Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

Даремно пояснювати його дрібним душам, які зроду не знали його.

Немає сумніву в тому, що сили королівства за Людовіка XIV почали вичерпуватися саме в той час, коли цей монарх ще святкував свої перемоги в цілій Європі. Перші симптоми виснаження стали виказувати себе в найблискучіші роки царювання. Франція була розорена задовго до того, як перестала здобувати перемоги. Хто не читав «досвіду адміністративної статистики», залишеного нам Вобаном, що нагонить жах? Інтенданти в своїх записках, що їх вони подають герцогу Бургундському наприкінці XVII століття й навіть раніше, ніж почалася нещаслива війна за іспанську спадщину, всі натякають на національний занепад, що дедалі наростає, та говорять про нього як про факт, особливо новий. «У цій губернії населення за останні роки дуже зменшилося»,— каже один з них. «Це місто, колись багате й квітуче, нині позбавлене промисловості»,— зазначає інший. Третій пише: «В провінції були мануфактури, але тепер вони занедбані». Четвертий: «Колись жителі отримували зі своїх земель куди більші доходи, ніж нині; двадцять років тому хліборобство перебувало в них у порівняно більш квітучому стані».

«За останні тридцять років чи близько до цього населення та виробництво скоротилися на п'яту частину»,— пише тоді ж один орлеанський інтендант. Читання цих записок треба було б рекомендувати тим окремим особам, які розхвалюють необмежений спосіб правління, та монархам, котрі люблять війни.

А що ці лиховісні явища мали своїм головним джерелом вади державного правління, то смерть Людовіка XIV і навіть сам мир не могли воскресити суспільного достатку. Всі, хто писав у першій половині XVIII століття про адміністрацію чи про політичну економію, поділяли ту думку, що становище провінцій не поліпшується, багато хто вважав, що вони й далі розорюються. Сам Париж, за їхніми словами, багатіє та зростає. І в цьому випадку з письменниками згоджувалися інтенданти, колишні міністри та ділові люди.

Зізнаюсь, мені не віриться, щоб Франція безперервно хилилася до занепаду впродовж першої половини XVIII століття. Але поширеність цієї думки, яку при цьому поділяють люди, так добре поінформовані, доводить принаймні, що тоді не було помітного руху вперед. Усі адміністративні документи, приналежні до тієї доби нашої історії, які мені випадало бачити, справді відзначають у середовищі суспільства певний вид летаргічного сну. Уряд і далі обертається в колі віджилої рутини, не створюючи нічого нового, міста вже майже зовсім не турбуються про те, щоб зробити життя своїх жителів зручнішим і більш гігієнічним; навіть приватні особи не започатковують якихось значущих підприємств.

Картина починає змінюватися приблизно років за тридцять-сорок перед вибухом Революції; за тих часів у всіх частинах суспільного організму буцімто виявляється якийсь внутрішній трепет, якого раніше зовсім не помічали. Попервах вдається його розпізнати тільки за вельми пильного обстеження, але поступово він стає дедалі більш характерним, дедалі виразнішим. З кожним роком цей рух наростає й пришвидшується; нарешті він охоплює цілу націю, і вона немовби оживає. Остерігайтесь! До неї повернулося не колишнє її життя: новий дух запустив у дію це величезне тіло; він на мить воскресив його для того тільки, аби приректи його на розклад.

Кожного починає хвилювати невдоволення своїм становищем, кожен силкується змінити його, всі шукають ліпшої долі; але це — нетерплячі й скорботні пошуки, що примушують проклинати минуле та мріяти про порядок речей, протилежний цьому.

Цей дух небавом проникає в середовище самого уряду і, нічого не змінюючи в ньому зовні, перетворює його всередині; закони залишаються ті самі, але їх інакше застосовують.

Я вже сказав, що інтенданти та генеральні контролери 1740 року були зовсім не такі, як 1780 року. Адміністративне листування потверджує цю істину в деталях. Тим часом у інтенданта 1780 року ті самі права, ті самі агенти, та сама свавільна влада, які були в його попередника; але цілі їхні різні: попередник піклувався тільки про те, щоб тримати свою провінцію в покорі, збирати в ній ополчення й, особливо, отримувати подушне; другий же (в 1780 р.) зайнятий іншим; його голова наповнена сотнями проектів, спрямованих на те, щоб збільшити громадське багатство. Шляхи, канали, мануфактури, торгівля — головні предмети, на які спрямована його думка; але особливу увагу він приділяє хліборобству. За тих часів Сюллі входить у моду серед адміністраторів.

Тоді ж вони починають організовувати ті «товариства хліборобства», про які я вже говорив, засновують конкурси, роздають премії. Деякі циркуляри генерального контролера радше нагадують трактати про хліборобське мистецтво, ніж ділові листи.

Зміна, яка відбулася в головах правлячих осіб, найвиразніше виявляється в способі стягування різних податків. Законодавство й далі перейняте духом нерівності, свавілля та жорстокості; але всі його вади пом'якшуються на практиці.

«Коли я почав вивчати фіскальні закони,— пише у своїх мемуарах Мольєн,— мене жахнуло те, що я знайшов у них: штрафи, ув'язнення, тілесні покарання, що призначаються на розсуд особливих судів за прості похибки; свавілля відкупних агентів, від клятвеного показання яких залежало майже все майно й доля осіб тощо. На щастя, я не обмежився простим читанням цього кодексу й невдовзі мав нагоду переконатися, що між літерою закону та його застосуванням існує така сама різниця, як між правами фінансового відомства за давніших часів і нині. Юристи завше були схильні пом'якшувати вину й зменшувати покарання».

«Скільки надуживань та клопотів може бути під час стягнення податків! — заявляють провінційні збори Нижньої Нормандії 1787 року.— Одначе ми повинні віддати належне тій м'якості й тим послабленням, які почали практикуватися за останні роки».

Це зауваження цілком потверджується дослідженням документів. У них часто виявляється повага до свободи та життя людей. Особливо ж помітна в них справжня турботливість про злигодні убогого класу, турботливість, якої раніше не було й сліду. Скарбниця рідше вдається до насильницьких заходів проти бідарів, частіше прощає недоїмки, щедріше роздає допомогу. Король посилює фонди, що призначають для влаштування доброчинних майстерень у селах або для допомоги нужденним і нерідко засновує нові такі фонди. Я відкрив для себе, що держава в такий спосіб роздала понад 80 тисяч ліврів у самій тільки губернії Верхньої Йєнни 1779 року; 40 тисяч ліврів 1784 року в Турській губернії; 48 тисяч — у Нормандській губернії. 1787 року Людовік XVI не хотів цілком надати своїм міністрам цю частину урядової діяльності; іноді він сам брав її на себе. Коли 1776 року було ухвалено постанову Ради, яка визначала