настільки їдкою, густою,
що вистачить на пам'яті щоденник -
вести не менше половини року.
------------------------------------------
я буду дарувати імена
творячи їх рукою злегка -
збиваючи у піну хмари,
цідячи по краплі світло ночі
між пальцями
літери видихаючи,
на кінчику у голки
вирощуючи полум'я,
як терпкий смак
заборонених слів
та образів,
що збиваються в зграї,
тісно,
і щоразу
натхненно
штурмуючі твердь,
з кришталевим дзвоном
розбиваючи грудьми
неба панцир.
тільки пам'ять їх вмістить
і оберне пухнастою теплотою
лелейності та млості,
так радість життя воскресить
і за вітром нехай,
відправить у дорогу
під блакитним наметом
благого неба.
----------------------------------------
Граючи з тканиною долі,
додаючи акценти, -
ми у формі всесвіту
виробляємо стиль,
розігруємо сцени
буття, -
криволінійно,
викладаючи камінь спотикання
на краю
до прірви.
І лаконічно, у формі жарту,
претензію на вічність
пред'являючи
незримому іншому,
сподіваючись на –
благословення…
Сподіваючись,
сміючись,
спираючись,
змиряючись
і – тремтіння,
на вітрі пелюсткою,
квітучого дерева з кореня світу.
---------------------------------------
стовп верстовий,
і старий черевик,
і битий шлях, -
всі низкою йдуть одне за одним,
зав'язані мотузкой долі -
й прості волошки,
заплутані у стерні;
в захмарному ряду
свій нотний стан
будують птахи, -
мене звіряючи з потаємним курсом,
та виставляють орієнтир;
серпанком, вологой пеленою,
медовой хвилею пливе
шлейф літа, вдалечінь.
я стану птахом - вірячи небу, -
розкину стрічкою горизонт,
та оксамит сонячного світла
вплітаю в той гербарій слів,
що відступають,
і в нескінченний шовк у небосхилу
зіллються нитки співчуття,
змінивши свій фатальний візерунок,
пізнавши лагідну безодню
відтепер і на віки,
перебуватиме у поцілованому краю.
--------------------------------------------
що мені до зміни дат?
та все ж таки –
тихеньким вигуком
штовхни шматочок літа,
скачав його на язиці,
запам'ятавши насолоду
передчуття
та швидкоплинність
легкості ковзання;
в закладки –
терпкість післясмаку,
луну минулого і велич небосхилу;
між пагорбами тьмяно
згущується поки що
не настільки понура тінь -
проводжаючи зграї в
квітучому небі
пунктирним рядком, –
слід перелітних;
закононароджене пташеня,
вставши на крило – стуляє
літню вітчизну
і край тепла, де він нудьгуватиме
і співати,
пестячи вітер, щоб звісточка дійшла -
тремтяча струною нитка,
сполучна воєдино.
-----------------------------------------
у будь-який момент
ми десь посередині –
на ниточці висимо
або хитаємося на ній, –
у будь-який момент
ми точно не на початку,
а от кінця і взагалі немає
у будь-який момент
ми глядачі та лицедії,
скидачі основ -
і вірні служки,
творці та персонажі снів,
ми вітряні і нерозмінні,
ми - саме той співочий звук,
і голос,
і шепіт з хрипотою
у будь-який момент
ми незабутні
як кохані,
і швидкоплинні,
ніби шарудіння крил
метеликів _ настільки ж
і мінливі, -
в будь-який момент -
ми ближче до середини
на лінії прямій
--------------------------------------
Несучи свій хрест, -
не думай про смуток,
вона як схуднений мішок,
- ні сенсу, ні підмоги,
як прочерк першоджерела,
порожній символ ні про що.
Несучи хрест свій, -
ширше посміхайся небу,
сміливіше очі відкривай,
не покладаючи аніяких надій
на будь-яку можливість порятунку
від павутиння чар майстрині долі
немилосердної.
Несучи хрест свій, -
вмовчися в когось
кремезно дужо,
і ще сильніше закохайся
у будь-які екзамени
тебе, та міцності твоєї.
Несучи хрест свій, -
продовжи ту межу земних сторін
звідси - аж до краю горизонту,
а там, де край землі
- там де нема нічого.
Там, де твій хрест
спаде важкою ношою
з простих людських
могутніх плечей, -
там край обітований
безтурботних,
але ми знаємо, -
краями вуст іронізуючи з утоми,
що легкість, як і тяжкість -
лише те, як ми її
сприймаємо,
піднімаєм знов
і несемо.
---------------------------------
так само, як і раніше, л-ю...
Так само, як і раніше,
- трохи сильніше, -
адже це можливо?
Так само, як і раніше.
Що рвалося - звилося,
і ниткою повисло
у терновому кущі,
кужіль для всіх майбутніх гнізд.
Адже краще, дорожче, та ближче -
немає нікого.
Під цим скипаючим небом,
перекинутим вниз,
у крижаний океан
солонуватих мрій.
Немає нікого,
під сонцем цим та небом.
Вся решта на цій планеті -
лише антураж,
для нашої з тобою
інтермедії.
-------------------------------
ні горя, ні образ, -
ні, немає,
і не буде - ні зі мною,
ні поряд десь,
з тією вічністю, якою
закільцьован строк
моїй кумедній метушні
в підмісячному світі
з цього боку.
ні горя, ні образ
я не візьму з собою,
як не вмовляйте,
пам'ять - сито, просіє
і пробачить,
побачить все найкраще у сумному,
і навіть чернь озолотить,
а в тріщинах шляхетних - улежливо
вмістились
уламки доленосних дій...
щербатий Місяць
твердь земну
своїм відсвітом освітить,
а мені - відміряє піску
свідомо хибним сріблом,
щоб кожен крок
святився
чистотою
незаперечній віри.
Ні горя, ні образ.
----------------------------------
а щастя - воно неминуче,
як найприродніша
хода речей,
яке неспішно,
з усвідомленим тактом
і смаком, звичайно,
прийде і настане,
в потрібний момент.
серпокримльці злітають,
з ними я набираю розбіг,
ковзання угору –
продовження бігу,
прагнення,
віри,
можливості вибору
безлічі всіх,
тримаючись осьовий –
де явлене світло
саме мені креслить
достемемнні слова.
----------------------------------
плодити сюжети та смисли,
палицею вибиваючи іскри
з кам'янистих,
не найдоступніших стежин, -
це та ще епопея,
міського масштабу місія,
що під силу будь-кому і кожному,
якщо цей будь-який – обраний,
омсьде і згодом,
в тому самому місці і вигляді,
дарованому для виконання
звичайній місії -
жити на цій не завжди м'якій землі.
Вічно у справах пов'ямзані,
по рукава в метушні,
чи зможеш піднятися,
влитися в потік зіркових річок,
щоб рукави - лебедині,
щоб у завісах - просвіт...
Допемвне, можливо.
Звичайно ж, щиро,
пам'ятаючи, що ти –
розкута полум'ям іскра,
в подобі людській.
Приручити своїх демонів,
словами не сиплячи купою,
пам'ятаючи, - що боляче кожному,
звіряючись по пульсу
що б'ється,
на звичамйній руці...
-------------------------------------
Я в зачарованому лісі
броджу, вирощуючи ріки,
що розділять береги
на лівий, правий,
твій і мій,
пологий і високий,
де сутність трав покаже хмарам
глибину
на цій твердині
таку саму, як в небокраї.
Ми в зачарованому лісі
протоптуєм стежки,
відводимо гілки від голови,
і розбираємо буреломи.
На всі відтінки
