Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

мене на тому, що сам же називаєш «брехливим» і про що складено стільки книжок? Усе життя бреше мені. От і злови його на тій брехні й наверни, раз такий гострий на думку, до правди[158]. Адже воно вважає потрібним навіть те, що чи не на більшу половину — зайве. Але й те, що не є зайвим, здебільшого не може спричинитись ні до нашого щастя, ані до блаженства. Бо що потрібне, те не конче мусить бути благом: ми ж насміялися б над самим цим поняттям, коли б назвали благом, скажімо, шматок хліба, миску крупника чи там ще щось, без чого не прожити. /11/ Що благо, те завжди потрібне, а що потрібне, те не завжди благо, оскільки потрібними бувають цілком нікчемні речі. Хто аж так не визнається на цінності блага, щоб рівняв його до речей щоденної потреби? /12/ То хіба не варто зосередитись на одному: показати всім, скільки часу йде на придбання зайвого, скільки людей, поки здобувають засоби для життя, втрачають за тими клопотами саме життя? Приглянься до кожного зокрема, подумай про всіх: нема такої людини, щоб її життя не зазирало у завтрашній день. — /13/ «А що в тім поганого?» — запитаєш. — Гіршого й не буває! Таж усі ті люди не живуть, а лише збираються жити: все відкладають на завтра. Скільки б ми не докладали зусиль, життя все одно пробігає скоріше, а ще коли зволікатимемо, то воно так і промчить повз нас, мовби й зовсім не було нашим; в останній наш день закінчується, а пропадає — щодня. /14/ Але, щоб не виходити за межі листа, який повинен вміщатися у лівій руці читача, на другий раз відкладу свою суперечку з діалектиками, що надто скрупульозно займаються чимось одним, занедбуючи інше, важливіше.

Бувай здоров!

Лист XLVI

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Обіцяну твою книжку я отримав і, збираючись прочитати її на дозвіллі, розгорнув, аби лише спробувати смак. Та вона заманила мене йти далі. Скільки в ній красномовності, зрозумієш ось із чого: видалась мені короткою, хоча з першого погляду можна припустити, що це твір Тита Лівія чи Епікура, але ніяк не мій і не твій. Такою насолодою мене привабила й затримала коло себе, що я прочитав її без жодної загайки. Кликало мене сонце, нагадував про себе голод, погрожувала дощова хмара, але я дочитав її — мов до дна вихилив усю. /2/ І звідав не лише приємність, але й сповнився радістю. Скільки тут хисту, скільки запалу! Сказав би я також, які тут пориви, якби мова то влягалась, то знову, зметнувшись, набирала висоти. Ні, то не порив, а мірний лет, мужній, врочистий плин думки, а попри те час од часу трапляється тут щось дуже лагідне, солодке.

Ти справді, Луцілію, величний, піднесений духом. Хочу, щоб ти й надалі був таким самим, щоб ішов тією ж стежкою. Має свою вагу й те, про що пишеш. Тому-то варто вибирати вдячний, плідний предмет, що не тільки б заполонив твій хист — щоб і збуджував його. /3/ Втім, про книжку напишу тобі докладніше, коли ще раз візьму її до рук. Наразі про неї можу судити так, мовби не прочитав її, а лиш прослухав. Дозволь мені пильніше приглянутись до неї. Тобі нічого боятися: почуєш правду. Ти щаслива людина: не маєш чогось такого, через що хтось був би зацікавлений брехати тобі з такої далини, хіба що, коли й причини нема, брешемо вже за звичкою.

Бувай здоров!

Лист XLVII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Мені приємно чути від тих, хто побував у тебе, що ти приязно ставишся до своїх рабів. Так і личить людині такої розсудливості, такої освіти, як у тебе. — «Вони раби». — Але ж — люди. — «Вони раби». — Але ж під твоєю крівлею живуть. — «Вони раби». — Але — й покірні твої друзі. — «Вони раби». — Але — й товариші по рабству, якщо зважиш на те, що над ними й над тобою — однакова влада фортуни.

/2/ Мені смішно з тих, хто вважає для себе ганьбою сісти до обіду разом із своїм рабом, та ще й тому, що за найбундючнішим звичаєм довкола господаря, який обідає, повинна стояти ціла юрба рабів. А він, той господар, їсть більше, ніж може в собі вмістити; з непомірною захланністю напихає роздуте черево, що вже й відвикло від своїх обов’язків: з трудом поглинає наїдки, але ще з більшим трудом звільнюється від них. /3/ А тим часом нещасливим рабам не можна розкрити рота, аби хоч слово мовити. Різка вгамовує навіть найтихіший шепіт. Варто комусь мимоволі кашлянути, чихнути чи гикнути — не омине і його свистяча лозина. Гірко розплачується кожен, хто хоч чимось порушить тишу. Так вони й вистоюють цілими ночами — голодні, німі, непорушні. /4/ Тому-то й говорять поза очі про господаря ті, кому не дозволено говорити в присутності господаря. Зате інші, кому не лише при господареві, але й з ним самим можна було побалакати, кому не зашивали рота, — ті готові були підставити замість нього шию під меч, готові, одвертаючи від господаря небезпеку, своєю головою важити. За столом вони говорили, на дибі — мовчали.

/5/ А ще полюбляємо прислів’я, породжене тією ж нашою пихою: «Скільки рабів — стільки й ворогів». Ми ж не придбали їх ворогами — зробили такими. Не говоритиму про все інше, справді нелюдське: поводимося з ними не як з людьми — гірше, ніж із худобою. Поки, готові до обіду, вмощуємось на своїх ложах[159], один із рабів раз по раз, тільки-но сплюне хтось, витирає дочиста долівку, другий, не розгинаючи спини, визбирує недоїдки, що ними смітять довкола себе сп’янілі гості, /6/ третій вправним рухом руки ділить на кусні рідкісну птицю: ніж так і витанцьовує — від грудинки й до куприка. Нещасний, хто живе лиш задля того, аби майстерно розчленовувати відгодовану птицю, але той, хто вчить того ремесла заради своєї приємності, нещасніший від того, хто з примусу тим ремеслом оволодіває. /7/ А виночерпій? Одягнений по-жіночому, він усе воює із своїм віком: ніяк не може вихопитись із хлоп’ячості — силою його туди втискують. Глянеш — уже й воякою бути міг би, та ба!.. Безволосий і гладкий (постирано, повисмикувано увесь заріст), не спить він цілими ночами — ділить