Метаморфози, або Золотий осел - Луцій Апулей

25. Почувши таке, він миттю хапає мене за праву руку і тягне назад на ринок.- То в якого негідника ти купив цей непотріб? - Я показую йому на старигана, який сидів у кутку. На нього він прожогом накидається й починає грізним голосом, як і годиться едилові, гримати: - Ех ти, сякий-такий! То ти дереш шкуру з наших друзів і взагалі зі всіх приїжджих? Продаєш утридорога нікудишню рибу? Такі, як ти, заповзялись дорожнечею продуктів перетворити оце місто, квітку Фессалії, у кам'яну пустелю! Стривай-но! Безкарно це тобі не пройде! Я так усиплю, що затямиш, як обдурювати покупців! - І, висипавши [32] з мого кошика рибу, каже своєму помічникові розтоптати її. Задоволений такою суворістю свого розпорядження, мій Піфій прощається зі мною: - Як гадаєш, Луцію, для старого, мабуть, така, ганьба достатня покара? - Спантеличений цією подією і прямо-таки приголомшений, я поспішаю в лазню, втративши завдяки рішучим діям товариша-мудрагеля і гроші, і вечерю. Викупавшись, вертаю назад у господу Мілона і в свою кімнату.

26. Входить раптом служниця Фютіда й каже: - Господар просить.- Але я, знаючи ощадливість Мілона, чемно вибачаюсь, мовляв, втому після подорожі розжене краще сон, ніж їжа. Одержавши таку відповідь, він сам заходить у мою кімнату, бере мене за руку й намагається ласкаво відвести до себе. І коли я загаюся, скромно упираюсь, він заявляє:

- Не відступлю звідси, поки не погодишся,- і клятвою . підтверджує свої слова. Ну що ж, рад не рад я підкоряюсь його впертості. Він веде мене до свого тапчана. Коли я сів, починає розпитувати: - То як же поживає мій Демея? Що поробляє його жінка? Як там його діти? Як маються домашні? - Розповідаю докладно про все. Далі він розпитує про мету моєї подорожі. Коли і це я сумлінно виклав, він замучує мене розпитуваннями про моє рідне місто, про знатних його громадян, навіть про самого правителя(32). А я, до знемоги натомлений виснажливою дорогою, а також заморений безконечним потоком запитань, засипаю на півслові і, повністю вибитий із. сил, ледь повертаю язиком. Помітивши це, Мілон нарешті мене відпускає. Так я звільнився від пустої балаканини й голодної вечері в гидкого старигана, обтяжений сонливістю, а не їжею, бо ж ситий був одним базіканням. Повернувшись у кімнату, я знайшов нарешті бажаний спочин.

1. Як тільки сонце знову розвіяло ніч і настав день, я випірнув зі сну і з постелі. Взагалі-то я людина неспокійної вдачі і надмірно жадібний пізнавати все дивовижне й рідкісне. Усвідомлюючи, що перебуваю в самому серці Фессалії, визнаної одностайно батьківщиною чорної магії, зрозумів тепер, чому історія, що її розповів незрівнянний попутник Арістомен, бере початок саме з цього [33] краю. Мучила мене жадоба знань, з цікавістю оглядав, я все, що мене оточувало. І не було в цьому місті нічого такого, що я вважав би за те, чим воно було насправді, а все здавалось мені перетвореним у щось інше чаклунськими заклинаннями. Так, камені, по яких я ступав, ввижались мені окам'янілими людьми, птахи, щебетання яких я слухав,- опереними людьми, дерева, що росли навколо мурів міста,- людьми, покритими листям. Мені марилось, ніби джерельна вода б'є з людських тіл, здавалося, що статуї й картини почнуть ходити, стіни ось-ось промовлять, воли та інша худоба віщуватимуть, а з самого неба, з його сонячних просторів раптом полине якесь провіщення.

2. В такому настрої і майже цілком опанований нестерпною цікавістю, вештаюсь я, розглядаючи все довкруг себе, але не знаходжу будь-якого натяку і взагалі якого-небудь сліду для заспокоєння моєї жаги. Швендяю, немов підхмелений гультяй, від брами до брами. Враз мимохіть приходжу на ринок. Тут, наддавши ходи, наздоганяю якусь жінку, яка йшла в супроводі багатьох слуг. Дорогоцінні прикраси, оправлені золотом, і ткані шати, без сумніву, вказували на те, що це знатна особа. Поруч з нею тюпав сивоголовий старець. Він, поглянувши на мене, вигукнув:- Яка зустріч! Це ж Луцій! - Далі цілує мене і шепче щось, чого я не дочув, на вухо тій жінці.- Чому ти не підійдеш і не привітаєшся із своєю родичкою? - Не смію,- кажу у відповідь,- незнайомий-бо з цією жінкою, і, почервонівши, з опущеною головою, відступаю, назад. Але вона, вп'явшись у мене очима, озвалася: - Ось вона, шляхетна сором'язливість його шановної матері Сільвії! Та й виглядом він схожий на матір: високий на зріст, стрункий, але не худий, ніжний рум'янець, русяве і від і природи кучеряве волосся, очі голубі, але зіркі і сяючі, немов у орла, обличчя - звідки не клянеш - квітуче, хода владна й легка.

3. Оцими своїми руками,- вела далі вона,- я виховала тебе. Хіба не так? Я не тільки родичка, а й молочна сестра твоєї матері. Обидві ми з роду Плутарха, одна в нас була годувальниця, росли ми разом, як дві сестри. Різнимось хіба що становищем: її чоловік - високопоставлена особа, а мій - звичайнісінька, собі людина. Я- та Біррена, ім'я якої тобі, очевидно, відоме, бо з уст твоїх батьків ти частенько його чув. Тим-то з довірою прийми мою гостинність, більше того, вважай мій дім своїм.- [34] На це (тим часом рум'янець зійшов з мого лиця) я відповів: - Незручно мені, тітонько, покидати без будь-якої поважної причини мого господаря Мілина. Але постараюсь зробити так, щоб ти і він були задоволені. Кожного разу, коли мені доведеться сюди приїхати, неодмінно буду зупинятись у тебе.- Ось такою невимушеною розмовою ми себе розважали і через декілька кроків опинились перед домом Біррени.

4. Атріум(1) її будинку був пречудовий. В кожному з чотирьох його кутів, стояли на колонах статуї богині Перемоги» з пальмовою гілочкою в руці(2).-Богиня, хоч і з розпростертими крильми, зображена була непорушною, а рожеві пальці її стіп торкались хиткої опори - рухомої кулі. Здавалося, що богиня не спирається на неї, а просто піднімається в повітря. Посередині кімнати височіла статуя Діани, виконана з пароського мармуру(3). Досконалий твір! Він зображав богиню з розвіяною шатою в стрімкому русі. Статуя звертала на себе увагу одразу ж при вході, викликаючи подив своєю величчю. По обидва боки від