Українське письменство - Микола Зеров

Втім, дозвольте побажати Вам всього найкращого з «трави й роси», і не гнівайтесь, коли товариство «Слово» спробує зав’язати зносини з д. Стефаником через Вас.

                                          Готовий до послуги Мик. Зеров

Київ, 21 березня 1926 р.

Вельмишановний добродію!

Ваші вісім оповідань і при них лист, такий ласкавий і компліментарний, я одержав учора ввечері. Спішу повідомити Вас про те і щиро від усього серця подякувати. Мушу тільки сказати, що я тут зовсім не така велика персона, як Вам про мене розповів п. Василевський. Та і школа «неокласиків» не така вже бідна на хист, щоби я міг себе уважати за її голову. Не кажучи вже про те, що, власне, і «школи» в повному розумінні слова нема, а єсть кілька приятелів, що раз у раз зустрічаються і яких раз у раз протиставляє собі література інших напрямків. Ядром групи є кілька поетів, але до нас пристають кілька істориків літератури з професорських аспірантів, кілька критиків і один початкуючий прозаїк. З симпатичними елементами нас можна нарахувати чоловік 12. Твори членів нашої групи, а також і не членів постараюся Вам прислати. Із прозаїків іншого прямування найсильніший Хвильовий, із поетів — Сосюра.

Щодо російської літератури, то вона зараз страшенно супроти нас багата, але імен, що дорівнювали б Достоєвському з Толстим, але навіть Чехову з Горьким, — немає. Техніка удосконалилась, в мові знати орієнтацію від літературного язика до діалектів — соковитість інколи вражаюча, — але при тому нема узагальнюючого погляду на життя — суцільності; очевидно, само ще життя не одстоялось, щоб література могла дати вичерпне епічне змалювання нового побуту, яке Толстой і інші дали побуту старому. Із нових письменників найсильніший, на мою думку, Пільняк. Що ж до Еренбурґа, то він у нас популярний, хоч говорити про нього як про літератора поважного не говорять. «Хуліо Хуреніто» з його речей найкраща, хоч і тут сам Хуліо — нежива істота, це лише жердка, на яку автор вішає свої дотепи. До Shaw йому далеко. Що ж до «Тресту “Дайош Європу”», то це річ просто скандальна. Невисоко стоїть і «Николай Курбов». Я особисто Еренбурґа на шаную — він жив у Києві р. 1919-го і досить тут намозолив усім очі своєю кокетерією, підведеними очима і панночками, обіруч повислими, але у нього є прекрасна книжка «Антологія французьких поетів», друкована р. 1914-го (коли Еренбурґові було років 23—24), і прекрасна збірка фейлетонів про мистецтво будучого («А все-таки вертится»). Поезія ж російська за останні часи рішуче підупадає. Розвивається і витончується літературна критика, особливо так звана формальна школа (Ейхенбаум, Жирмунський, Шкловський).

Із старих письменників російських у письменницьких колах найбільше орієнтації на Лєскова, колись нехтуваного за свій антилібералізм, а тепер оціненого за свою манеру «сказа», як висловлюється російська критика, доброго, за індивідуалізовану розповідь (кожна постать літературна має свою у Лєскова різко характеристичну мову). Лєсков продиктував, мабуть, і цю, таку характерну для нинішнього російського письменства, орієнтацію на «областной язык».

Тепер з приводу окремих пунктів Вашого листа. 1) Книжку «Село вигибає» висилаю позавтра. «Життя й революція» піде другим номером. 2) 3 п. Антоном Онищуком я радився, укладаючи словник, і він мені у великій став пригоді. Але він часами говорив, що тут і тут, мовляв, краще було б запитати автора, бо таке або таке має варіанти значення в залежності від місцевості. 3) Наше київське видання Ваших творів, скільки знаю, у Львів не попало. Гадаю, що Ваш зв’язок з «Книгоспілкою» (через мене) аніскільки не перешкоджає Вам дати свої збірки у Львів та Прагу. Все одно: ті книжки не попадуть сюди, наші ж видання масового читача не задовольнять там. Бо як кілька примірників і попадуть за кордон, то підуть до бібліотеки Наукового товариства, до двох-трьох критиків. Широкий же читач лишиться без книжки. 4) Шкода, що «Слово» не може видати збірки В. Стефаника. Від товаришів Лизанівського з товариства «Рух» знаю, що видавництво те мало нові твори Стефаника ще рік тому, але й досі не чув я, щоби воно збиралося їх видавати. Це є, на мою думку, злочин, бо книжка не була б тяжкою для видавництва і, безперечно б, розійшлася, бо попит тепер на українських письменників, що стали предметом студій шкільних, сильно виріс, а В. Стефаник завжди у нас користувався великим признанням. В справі матеріальної допомоги Стефаникові щось треба було б зробити, але в який спосіб? Ювілейне свято було б, мабуть, і тут найкращим приводом для збирання грошей. Коли щось викристалізується тут, напишу.

Вітаю Вас сердечно, прошу не гніватись, що поспішаю і лист мій виходить не дуже розбірний. Готовий до послуг, з сердечним шануванням.

                                                                     Мик. Зеров

Київ, вул. Леніна, 82/7

12 червня 1926 р.