Державець - Нікколо Макіавеллі

на короля французького. Адже він знав, що король, помітивши свою помилку з запізненням, не захоче його терпіти. Тому дук почав шукати нових союзників і обережно віддалятися від Франції під час походу французів на королівство Неаполітанське проти іспанців, які обложили Гаету. Він збирався заручитися підтримкою іспанців, і з цим би йому невдовзі пощастило, якби Олександер VI довше жив. Так провадив він справи поточні. Щодо майбутнього, то він передусім зумів передбачити, що новий першосвященик буде йому ворожий і спробує забрати у нього все одержане від Олександера. Дук думав діяти чотирма способами. По-перше, розправитися з династією скинутих ним можновладців, щоб вибити у папи цей привід для втручання. По-друге, залучити на свій бік, як уже говорилося, усіх римських шляхтичів, щоб з їхньою допомогою тримати папу в шорах. По-третє, по змозі прихилити до себе колегію кардиналів. По-четверте, здобути ще до смерті папи таку владу, щоб бути в змозі власними силами відбити перший натиск. З цих чотирьох цілей він на час смерті Олександера досяг трьох і майже дійшов до четвертої. Справді, зі скинутими правителями він розправився до кого тільки міг добратися, врятувалася лише жменька. Римських шляхтичів він попереманював. У колегії кардиналів більшість тягла руку за ним. Що ж до нових здобутків, то дук збирався стати господарем Тоскани, уже володів Перуджою і Пйомбіно, узяв під свою опіку Пізу. А що вже йому зовсім не треба було зважати на Францію (він уже більше не потребував цього, бо французи були вигнані з Неаполітанського королівства іспанцями і кожній стороні доводилося шукати його дружби), то він і збирався рушити на Пізу. В разі успіху Лукка і Сієна негайно здавалися, почасти з ненависті до флорентійців, почасти зі страху, а флорентійці ставали безпорадні. Якби з цим йому пощастило (як щастило в самий рік смерті Олександера), то дук здобував таку силу і таку вагу, що міг би утриматися самостійно, не залежав більше від фортуни і сил когось іншого, а єдине від власної зваги і потуги. Але коли Олександер помер, минуло тільки п'ять років, як дук уперше взявся до зброї. Папа залишив дука з однією лише міцно збудованою державою — Романьєю, з хисткою владою в усіх інших, між двох могутніх ворожих армій і смертельно хворого. Але дук мав стільки завзяття і волі, він так добре розумів, як треба ладнати чи розправлятися з людьми, підвалини його влади, закладені за такий короткий термін, були такі міцні, що, якби не сиділи в нього на шиї ці дві армії і якби він був здоровий, він упорався б з усіма труднощами. Що підвалини його влади були міцні, видно з того, що Романья чекала його понад місяць; у Римі він, ледве живий і теплий, був усе-таки в безпеці, і хоча туди прибули Бальйоні, Вітеллі й Орсіні, ніхто за ними проти дука не пішов. Він міг коли не провести в папи кого хотів, то принаймні перешкодити зробитися папою тому, кого він не хотів. Усе було б йому з руки, якби смерть Олександера застала дука здоровим. Ще у дні обрання Юлія II дук казав мені, що він обдумав усе, що могло статися в разі скону батька, заздалегідь про все подбав, не подумав лише про одне: що коли батько помиратиме, він опиниться при смерті сам. Підбиваючи підсумок усім діянням дука, я не міг би дорікнути його ні в чому; навпаки, на мою думку, його можна, як я це зробив, поставити за взірець усім, хто піднявся на трон завдяки фортуні й чужій зброї. З його гордою душею і високими помислами він не міг правити інакше, і досягти мети йому перешкодило тільки недовге життя Олександера і власна хвороба. Тим-то, хто в своєму новому панстві вважає необхідним убезпечитися од ворогів, завести друзів, перемагати силою і хитрощами, прищепити народу любов і страх солдатам вірність і пошану, розправитися з тими, хто може чи повинен тобі шкодити, перебудувати по-новому давні порядки, бути суворим і милостивим, великодушним і шедрим, розпустити ненадійне військо і створити нове, дружити з королями і князями так, щоб вони мусили з утіхою робити тобі добро і боялися тебе зачепити, — тому годі знайти кращий приклад, ніж діяння Валентино. Єдине, в чому його можна дорікнути, — це в обранні папою Юлія II, коли він зробив поганий вибір; адже коли дук, як сказано, і не міг провести в папи когось свого, то він міг усякому завадити стати папою, і він нізащо не повинен був згоджуватися на обрання кардинала, якого він скривдив, або того, хто, ставши першосвящеником, мав би підстави його боятися. Адже люди кривдять зі страху чи з ненависті. Серед скривджених дуком кардиналів були, між іншим, Сан П'єтро ін Вінкула, Колонна, Сан Джорджо, Асканіо. Всі інші, посівши папський трон, повинні були його боятися, окрім архієпископа Руанського та іспанських кардиналів. Іспанцям допомагали родинні зв'язки та взаємні зобов'язання, архієпископові — його вплив, бо за ним стояло королівство Французьке. Отже, дук мав би десь, найпевніше, зробити папою іспанця, а якщо це було можливе, то погодитися на кардинала Руанського, але не на Сан П'єтро ін Вінкула. Наївно думати, що сильні світу сього заради недавніх послуг забудуть старі кривди. Отож у цьому виборі дук допустився помилки, яка, зрештою, і згубила його. 

РОЗДІЛ VIII

ПРО ТИХ, ХТО ПРИХОДИТЬ ДО ВЛАДИ ЛИХОДІЙСТВОМ

Одначе є ще два інших способи, з допомогою яких проста людина може стати владарем; їх не можна приписати ні фортуні, ні доблесті, і мені здається, що не треба про них замовчувати, хоча один із цих способів ліпше обговорити докладніше, коли мова йде про річ посполиту. Вони полягають або в тім, що панство набувається шляхами злочинними і незаконними, або в тім, що простий громадянин, завдяки прихильності до нього громади, робиться Державцем своєї країни. Говорячи про перший спосіб, я наведу два приклади: один старожитній, другий сьогочасний, не вдаючись до обговорення, чи ж гоже так чинити, бо достатньо, як мені здається, наслідувати їх, якщо це буде комусь необхідно. Сицилієць Агафокл став царем Сиракуз, вийшовши не те що з народу, а з самісіньких низів. Він був сином гончара і, вибиваючись у люди, не гребував нічим. Проте він поєднав зі своїми злочинами таку душевну і тілесну силу, що, вступивши до війська і дослужившись усіх чинів, він вийшов на претора Сиракуз. Діставши цю посаду, він надумав посісти трон і, не зобов'язуючись перед іншими, утримати лише насильством