З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко

Першу документально зафіксовану згадку про те, коли саме цей простий, як дошка, і надзвичайно спокусливий своєю одновимірністю світогляд почав «оволодівати масами», мені вдалося знайти в спогадах Александри Толстої. Згадка датується 1916 роком, коли графівна працювала в госпіталі як сестра милосердя, — там і почула вперше про більшовиків, що розкладають своєю пропаґандою солдатів на фронті. Молоденький підпоручик, ридаючи, розповів, як загинув його товариш — уже поранений, скомандував: «Огонь!», але ніхто з солдатів ані рушився, тож офіцер сам поповз, спливаючи кров'ю, до кулемета, де його нарешті й добило зустрічним вогнем, — а солдати потім прокоментували звершений на їхніх очах героїчний чин: «Вишь, как офицерству-то война выгодна — и ранятый на пулемет лезет!..»

Це було «на вході». «На виході» ж — через дванадцять років після офіційного кінця більшовизму як державної системи — на екрані з'являється також молоденький хлопчик, який уже, либонь, і в руках не тримав золоченого тому бородатих «класиків», і яснозоро-спокійно пояснює присутнім, у повній згоді з «класичним» ученням, до чого люди «всєгда стрємятца». І «прі чьом здєсь какіє-то ідєї»? Що за неконкретний базар, пацани?..

І пацани мовчазно з ним погоджуються: вони теж родом ізвідти — з фронтів того самого «войовничого матеріалізму». І так само туманно собі уявляють, що людиною може рухати й що-небудь іще.

«Ти переміг».

Кінець відступу.

«Ви жахливо цинічні», — сказав знайомий американець, який понад рік пропрацював в Україні, коли його попросили коротко схарактеризувати «українську вдачу». А мені пригадався запис із Тютюнникового щоденника: «Чого ви, дядьку, такі худі? — Дядько перестав їсти і сказав: — Ми перелякані».

Чого ми такі цинічні? Ми вбогі. Не грошима, ні, бо то діло наживне, — духом убогі, а це діло швидко не вживається. Ми так довго «виживали», припнуті до своїх «одинадцяти станків», що коли нас врешті пустили з цепу на волю, ми просто не знали, щó на тій волі можна робити ще, окрім як нарощувати і множити, в тій самій одновимірній площині, так щоб було ситніше, смачніше, п'яніше, м'якше, ніж у попередніх поколінь — тих, котрі, на початку 1990-х, уперше вирвавшись за межі «великої зони», падали непритомні, вгледівши в тамтешніх супермаркетах п'ятдесят сортів сиру… Нам не сказали, чого ще можна хотіти від життя, крім комфорту і почестей, і тому, зачувши, що хтось там виходить із гаслами на площу, ми підозріливо мружимось: не інакше, їм заплатили!.. А коли читаємо, що якісь там європейці прив'язуються до новозбудованого терміналу, щоб порятувати загрожених тим терміналом китів, то криво посміхаємось і кажемо, що буржуї «казяться з жиру» (як усім убогим, нам завжди здається, що інші мають більше — ситніше, смачніше і т. д. од нас, і ми їх за це не любимо). Ця вроджена невіра в будь-які мотиви людських учинків, окрім безпосередньо-корисливих, себто клінічна духовна вбогість, становить найперший і найнеомильніший знак, що з національного генотипу видалено ген свободи. Випущені на волю, ми так і зостались невільниками — навіть у тих випадках, коли видряпуємось на самий вершечок соціальної драбини.

І тому, навіть отримавши незалежність (не кажу — «здобувши», бо таки хронологічно останніми, хто її в Україні «здобував», були, півстоліття тому, добровольці УПА, і навіть той потужний енергетичний вихлюп, яким винесло було сотні тисяч на міські майдани 1990—1991 років, слід значною мірою приписати віддаленій, через покоління, післядії їхніх сумарних зусиль, необлічимо-складно опосередкованому відгомонові колишньої масової пасіонарности), — отож навіть отримавши незалежність, ми так і не стали тим, що Геґель називав «історичним народом»: автором власної судьби. Тяглість історії забезпечується не нами — наша справа й далі проскакувати між її «крапельками», які «хтось» і «звідкись» на нас «пускає»: чи то Америка, чи Росія, чи, як те бачиться на долішніх «поверхах», свої власні «бандити нагорі» — хто саме, нас, по совісті, нестак-то й обходить. Ми-бо й далі не чуємося господарями — ні своїй країні, ні своєму життю.

Зрештою, з господарями в цій країні було покінчено ще сімдесят років тому — в 1933 році…

Тут знов-таки характерне документальне свідчення — запис зі щоденників О. Гончара:

«Колективізація.

Притискують дядька: здавай.

— Нема. Саджайте, ваша власть.

— Та це ж наша — твоя і моя…

— Якби наша, я вас давно б усіх пересаджав».

Смішно, але, за правдивим «українським рахунком», це востаннє долинає до нас із тьми того страшного століття голос вільної людини. Ще вільної — бодай настільки, щоб відкрито ознаймити свою історичну поразку.

КОДА.

…На цьому місці (бракувало якось гарно закандзюбленого фіналу, а мій бідний, оплавлений спекою мозок явно вичерпував свої ресурси) у мене закінчилася кава — необхідне для відновлення мозкових ресурсів пальне, і я вийшла до найближчого мінімаркету, що на сусідній вулиці — поруч із дитячим садком. І, не дійшовши, спинилась на півдорозі, вражена видом дивовижної процесії.

Вулицею, в супроводі двох виховательок, мовчки, сопучи (жарко!), вервечкою дибцяли діти — чотири-п'ятилітні малятка в панамках. Придивившись пильніше, я розгледіла, що саме, крім незвичної для дитячого гурту мовчанки, так різонуло мені око якоюсь ґротесковою незугарністю: кожне дитинча цупко тримало переднього за хвостик сукенки або за штанці, — відтак уся вервечка рухалася, витягнувши руці й трохи нахилившись під кутом, згорблена, чи пак зігнута в попереку, — як Бройґелеві сліпці…

І я згадала, що таким самим строєм — і «бєз разговорчіков», атож! — колись, у середині 1960-х, учили в дитсадку ходити й мене. Після двох тижнів мого першого свідомого бунту — щовечірніх ридань і благань: «Я не хочу завтра в садочок!» — батьки нарешті здалися і найняли мені няньку, за що я їм повік винна окрему дяку: хтозна, як би склалося моє життя, якби тоді, на самому його початку, мене таки вламали й призвичаїли «ходити строєм».

І ще я згадала, як запурхує в супроводі виховательки до музею, чи до автобуса, чи в метро група малюків німецьких, голландських, шведських, французьких: із щебетом, мов зграйка горобців, розсипаючись навсібіч і зараз-таки, мов на гілках дерева, чемненько розміщуючись у просторі за якимось, тільки їм вгадним, пташиним планом… Ці зворушливі сценки завжди, скільки випадало бути їм за свідка, крім усмішки розчулення, викликали десь у надрах підсвідомости ще й болісний порух заздрости:  ї х н і х  дітей ніхто й ніколи не вчив ходити строєм…

Тиха вервечка скоцюрблених, маленьких українських зеків у шортиках і панамках протрюхикала повз мене, краючи серце своєю покірною незграбністю (одне маля весь час не втрапляло в ногу: то підбігало дрібним крочком, то надолужувало сягнистим…), — і влилася в браму дитсадківської дротяної огорожі. Ну от і