Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
Ніколи ще Жан Кокто не був під загрозою більшої небезпеки. Сп’янілий від похвал, слухав він, як видатні актори курять фіміам його поганим віршам. Родичі були у захваті. Вони любили літературу і не мали жодного уявлення про драму творчості. Пишаючись Кокто, вони потурбувалися про видання його віршів, які сам він дуже швидко визнає бездарними. «Моє життя буде витрачено на те, — скаже Кокто, — щоб примусити забути цей дебют». Не слід перебільшувати. Безперечно, цьому початкові життя, цим похвалам він зобов’язаний своєю репутацією «легковажного принца». Ну то що? У його творчості юнацькі поеми відіграли ту саму роль, що «Утіхи і дні» для Пруста. Перш ніж знайти себе, дебютант віддає данину моді. Подібно до молекул, які, стикаючись одна з одною, несподівано змінюють свою траєкторію, випадкові зустрічі кидають молоду людину у непередбаченому напрямі, доки новий учитель або новий друг не потягнуть його за собою в інший бік.
1912 року російські балети Дягілєва засліпили Париж своїми яскравими барвами. Вони приголомшили і збудили Кокто. Саме Дягілєв, з яким він потоваришував, сказав йому знаменну фразу, яка вирішила його кар’єру: «Здивуй мене». Чи треба дивувати? У мистецтві — безумовно. Шокове лікування відкриває очі — і душі. Але шок уже за самою своєю природою короткочасний. «Ніщо так швидко не старіє, як новизна», — говорив Валері. Захоплення тривають недовго. Мистецтво авангарду дуже швидко стає штампом. Уми знов поринають у сплячку. Ось чому, коли хочеш збудити їх, треба щоразу атакувати у несподіваному напрямку і безперервно оновлюватись. Так Кокто вгадав інстинктом цю стратегію сюрпризу, і з цього почались його вольти, які постійно дивували публіку.
Він зрозумів, що поезія вимагає повної самовіддачі. «Поет, — говорить він, — служить якійсь силі, що живе в ньому і яку він сам погано знає. Він повинен лише допомогти їй знайти форму». Звідси — гімнастика душі, яка вимагає усамітнення подалі від світського товариства і Парижа. Усе своє життя Кокто влаштовував втечі, щоб працювати. Він переховувався в Оффранвілі у Жака-Еміля Бланша[209], потім у Лейзені, де разом із Стравинським[210] писав «Потомак» — складний і двозначний твір, який, проте, був корисним, струсонув уми. Ніхто в нашу епоху не виявив такої винахідливості у створенні нових форм, як Кокто. У 1913 році, в останні мирні дні, він зблизився з Пікассо і Браком[211], чиї пошуки якимись несповідимими шляхами перетнулися з його власними.
Вибухнула війна. Кокто був звільнений від військового обов’язку, але вступив санітаром до польового госпіталю, який обслуговували добровольці. Сміливий і привабливий, він припав до серця морським піхотинцям, вів сповнене небезпек окопне життя у Діксмюде і Ньюпорті. У той момент, коли Кокто мали нагородити за бойові заслуги хрестом, з’ясувалося, що він порушив військову дисципліну. Начальник штабу врятував його від жандармів, а також від смерті, — весь полк морської піхоти був знищений. Після часу, потрібного для визрівання художнього задуму, з цієї історії народився чудовий роман «Тома-самозванець».
Париж, 1916 рік. Кокто літає разом з Гарросом, часто зустрічається з Еріком Саті, Максом Жакобом[212], Пікассо. 1917 року трупа Дягілєва ставить його балет «Парад» з музикою Саті і декораціями Пікассо. Балет викликав справжній скандал. Сьогодні навіть важко зрозуміти чому. У темі не було нічого скандального: балаганний парад перед ярмарковим театром, три номери мюзик-холу, на очах у публіки, яка не розуміє, що справжній спектакль ховається глибше. Але Пікассо і Саті збивали з пантелику; Кокто, вірний своїй тактиці, дивував. Коли б не прийшов до них на підмогу цього вечора Аполлінер[213] в офіцерській формі, авторам дісталося б від глядачів. У 1921 році такий самий скандал вибухнув під час постановки іншого параду — «Молоді з Ейфелевої башти».
Але ось і новий поворот — скандальна молода людина звернулася до класицизму, теж «шокового». Для нього це було природним кроком. Епоха не визнавала ніяких рамок, жодного порядку. Заклик «до порядку» став формою оновлення. У «Півні та арлекіні» (1918) Кокто сформулював свою естетику. Він блиснув тут своїм «даром лаконізму». Деякі з його афоризмів пережили Кокто. «Такт сміливості полягає у тому, щоб знати, до яких меж можна надто далеко зайти…» «Мистецтво — це наука, укрита плоттю…» «Я знаю, що поезія необхідна, тільки не знаю, для чого…» «Молода людина не повинна придбавати апробовані цінності…» «Митець повинен жити, доки живий, а слава хай буде посмертною…» «Буржуазія — плодючий грунт Франції, усі наші митці вийшли з неї; Бодлер — буржуа». Усе це — правда; потрібна була мужність, щоб її висловити.
«Півень та арлекін» — твір, який зробив Кокто рупором «Шестірки»[214], музичного антивагнерівського руху і кубістського живопису. «Бережись живопису!»[215] — закликають деякі плакати. Я додам: бережись музики! У словнику поета завжди забагато слів, у палітрі художника — забагато фарб, у клавіатурі музиканта — забагато нот». Це було суто французьке повернення до точності і чистоти стилю.
Монпарнас[216] відірвав Кокто від багатого нового будинку на вулиці Анжу, де жила його родина. Пікассо перший зрозумів, що Монпарнас такий само мертвий, як і вулиця Анжу. Кокто пішов на виучку до нового генія — Раймона Радіге[217], якому на той час було п’ятнадцять років. Цей митець, який рано дозрів, був маленьким, блідим, короткозорим підлітком. «Він очищав штампи від рутини, здирав шкурку з заяложених істин». Його романи — таке ж саме виняткове явище, як і поеми Рембо. Гарний роман, написаний у двадцять років, — завжди чудо. Радіге підтримав Кокто у його повороті до класицизму, він спонукав його стерегтися нового, коли у нього надто новий вигляд, протистояти авангардистській моді і шукати взірців у старих майстрів. Художник оволодіває своїм фахом, копіюючи шедеври. Корнель став Корнелем, наслідуючи іспанців. Так і Радіге став самим собою,
