Українське письменство - Микола Зеров
Но что общего у Яновского с такими романтиками? Мироощущение Яновского напоено новой действительностью, например, в романе «Мастер корабля», как ни переброшен его герой в будущее, прежде всего отчетливо выступают «характерные черты послеоктябрьской действительности». Обычно указывают на сгущенность красок, на праздничную приподнятость и нарядность лексики, на характерное трактование революционной борьбы как движения стихийного, на характерную переоценку роли героической личности, при которой бледнеют изображения социально-классовой природы революционного сдвига. «Яновского волнует не столько самый процесс революционной борьбы, не ее социально-классовая природа, а романтически революционный антураж этой борьбы, широта патетического жеста, не герои, а героические позы, сгущенные яркие краски».
Конечно, нельзя отрицать некоторых из отмеченных тут черточек. Но для этого эмоционального напряжения, для этого внимания к героической личности, для этого стиля, играющего неожиданными образами и их сопоставлением, нарушающего иногда зрительную четкость описания, трудно найти иное, более свежее название. Не есть ли это черты экспрессионистического стиля?
И затем: как ни славит автор героическую стихию гражданской войны, он нигде не показывает своих героев в ореоле сусального золота. Его герои, говоря словами Хвыльового, «не гитарны». Красный партизан Шахай в «Рейде» — крестьянский парень, бывалый, энергичный. У него нет ни орлиного взора, ни соколиных бровей, ни поразительной красоты. Одно говорит о его незаурядной воле, — его упрямый, крутой подбородок. Еще меньше приукрашены герои «Туза и перстня» и «Бивней мамонта» — санитар Большаков и селькор Семка. Говорят они грубо, корявым говором пригородных мещан или портовых грузчиков, пишут малограмотно. Яновский натуралистически передает их речь, стилистику их писаний, подобно тому, как это сделал Бабель в «Конармии» или Тренев в «Любови Яровой» (матрос Швандя). Все это заставляет говорить о снижении героических образов, о своеобразном сочетании у автора элементов экспрессионистического и натуралистического стилей.
«Кровь земли» — первая книга Яновского, книга почти начинающего автора. Ее недостатки — недостатки дебютанта, от которых легко и быстро освобождаются молодые таланты. Ее достоинства — это свежесть и острота восприятия, упорное искание новых форм. Сам автор поет гимны молодости: она — как драгоценный рубин, играющий на солнце. «Всю остальную жизнь человек только шлифует ее грани». Но, внимательный к вопросам мастерства, Яновский, конечно, не думает отрицать того, что искусство гранильщика очень важно и ценно для красоты и блеска драгоценного камня.
1930
[Лист до редакції «Літературної газети»]{199}Вельмишановна редакціє!
Не відмовтеся дати місце кільком моїм словам у відповідь на замітку М. Яська «За марксистське літературознавство» у ч. 8 «Літературної газети» за цей рік.
Базуючись на моїй побіжній фразі про Коцюбинського (в передмові до російського перекладу оповідань Юр. Яновського), де я пишу, між іншим, що Коцюбинський «умер со славою, как это ни странно, писателя изысканного, чуждого социальной тематике», — М. Ясько накидає мені солідарність з усіма авторами, що хотять трактувати Коцюбинського, як письменника-естета, «раба чистого мистецтва».
Думаю, наведені вище слова не дають приводу таким способом трактувати моє розуміння особи і творчості Коцюбинського. Я в своїй статті говорю тільки, що в хвилину смерті Коцюбинського досить сильно тримався погляд на нього, як на естета і письменника, по суті чужого соціальним темам; своє ж власне ставлення до цього погляду виявляю в словах: «как это ни странно» (странно, очевидячки, для мене і тепер). Тут не місце спинятись на питанні, що саме породило леґенду про естетизм та чужість Коцюбинського темам соціальним. Скажу тільки, що спростуванню цієї леґенди я присвятив два роки тому спеціальну доповідь в Київському домі наукового робітника, а торкнувшись цього ж питання в статті «Коцюбинський і Чехов» (Коцюбинський, т. III, вид. «Книгоспілка»), написав буквально от що: «Довільними видаються і міркування про естетизм Коцюбинського. На нашу думку, з Коцюбинського ніколи не було естета та жерця самодовлінного мистецтва». І трохи далі: «Коцюбинський завжди лишався вірний в цілому виголошеній в 70-х рр. теорії літератури, як методу пізнання соціальних обставин людського життя, і навряд чи можна було б закинути йому випадковий, не проказаний міркуваннями актуальності громадської вибір тем» (стор. XXVI—XXVII).
Шкода велика, що М. Ясько не звернув уваги на ці мої думки (хоч на інші статті в тому ж виданні Коцюбинського посилається). Може, тоді він не приписав би мені думок, діаметрально протилежних моїм власним, зовсім виразним висказуванням.
З привітом і пошаною
Київ, 19.III.1931 Мик. Зеров
Свидницький і «Люборацькі»{200}