, не вигадуй, Пако… Перестань, Пако… Нічого такого він не мав на увазі… Ми всі тебе любимо…
А «Пако» плакав.
Перед тим був іще один знаменний епізод. Щойно ми сіли в буса, прийшла вістка від організаторів: на радощах від того, як вдало пройшов захід, вони вирішили, в нападі одеської гостинности, почастувати нас місцевою екзотикою — «якщо група згодиться», забрати нас у море подивитись на нічне полювання на катранів. На жаль (мені й досі жаль!), «група» не згодилась. Усього дві душі, спраглі нового досвіду, зустріли цю пропозицію криками радости: Юрко Покальчук — і авторка цих рядків. Решта воліла до готелю: закуплене «пальне» заклично побулькувало в пакетах. Я обурилась: ви що, з глузду з'їхали, а ще поети називаєтесь, та коли у вас знов буде нагода побачити, як полюють на катранів?! — і підштурхнула Юрка: умов-но своїх музик, чейже вони, на відміну від цих жирних літературних котів, молодші, мають бути бистріші на підйом, а гуртом і решту вговтаємо… Юрко теж запалився, тупотів по проходу туди-сюди, як ведмідь по клітці, метушився, переконував: «Хлопці! хлопці!», — заклинав тим самим Гемінґвеєм, битвою з акулами в «Старому і морі», але «його хлопці» знай знуджено відгиркувались: їм було байдуже і до Гемінґвея, і до моря, і до нав'язливого «старого», що кудись їх тяг серед ночі, — і ото, відай, тоді котрийсь із них і бовкнув йому криве слівце, після якого всі акули пішли на дно…
Я слухала Юркові схлипи, що долинали ззаду (потойбіч проходу в цей час ще двоє байдужих до решти світу перемовлялися підкреслено статечними, неквапними, давно виставленими на режим «іронія — остання зброя імпотента» голосами: «Судячи з твоїх жартів, старий, алкоголь робить свою справу», — «Судячи з твоїх реплік, старий, він свою вже зробив», і т. д.) — і думала про свої «Польові дослідження» (тоді вони якраз були в усіх на устах). Про те, що чогось, можливо, найістотнішого в трагедії української чоловічости я все-таки в цьому романі недогледіла, пропустила. І що жодним надзусиллям уяви мені не перенестися в шкуру мужчини, замолоду «вибитого» зі «своєї фратрії», — відколи та перша, аспірантська, зі Стусом і К°., пішла по етапу, а ти зостався «під прикриттям» вельможного тестя виготовляти з дружиною «в чотири руки» переклади для «Всесвіту», з номера в номер, дедалі більше дратуючи тих, кому заборонено було друкуватися, «переклали Юрій Покальчук та Людмила Гончар», — аж доки, перегризши посторонки, зриваєшся світ за очі так і не прирученою звіриною, несучи в крові, як вірус, вічно-голодну тугу за втраченим «товариством», за «своїми хлопцями», які й тебе признають «своїм» — «один за всіх, і всі за одного»! — і все життя потім того чоловічого братства шукатимеш, по цілому світу — серед повстанців Че Ґевари, серед радянських полярників, серед виплюнутих державою «афганців», а коли і в твою країну прийде свобода — серед джазменів і рокерів, бо ж джаз-рок-гурт — це також «фратрія», що тим самим духом «комітату» й держиться, і хіба не того самого духу ти прагнув од «м'ятежної» Асоціації українських письменників, яку зразу ж ринувся захищати грудьми, напролом — через столи схарапуджених спілчанських президій, бурею-й-натиском, аж помолодшав був тоді в своїй червоній «циганській» сорочці?.. «Гей ви, хлопці, бігом-бігом…» (пригадалося, як він це співав у якомусь застіллі — із традиційно-народною молитовною поважністю й підлітковим захватом водночас!). А потім зненацька відкриваєш, що «твої хлопці», виявляється, грають у якусь іншу гру. І що ти насправді сам, сам як вовк — останній вовк із відстріляної зграї…
І жінки тут не спасуть — жодна не спасе, хоч би скільки їх тебе любило. Жінки й люблять-то по-справжньому тільки тих, за ким відчувають цю силу «колективної чоловічости» — готовність леда-мить, тільки-но покличе мета, підхопитись на рівні й сказати, рвонувши себе по живому: ну що ж, кохана, я пішов, хлопці ждуть…
(Тут, на мою думку, не остання з причин, чому він так і не переїхав за дружиною, про яку говорив не інакше, як «моя Оля», до майже-рідного йому Парижа, який любив з усією хворобливою ніжністю студента 1960-х — «камюсиста» й «жан-женіста», а на додачу, за способом життя, ще й типового «бульвардьє»: «А що мені там робити?» — тільки й сказав, коли раз була зайшла між нами мова на цю тему, і це прозвучало більш ніж вичерпно — з тією остаточністю, з якою в
