Метаморфози - Публій Овідій Назон
249 Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —
250 Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць
251 Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.
252 Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені
253 Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.
254 Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон
255 Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,
256 Де починається литка і м'яко сплітаються жили.
257 Поки рукою добуть намагається згубне залізо,
258 Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір'я.
259 Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла
260 Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.
261 Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши
262 Руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! —
263 Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,—
264 Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,
265 Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною
266 Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.
267 Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268 Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане
269 Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270 Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271 Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272 Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
273 Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
274 Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
275 Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
276 Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
277 Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
278 Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
279 Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:
280 «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
281 Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
282 Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
283 Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
284 Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
285 Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!»
286 Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
287 Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
288 В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
289 Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
290 Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала
291 Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
292 Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
293 Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
294 Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
295 Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
296 Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.
297 Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;
298 Сьома лишилась, її прикриває собою Ніоба,
299 В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу
300 З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» —
301 Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня
302 Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
303 Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
304 Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
305 Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
306 Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
307 Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
308 Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
309 Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
310 Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
311 І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
312 Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.
313 Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
314 Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
315 Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила.
316 Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.
317 Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни
318 Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
319 Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
320 Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
321 Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
322 Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
323 Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
324 Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
325 Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
326 Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
327 «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив.
328 «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
329 «Чий він, — питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
330 Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник:
331 «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
332 Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
333 Місця на світі колись; прихистив тільки Делос
