Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Хіба що байдужа й лінива людина згадуватиме, мій Луцілію, друга лише тоді, коли думку про нього навіє якась місцевість. І все ж саме те чи інше знайоме місце викликає іноді наче глибоко заховану в душі тугу; не скажу, що повертає вже погаслий спогад, а лише пробуджує приспаний. Так, спричинений втратою біль, хоч і пом’якшений перебігом часу, знову ятриться, досить лиш глянути на раба, що був близьким для померлого, на одяг, на житло. І ось Кампанія, але найбільше Неаполь, а ще краєвиди твоїх Помпеїв[170] — аж не віриться! — наскільки свіжою зробили мою тугу за тобою! Ти — увесь перед моїми очима, надто, коли прощаємося. Бачу тихі сльози, що вперто навертаються тобі на очі, помічаю твій біль, що проривається, хоч як його стримуєш, назовні. Здається, я щойно тебе втратив!..
/2/ А врешті, коли вдатись у спогади, хіба є щось таке, що б не відбувалося «щойно»? Щойно ж я сидів хлопчиком у філософа Сотіона, щойно почав вести судові справи, щойно втратив до того заняття охоту, врешті — й силу. Незмірна швидкоплинність часу! І ця швидкоплинність найочевиднішою стає тоді, коли озирнутися: задивлених у теперішнє вона вводить в оману — настільки неквапливим є перехід[171] тієї стрімкої втечі часу. — /3/ «Що за диво?» — запитаєш. — Так ось: скільки б часу не проминуло — увесь він у тому самому місці. Охопиш зором усього його водночас, бо й лежить він увесь разом. Усе падає в одну й ту ж саму глибину. Зрештою, чи можуть бути тривалими частки того, що у своїй цілості таке коротке? Наше життя — лише цятка, навіть менше, ніж цятка. Але природа зробила так, що й ця наймізерніша малість видається чимось протяжним: одна її крихта — немовлячий вік, друга — дитячий, третя — зрілість, потім — мовби схил од зрілості до старості, врешті — сама старість. Скільки кроків у такій неспостережно малій вузині!.. /4/ Щойно ж я відпроваджував тебе. Але те «щойно» — чималий відтинок нашого життя, що й саме колись — подумаймо над тим! — спливе все до останку. Колись час не видавався мені таким швидкоплинним, нині ж його перебіг постав переді мною в усій його неймовірній стрімливості. Чи тому, що відчуваю близькість межі, чи тому, що приглядаюся до втраченого, зважую його[172].
/5/ Коли так от роздумую, то все більше дратують мене ті, що й з тієї крихти виділеного нам часу, якого й найощадливішій людині, хоч би як берегла його, забракне навіть для необхідних справ, з тієї незмірної малості більшу частину витрачають на непотрібне, зайве. Цицерон запевняє, що хоч би подарували йому ще одне життя, то він і тоді не мав би часу читати ліриків[173]. Я сказав би — й діалектиків[174]: ті ще безглуздіші. Бо коли лірики відверті у своїх пустощах, то ці вдають, начебто заклопотані чимсь поважним. /6/ Ні, я не кажу, щоб ти цілком не зважав на них, — кинь оком і на те мистецтво, але збоку, так би мовити, з порога привітай їх, аби не втягли тебе в бесіду й ти не подумав, що вони справді володіють таємницею якогось надзвичайного блага. То чому б’єшся, сушиш собі голову над питанням, якщо розумніше просто відкинути його, ніж розв’язувати? Лише той, хто перебирається собі з місця на місце без поспіху, безпечно, лише той може визбирувати й пакувати всіляку зайвину. Коли ж ворог наступає на п’яти, коли сурма протрубила воякам до негайного походу, то тут уже не до дрібниць: необхідність вибиває з рук те, що нагромаджено на дозвіллі. /7/ У мене не так багато часу, щоб я розтринькував його на вишукування двозначних слів, щоб вигострював на них свою дотепність.
Глянь, скільки люду спливлось, які вежі могутні замкнули
Наглухо брами свої, як там гострять залізо убивче…[175]
З великою мужністю я повинен дослухатися до звідусіль чутного гримотіння війни. /8/ Божевільним, та й справедливо, назвали б мене всі, якби я — у той час, коли і старці, й жінки зносять каміння для укріплення стін, коли озброєна молодь за брамами чекає або вимагає наказу, щоб кинутись у бій, коли при самих брамах виблискує ворожа зброя і здригається земля від потужного підкопу, — якби я сидів собі, склавши руки, й ставив, скажімо, такі-от питаннячка: «Те, чого ти не втратив, ти маєш; ти не втратив рогів: отже, ти маєш роги»; чи ще щось за таким самим зразком, що є витвором витонченого безглуздя. /9/ Отож по праву можеш і мене вважати божевільним, якщо тратитиму зусилля на такі речі. Хіба ж я не в облозі? Лишень небезпека грозить мені не ззовні, й од ворога мене не захищає стіна: смертельне — поряд, зі мною. Не маю, ще раз кажу, часу для тих марниць: величезна робота на моїх руках. Чим я зайнятий? Смерть переслідує мене, життя — тікає: навчи мене, як тут бути. /10/ Зроби так, щоб я не тікав од смерті, а життя щоб не тікало мені з-під рук. Додай сміливості змагатися з труднощами, рівноваги духу — сприймати неминуче. Розсунь вузини мого часу. Повчи мене, що щастя — не у тривалості життя, а в тому, як ним розпорядишся: може трапитися (здебільшого й трапляється так), що той, хто прожив довго, насправді мало прожив. Шепни мені перед сном: «Можеш не прокинутися». А коли прокинуся: «Можеш уже не прилягти до сну». Скажи, коли виходитиму за поріг: «Можеш не повернутися». А коли повернуся: «Можеш уже не ступити за поріг». /11/ Ти помиляєшся, вважаючи, що лише для мореплавця між життям і смертю — хистка межа: вона скрізь однаково тендітна. Не всюди смерть така очевидна, але всюди — така ж близька. Розвій мряку — і легше передаси мені те, до чого я приготовлений. Природа зробила нас сприйнятливими до науки й наділила розумом, хоча й недосконалим, але таким, що може вдосконалюватися. /12/ Поміркуй разом зі мною про справедливість та благочестя, про поміркованість, про соромливість — ту, що стримує нас від посягання на чуже тіло, як і ту, другу, що спонукає дбати про своє. Не водитимеш мене манівцями — скоріше сягну своєї мети. Якщо, за словами знаменитого трагіка, «мова правди проста»[176],
