Теорія літератури - Соломія Павличко

Частково навіть Підмогильний вписується в загальний контекст не лише Анатоля Франса, але й Андре Жіда. Зокрема, з останнім Підмогильного зближує акцентованість тілесного, аналіз автономного життя тіла.

Підмогильний і Петров кожен по-своєму окреслили нове поле почуттів і думок, про які література не наважувалася писати. На одному полюсі постала чоловіча сексуальність як брутальна сила, на другому — серафічна, м’яка сексуальність «не-чоловіка» чи «напів-чоловіка». В обох випадках ламалися рамки попередніх уявлень, установлювалися нові дискурси, що було завданням істинного, хоч і захованого, модернізму.

Finale

На зламі 10-х і 20-х років і аж до літературної дискусії українська культура теоретизувала не так у модерному стилі, як про «модернізм» попередньої епохи. І аванґардисти, і неокласики поставили собі завдання перебороти його поетику, риторику й естетику. Те, що пропонували натомість ці дві полярні системи естетичного мислення, було своєрідною претензією на осягнення нової модерності. В обох випадках домінували модерністське бажання зруйнувати попередній канон, свого роду урбанізм, свого роду пошук нової мови, антиромантичні й формалістичні тенденції в критиці і в поезії. Щоправда, поверховість аванґарду й консервативність неокласиків не дали змоги жодній з цих течій справді стати новою хвилею модерності.

Аванґард дебютував як соціалістична революція в літературі, однак, коли вона перемогла по-справжньому, то ні для нього самого, ні тим більше для неокласиків місця не залишилося.

У 20-х роках модернізм уже не міг про себе заявити. Слова «модернізм» або «модерність» ніколи не звучали в позитивному сенсі, а все частіше асоціювалися з західним занепадом. Антиєвропеїзм і антиінтелектуалізм стали основою офіційного дискурсу культури. Ніхто відкрито не розробляв та й не міг розробляти теорії модернізму і взагалі жодної справжньої теорії філософського чи літературного характеру. Тим часом офіційна культура захлиналася від ненависті до модернізму, тобто до того, чого нібито не існувало.

Доки кипіли пристрасті навколо Хвильового, на марґінесі офіційної культури з’явилися такі твори, як «Дівчина з ведмедиком» Петрова або «Невеличка драма» Підмогильного. Підмогильний і Петров модернізували українську прозу, хоча стилістично залишалися в рамках традиційних романних і наративних форм, властивих для європейської прози радше кінця XIX, ніж XX століття. Українські автори не пішли шляхом Джойса або Пруста в реформуванні романної форми. Та їх заторкнуло чимало з інтелектуальних, умоглядних проблем, якими жила модерна європейська література. Однак українські автори вимушені були ховатися за масками, автокоментарями спрямовувати критиків в інший бік, заховувати філософію своїх творів за яскравою інтриґою й любовним сюжетом.

Формалізм, який був провідною тенденцією критики на зламі 10-х і 20-х, а також критики неокласиків, утілився в пошукові нової форми роману, нових способів побудови характерів і сюжетів, хоч український роман не дійшов до наймодерніших способів письма, таких, як потік свідомості. За всіма іншими своїми акцентами інтелектуальні романи Підмогильного й Петрова витворювали дискурс, цілком протилежний до офіційного. Його парадигма містила в собі антинеонародництво (тобто не приймала літературного утилітаризму на соцреалістичний зразок), формалізм, скептицизм, песимізм, європеїзм, інтелектуалізм, зосередженість на екзистенціальній проблематиці (на противагу традиційному психологізмові), урбанізм, відкритість до сексуальності, відкритість до фемінізму. Крім того, інтелектуальний роман не будувався як заперечення довоєнного «модернізму» й виявляв цілковиту байдужість до його досвіду.

Інтелектуальний роман Петрова й Підмогильного був в українській літературі коротким епізодом. Цього явища не зрозуміли критики, по суті, не помітили сучасники. Він ніколи більше не повторився.

Дискурс модерності, який у 20-і роки в радянській Україні був майже підпільним, у 30-х губиться, замовкає. Наступний його сплеск станеться тільки в другій половині 40-х на Заході, в українській еміґраційній літературі.

Розділ IV

Ще один сюжет. Психопатичний / психоаналітичний дискурс як компонент української модерності

З кінця XIX століття в українській літературі розгортався ще один модерний сюжет, аналог якого знаходимо в усіх європейських літературах. Ідеться про повернення в літературу божевілля, котре замовкло з часів пізнього Ренесансу, залишивши по собі безсмертні образи Офелії, короля Ліра, Дон Кіхота, корабля дурнів та багато інших. Для української літератури це було скоріше не повернення на новому рівні, а прилучення до складної й надзвичайно плідної в мистецькому сенсі теми.

Неврози, навіть божевілля, вперше з’явилися на сторінках українських літературних творів. Божевільна людина, або, точніше, людина, яка стоїть на межі двох світів — «розумного» і «нерозумного», — не просто дедалі частіше привертає увагу письменників. Саме цей образ стає метафорою особистості нового модерного часу, а психоаналіз — способом пізнання цієї особистості. Обидва дискурси розвивалися взаємопов’язано. Вони були цікавою частиною культурної модернізації, що тривала з кінця XIX століття до кінця 20-х років XX. Щоб збагнути її зиґзаґи, треба знову повернутися назад до початків, до зародження українських модерністичних дискурсів та простежити ще один дискурс, ще одну, на перший погляд марґінальну лінію, яка починалася певним мистецьким вибухом, заявила себе в ориґінальних критичних текстах, замасковувалася в не менш ориґінальних текстах художніх, нарешті, зникла на зламі 20-х і 30-х років.

Невроз як феномен культури fin de siècle

Європейська культура зламу віків була невротичною. Невроз у цей період став у ній майже вимогою, необхідною частиною модерності. Невроз сприймався як вираз декадансу, самої новітньої цивілізації. Особливо це стосується французької літератури, де на якийсь час «нервове» стало синонімом «естетичного». Юджин Вебер, автор монографії про французький fin de siècle, дає своєрідний перелік: «…Бодлер захоплювався нервовістю творів Едґара Алана По і нервовим напруженням музики Ваґнера. Прихильники Бодлера шанували „його славетні нервові недуги, які мали вразити всі чутливі душі після нього“, а також, як і він, намагалися підсилювати свої нездужання. Фелісьєн Ропс, видатний офортист, стверджував, що працює нервами. Вірш Мориса Роліна „Невроз“ датується 1883 р. Для Золя твори братів Ґонкурів були „своєрідним поширеним неврозом“, а Тен „добре вписувався в наше суспільство неврозу“. Едмон де Ґонкур вважав Деґа невротиком. У „Модерному мистецтві“ Гюїсманса (1883) Берта Моризо описана як нервовий колорист, Ґієме — як „жмут контрольованих нервів“, Ґоґен — як „шкіра, під якою вібрують нерви“, а Мері Кесет демонструвала „круговерть жіночих нервів, переведених у картини“»[498].

Якщо спроектувати цю тему на українську культуру, то неврози в ній стали естетичним об’єктом дещо пізніше, на самому зламі століть. В українську літературу першим запровадив цю тему у відповідному ракурсі Агатангел Кримський. У першій книжці своїх оповідань «Повістки і ескізи з українського життя» (1895) Кримський демонструє невротичний, іронічний стиль, уривчастий, спазматичний наратив і, нарешті, героя, цілком зануреного у свої переживання, почуття, думки й нерви. Персонажі Кримського — це здебільшого люди з надламаною, хворобливою психікою. Їх роздирають пристрасті. Слабі нерви стають основою приступів неврозу