Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа

манери чудовий. Багато його прекрасних образів завдячують фізіології, фізиці або хімії. «Прекрасні і точні аналізи ведуть до того, що можна було б назвати розкладанням класичних почуттів. Довгий час моралісти задовольнялися загальними термінами, неясними поняттями з дуже невизначеним змістом і вважали, що такі абстрактні істоти, як Кохання, Ревнощі, Ненависть, Байдужість, розігрують добре побудовану балетну виставу, яка відображає наше емоційне життя. Стендаль спробував розкрити зміст цих неясних понять, виявивши різницю між коханням-потягом, коханням-пристрастю і коханням-марнославством і визначивши явище, назване «кристалізацією» почуття. При цьому він зіграв роль цілого покоління хіміків: кінця XVIII століття, які, не вірячи більше у чотири елементи, зуміли виділити певну кількість простих тіл. Але Пруст показав, що й самі ці неподільні атоми являють складні світи, які містять нескінченну кількість почуттів і у свою чергу можуть ділитися без кінця.

Подібно до спостерігача у літаку, який з висоти польоту одночасно бачить свої позиції і позиції ворога, здобуваючи безсторонність, болісну, але необхідну, закоханий Пруст проникає одночасно у свідомість того, хто кохає, і коханої жінки і бачить образ одного з них в іншому, а іноді навіть долає час і з якоюсь спокійною жорстокістю зіставляє свою нинішню, змучену душу з душею майбутньою, що одужала. Ніщо не викликає у нього такого інтересу, як чудові перспективи такого роду: клан Вердюренів, яким його бачить Сен-Жерменське передмістя, водночас з Сен-Жерменським передмістям, побаченим кланом Вердюренів; наше мистецтво очима майбутнього і імпресіонізм — очима сучасності.

Але чому ж ця безсторонність, ця незворушність дослідника викликають максимум естетичного переживання? Тому що мистецтво по суті своїй покликане, очевидно, відволікати почуття від діяльного життя і підключати їх до того допоміжного двигуна, яким є фантазія. Фантазія морального характеру, претендуючи на те, щоб рекомендувати правила життєдіяльності, пробуджує внаслідок цього саме всі ті сили, які вона мала б приспати. У момент, коли виступає моральна думка, естетичне переживання згасає з тієї самої причини, з якої статуя є твором мистецтва, а оголена жінка ні в якій мірі не є ним.

Стендаль це добре розумів і у мові своїй, подібній до мови цивільного кодексу, прагнув засвоїти тон високої безсторонності. Пруст робить ще більше — йому щастить надати своєму творові характеру непорушної об’єктивності, яка є одним з обов’язкових елементів краси.

Пруст і Флобер згодні у тому, що єдиний реальний світ — це світ мистецтва і що справжнім є лише той рай, який втрачено. Чи може рядова людина сповідувати цю філософію? Звичайно ж, ні. Жити без віри у реальність переживань важко. І справді, адже існує тип кохання, зовсім не схожий на кохання-хворобу, описану Прустом, — кохання щасливе, таємниче, безмежне, вірне, повне прийняття іншого, те кохання, романічними героїнями якого є пані де Реналь і пані де Морсоф, а героїнями живими — тисячі жінок. Пруст зобразив таке кохання лише в образі материнської любові.

Сам він усю самовідданість, на яку був здатний, вклав у мистецтво, а мистецтво, яке підноситься до такої самосвідомості, до такої вимогливості до себе, надзвичайно нагадує релігію.

Жан Кокто

[205]

Тому, хто добре знав Кокто, важко судити про нього неупереджено. Добре знати Кокто — значить любити його. Його привабливість, блиск його красномовності не вміщалися у звичайні рамки. Його страждання, його тривоги викликали сердечне співчуття друзів. Кажуть, блиск Кокто був штучним, а його усні оповідання швидко перетворювались на затверджені «номери», серію дисків. Можливо, нікому не дано щохвилини ставати новим — це означало б перестати бути самим собою; але цей «номер» захоплював. Він потряс мене, коли я вже після смерті Кокто востаннє почув його по телебаченню.

Дехто бачив у ньому лише легковажного Принца, яким він був у молоді роки, акробата та ілюзіоніста, але цьому акробатові вдавалися усі його трюки, але за цією безтурботністю ховалися глибокі безодні. Інші обвинувачували його в тому, що він іде за модою. «Я не йшов за модою, — говорив він, — я її створював і кидав, ледве пустивши у світ, полишаючи іншим слідувати їй». Це вірно: він іноді надихав, а іноді підтримував усі спроби оновлення в усіх сферах мистецтва. Чутливий рупор Дягілєва[206], а також Пікассо, він надихав і зближував кращих музикантів, кращих художників, кращих письменників своєї епохи. Творча натура, він мав також талант об’єднувати.

Чудова різноманітність його обдаровань довго заважала сучасникам оцінити достоїнства його творів. Надзвичайна активність цієї людини, яка легко долала будь-які підйоми і примудрялася бути водночас видатним поетом, оригінальним романістом, драматургом, новатором кіно, прекрасним художником-графіком, дивувала і бентежила критиків. Їм важко було повірити, що подібна безладність може бути формою вияву генія. Кокто усвідомлював небезпеку, але йшов на риск, він завжди був готовий ризикувати. Кожного разу, коли він досягав досконалості в одному жанрі, він залишав його заради іншого, часто протилежного. Ледве очоливши авангард, він уже вважав його ар’єргардом. Його метання шокували людей, позбавлених такого універсального розуму. Його легенда примушувала забути, що його секрет — праця, шістдесят років праці, довгого суворого подвижництва. «Я живу потаємно, прикрившись плащем легенд», — казав він. Він сам допоміг зіткати цей плащ, бо вважав, що під його покровом таємна таємних особистості стає невидимою. Про Кокто говорили, що, подібно до Оскара Уайльда, він був геніальним у житті і талановитим у творчості. Ні, він був геніальним у своїх творіннях, а у життя вклав свій великий талант, талант, який поєднувався з ніяковістю, майже дитинною, бо Кокто завжди лишався дитиною, здивованою, ніжною і боязкою.

Життя

Життя Кокто було низкою втеч і повернень. Йому випала небезпечна удача: безтурботне дитинство; він народився 1889 року в Мезон-Лаффіт у родині, що належала до потомственої паризької буржуазії і любила мистецтво, особливо музику. Його дід грав з Сарасате[207] в аматорському квартеті і був добре знайомий з Россіні.

Як і Пруст, Кокто належав до тих, хто на все життя позначений печаткою дитинства. Це водночас і сила і слабкість. Сила тому, що чарівний світ, у якому вони живуть, охороняє їх від озлоблення, яке настає з роками, слабкість тому, що, не вміючи розстатися з утраченим раєм, вони більше за інших страждають від жорстокості світу дорослих і до старості мріють про кімнату, зігріту материнським теплом, де вони могли б затишно скрутитися калачиком, зібравши навколо себе іграшки і своїх близьких. Для Кокто рай дитинства невіддільний від Парижа. Парижу він зобов’язаний жвавістю розуму, безпомилковістю смаку і почуттям сучасності. Він відвідував новий цирк Шатле, класичні ранки у «Комеді франсез», спізнав надзвичайну поетичну чарівність